Фото і Відео
Фоторепортажі
Мій кіоск — моя келія: Історія киянина, який живе в МАФі
Віктору шістдесят три. Останні десять років він живе в кіоску. Свій будинок киянин називає келією і ні на що не скаржиться. Як він там опинився?
— Я народився і виріс у Києві. У школі був хуліганом, вчився погано, та й не любив цю справу. Зате полагодити годинник або праску — це запросто. Не міг дочекатися, коли вже зможу піти працювати, робити щось руками. Коли мені виповнилося шістнадцять, влаштувався на завод крутити залізяки. Там я навчився майже всього, що вмію. Я був слюсарем механоскладальних робіт; свердлив деталі, зачищав на них шви. Завод працював на оборонку, все було серйозно: креслення, допуски, перепустки. Деталі, з якими я мав справу, були мікроскопічні, в руку поміщалося дві тисячі штук, не менше. Кладеш деталь на палець і починаєш знімати зі швів сталеві задирки. До кінця зміни палець увесь у крові. Зарплата у мене була як у небіжчика — 40-50 рублів на місяць. Прибиральниці отримували сімдесят. Загалом, спогади про той час не дуже приємні.
Коли Союз розвалився, мій брат, якій лагодив взуття, запропонував мені зайнятися тим же. Я сумнівався, але він відкрив спортивну сумку і сказав: «Дивись, Вітьку!» Днище було завалене купюрами — п’ятірками, десятками, четвертаками. Так я почав лагодити взуття. Через місяць подумав: а чи тим я займаюся у житті? Потім одна дівчина принесла босоніжки, їй потрібно було, щоб я поставив набійки. Я все зробив так, як звик робити на заводі, — обточив акуратно, акуратно поставив. Коли вона прийшла забирати їх, то мало не зойкнула від захвату: «Боже, хіба можна таке зробити руками?» Я їй кажу: «Дякую вам, дівчино, за ваш відгук. Тепер я знаю, що правильно обрав ремесло».
На місці, де зараз ТЦ «Більшовик», раніше стояв гуртожиток. Там я прожив три роки. Працював у ньому ж, на загальній кухні. Спочатку допомагав братові, потім почав лагодити взуття сам. Клієнтів було багато. У майстерні я познайомився зі своєю дружиною. Одружився — і залишився без даху над головою. Моя колишня дружина родом із Білої Церкви, жила вона у хрущовці з мамою. Умови у них були жахливі: квартира на останньому поверсі, кватирки не відчиняються, влітку дихати нічим. У супруги моєї через це чорні кола під очима були. Я не хотів, щоб мої майбутні діти жили в такому жаху, тому продав київську комуналку, яка дісталася мені від матері, і купив нам із дружиною двушку в Білій Церкві. Через рік після новосілля дружина передумала жити зі мною. Якийсь час ми ще були разом, потім у нас народилася донька, а потім я знову перебрався до Києва — не хотів, щоб діти бачили, як батьки гиркаються. Гуртожиток, в якому я жив і працював у Києві, згорів. Дому у мене не було. Тоді я зняв в оренду цей кіоск, раніше він належав чоботареві. Коли той помер, я купив це місце у його доньки, заплатив тисячу доларів.
Кіоск не був підготовлений до життя. Але я прибрав перегородку, через яку тут навіть не можна було стати на повний зріст, установив вікна з подвійним склом і другі двері — щоб не було протягу. Я сплю на лежанці, їжу купую в магазині, іноді готую на електроплитці. Обігрів на електриці, тому взимку тут тепло, а влітку — задуха. Електроенергію беру від кабелю. Туалет, душ — у тренажерній залі навпроти. У мене там бартер: я господареві взуття лагоджу, він мене пускає помитися. Когось такі умови можуть лякати, але я людина віруюча, звик жити в аскезі. На місяць я заробляю в середньому 12 тисяч гривень. У вересні-жовтні, коли люди готують взуття до зими, — майже двадцять. Своє ремесло я люблю за свободу: будь-якої миті можу зачинити майстерню і поїхати куди завгодно. Якщо мене немає, клієнти телефонують. Повна свобода!
Взуттєва справа вимагає тонкої ручної роботи, і вона у мене виходить. Колись давно я запитав у майстра, якому належав кіоск, скільки він на день лагодить пар взуття. Той відповів — одну-дві. Я — близько тридцяти. Коли я розповів йому про це, він сказав, що такого не буває.
Кіоск — це не будинок, а келія. Ченці в таких живуть і моляться, а я живу, працюю і молюся — і так десять років. Нещодавно я подумав, що не хочу померти в цьому кіоску. Я тридцять років дихаю етилацетатом, від сидячого способу життя у мене страшенно болять ноги. Втомився я, знесилився, тому планую закінчувати цю справу. Десять років тому я купив будиночок на Чернігівщині та скоро переберуся туди назовсім, а кіоск піде на металобрухт. У світі немає нічого вічного і всьому настає кінець.
