Західний «кут» Полтавської області має по краях своє тримістя: Пирятин, Лохвицю та Лубни. Тут народились Григорій Сковорода та Василь Симоненко, тут бавить око візерунчаста геометрія шкіл, споруджених в стилі українського модерну Опанасом Сластіоном. В затишній Березовій Рудці палац сумлінно ховає таємницю кохання Шевченка та таємницю місцевої піраміди.  В Березовій Рудці стоїть фотогенічний маєток Закревських. Елегантної архітектури палац з 1838 року стоїть серед старого саду. Його стіни пам’ятають веселі часи кутежів та кохання 1840-х років, коли у подружжя Платона та Ганни Закревських гостювали і Тарас Шевченко, і Євген Забіла, і забутий нині поет-герой Кавказьких війн Яків де Бальмен. Син Платона та Ганни, Ігнатій, уславився тим, що збудував усипальню у вигляді піраміди був членом масонської ложі (символом якої є, у т.ч., піраміда) та окультистом, останні роки провів на лікуванні в Єгипті, та остаточно упевнився там у необхідності своєрідного синтезу релігій. Він спорудив 1889 року біля фамільної церкви справжню піраміду - над склепом усіх своїх пращурів. Зараз єдине, що зберіглося всередині – підлога.  А ще 1892 року в Березовій Рудці народилась чи не найлегендарніша постать з Закревських – Марія (Мура), майбутня баронеса Бенкендорф-Будберг - агентка одразу трьох розвідок, коханка таких непересічних діячів, як британський посол в Радянській Росії Локкарт, голова петроградської ЧК Петерс, «буревісник революції» Максим Горький та великий фантаст Герберт Уеллс. Окрім того, вона була деякий час й агенткою нацистів - зокрема 1941 року намагалася влаштувати змову, аби усунути Де Голля від керівництва французькою еміграцією Спротиву. У Лубенському районі є село Біївці. Тут народилася інша відома постать – поет-шестидесятник  Василь Симоненко (1935-63). Його хата нічим не відрізняється від сусідніх. Вражає більш ніж скромний інтер’єр «щасливої» селянської родини колгоспної доби. В рідній хаті поета все побудовано на емоціональній розповіді пані Ганни – завідувачки музеєм, та на віршах самого поета – чи не найтрагічнішого з наших ліриків середини ХХ ст.  Попрямуємо далі до Чорнух. Це село (а колись – доволі значне містечко) відоме як місце народження 1722 року найвидатнішого нашого філософа – Григорія Сковороди. Його садиба ретельно відтворена 1972-го. Експозиція розміщена в шести залах, та налічує більше 5 тис. експонатів. Музей одночасно виконує і роль краєзнавчого. Окрім музею, в Чорнухах є що подивитись в історико-архітектурному сенсі. В першу чергу, це школа, збудована в 1900-1903 рр. за проектом великого майстра українського модерну Опанаса Сластіона (1855-1933). Також Сластіон побудував в Чорнухах земську лікарню. Ще одна школа - попередниця Сластіонової - збудована у 1900-1903 роках, і знаходиться у набагато кращому стані, порівняно з більш молодшою «колегою». Поруч з лікарнею стоїть невеличкий садибний будинок, щодо архітектора та колишнього власника якого сперечаються краєзнавці. Далі нас чекає Лохвиця. Колись воно було повіту, пізніше – райцентру. Більшість населення до 1941 р. складали євреї. На головних вулицях та площі Лохвиці царюють й нині споруди громадського призначення, збудовані за пізньої царської доби – поліцейська управа (нині музей), будинок повітового дворянства (філія «Полтаваобленерго»), будинок Товариства сільських господарів (районна бібліотека), реальне училище (медучилище), жіноча гімназія (1887 р., зараз СПТУ № 27). В Лохвиці було шість храмів, з яких зберігся один – Благовіщенська церква 1800 року. А ось колишня міська синагога стоїть у руїнах. Перебуває в напівзруйнованому стані й будівля тютюнової фабрики Дунаєвського – однієї колись з найбільших в країні.  Мандруючи далі ми опиняємось у Лубнах – місті, яке згадується ще Володимиром Мономахом. Колись саме тут була справжня столиця усього Лівобережжя у складі Речі Посполитої. Більше півсторіччя, аж до 1648 року, Лубни були центром володінь магнатського роду Вишневецьких. Але війська Хмельницького поклали цьому край. Другий розквіт міста почався в XIX сторіччі. Як і в Лохвиці, з того часу до нас дійшло багато будинків, які утворювали обличчя значного повітового центру. Мабуть, чи не найрозкішнішою з них є будівля жіночого єпархіального училища, зведена 1907 р. за проектом відомого харківського архітектора О. Бекетова із застосуванням мотивів українського модерну. Суто до українського модерну належить земська лікарня (вул. Толстого, 16\27), яку звів 1915 року архітектор Дмитро Дяченко. Більшість визначних будівель старих Лубен знаходиться на вулицях Ярослава Мудрого, Григора Тютюнника та Монастирській. Варто побачити: духовне училище, нині фінансово-економічний коледж (1885 р.), окружний суд, зараз - райдержадміністрація (1910 р.), дворянське зібрання, нині - міськвиконком (1912 р. – цікавий зразок неоготики, за що його практично офіційно називають «ратушою»), водонапірну вежу (1911 р.), кол. приватний маєток, де зараз знаходиться відділ СБУ (вул. Франка, 38). Варто відзначити й Лубенський музей – найстаріший такого роду на Полтавщині (заснований 1885 р.) З храмів в місті зберіглася лише церква Різдва Христового 1884 року, зараз відновлена після спотворень в радянські роки.  Біля Лубен знаходиться Мгарський монастир. Цю обитель поблизу Лубен заснувала Раїна Вишневецька 1619 року. Головний собор монастиря збудований 1692 року за проектом І.-Б. Зауера, автора Троїцького собору в Чернігові. В монастирі поховано декілька видатних церковних діячів. Найвідомішим з них є екс-патріарх Константинопольський Афанасій, який 1654 року помер у Мгарі, повертаючись з Москви через Україну. Є при монастирі і окремий скит з храмом цікавої архітектури. В скиту знаходиться могила 17 монахів, вбитих більшовиками 1919 року.  А що нас може зацікавити у такому місті, як Пирятин? Безумовно, це водонапірна вежа прямо на київсько-полтавській трасі. Побудована 1951 року, вона з того часу помітно похилилась, та вже не функціонує, але залишається символом міста. Її уславив радянський фільм «Королева бензоколонки», який знімали на заправці, що й досі існує поруч. Але ж головна пам’ятка міста – собор Різдва Богородиці (1781 р.) – єдиний такого типу в Україні. Його починали зводити як цивільну споруду (судячи з усього, полкову скарбницю), й тільки через деякий час, після пожежі, в якій загинули усі церкви міста, з неї зробили храм. Нарешті, варто відзначити село Хорошки з руїнами маєтку Щербатових 1848 року. Колись тут також знімали кіно - доволі ходульну, але все ж таки відому комедію «Весілля в Малинівці». Більш цікавим є те, що 2015 року садибу купило подружжя Михайла та Світлани Знайків. Світлана, ентузіастка зеленого туризму та життя на лоні природи, позиціонує себе також і як знавця езотерики та шанувальниця місць сили. Такий центр сили вона побачила в Хорошках, та назвала його «Рамайдан» - «площа Сонця». З того часу тут регулярно проходять усілякі фестивалі та інші подібні заходи. Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/134964.

В цьому фотонарисі ми розкажемо про центральну частину Полтавської області, окреслену умовним п’ятикутником «Полтава-Опішня-Великі Сорочинці-Миргород-Решетилівка». Цей регіон – «гоголівські місця», еталонна Полтавщина, ба більше – еталонна Україна, причому в уяві самих українців. Серце старої Гетьманщини, земля, де творили не тільки Котляревський та Гоголь, а й десятки інших відомих наших земляків. Перший пункт нашої поїздки лежить на захід від Полтави. В селі Абазівка 2018 року засновано приватний музей пива та самогону. Місцева гуральня (виробництво міцних напоїв) заснована ще Михайлом Абазою – поміщиком грецького походження. Він закупив найкраще європейське обладнання та особисто комбінував інгредієнти. Алкогольні традиції Абази поновив полтавський ресторатор Василь Кожан. Він зібрав в своєму музеї кружки та склянки, глеки та самогонні апарати, а також відповідну тематичну бібліотеку. Тут знов варять пиво на самогон – нібито, за приписами старого поміщика, віднайденими Кожаном.  Подорожуючи «Гоголівщиною», неможливо оминути Диканьку. На в’їзді нас зустрічає Тріумфальна арка, яка колись відкривала алею, що прямувала до палацу, розібраного протягом 1920-70-х рр. Арка - єдиний в Україні пам’ятник на честь перемоги Російської імперії у війні з Наполеоном. Дві збережені диканські церкви є останніми прихистками членів строкатої родини Кочубеїв, резиденцією яких була Диканька. Більшовикам не вдалося витягнути велетенські мармурові саркофаги з підклету Миколаївського храму. До склепу Кочубеїв й зараз можна спуститись. Зберігся в цьому храмі і старовинний іконостас. Інша церква, що знаходиться безпосередньо у селі – Троїцька. В ній також поховано двох Кочубеїв – будівничого церкви Павла Васильовича, та його дружину Уляну. Саме ця церва описана в «Вечорах» Гоголя. Центром історичних досліджень в Диканьці є краєзнавчий музей. Тут зберігаються деякі речі з палацу. Також вам розкажуть і про дивну долю льотчика Івана Даценка – Героя Радянського Союзу, який, можливо, став вождем одного з племен індіанців у Канаді. І хоча дослідники досі сперечаються, чи був вождь племені могавків Poking Fire та Іван Доценко однією людиною, інтерес до його постаті не згасає, особливо враховуючи фільм 2013 року «ТойХтоПрошовКрізьВогонь». Є в Диканьці і картинна галерея, названа на честь Марії Башкирцевої (1858-1884) – художниці, яка стала визначною постаттю французького мистецтва, хоча й не забувала про корені (відома низка світлин Марії в національному одязі). Марія – перша художниця українського походження, чиї роботи потрапили до Лувру. Також Диканька є центром великого ландшафтного парку, серед визначних об’єктів якого – Кочубеївські дуби віком близько 800 років.  Малою батьківщиною Гоголя є село (колись хутір), що зараз так і зветься – Гоголево. Перші 9 років Миколи пройшли в цих ідилічних місцях. Пізніше, на винятком перебування в Римі, він кожне літо проводив в родинному маєтку. На жаль, усі споруди в селі були спалені 1943 року. Відновили садибу тільки 1984 року. Зараз можна побачити три кімнати – їдальню, вітальню, та кімнату матері Гоголя, де пізніше мешкала його сестра Ольга. Найбільша кількість прижиттєвих речей родини Гоголів знаходиться саме в цій кімнаті. У флігелі, де письменник працював під час приїздів до маєтку, відтворений його робочий кабінет, експонуються його особисті речі, цікаві документи та світлини. Далі ми опиняємось в Миргороді. Як не дивно, до 1917 року воно було відомо хіба що завдяки творам Гоголя. Але того вікопомного року в місті утворили курорт, який існує й досі. Старовинна забудова в Миргороді зберіглася точково. Привертають увагу будинок Міської Думи (вул. Гоголя, 120; райадмніністрація), та комплекс великих будівель по інший бік мосту через річку Хорол, серед яких головним є збудована 1896 року Художньо-промислова школа (зараз - Миргородський державний керамічний технікум). Головний скарб цього навчального закладу – музей: у його залах виставлені китайські, японські, італійські керамічні вироби, порцеляна з Німеччини та Британії, фаянс з фабрики у Межигір’ї. Окремої уваги заслуговує фрагмент майолікового іконостасу з Успенського собору – головного храму міста. Поруч з будинком технікуму знаходяться кол. будинок дворянського зібрання та школа ім. П. Мирного (письменник народився у Миргороді). Для розуміння історії міста варто відвідати краєзнавчий музей: в ньому більше 15 тис. експонатів, здебільшого – зі старовинних маєтків, від яких здебільшого, окрім декількох речей та світлин, нічого не залишилось.  Решетилівка відома своєю вишивкою, стиль якої в радянські роки став репрезентувати як в СРСР, так і поза його кордонами чи не усю Україну в цілому. Тут й досі зберігаються традиції як вишивки «білим по білому» - єдиної такої техніки в Україні, так і виробництва килимів та гобеленів. Авторська копія сукні, яку замовила велика італійська акторка Софі Лорен 1970 року під час зйомки в радянсько-італійському фільмі «Соняшники», є чи не головною атракцією тутешнього музею… Ще одне відоме місце «Гоголівщини» - Великі Сорочинці. Це село уславлене не тільки через відомі торжища, які зараз вирують тут наприкінці літа. Розквіт Сорочинців припав на часи гетьманування згаданого Данила Апостола, коли його резиденція стала, фактично, неофіційною столицею Гетьманщини. 1723 р. Апостол почав будувати Спасо-Преображенський храм, головною прикрасою якого є унікальний дерев’яний іконостас: в ньому зберіглися понад 100 ікон. Глибина різьблення колон та арок іконостасу сягає 20-25 см.  В Сорочинцях теж є музей Гоголя, збудований на місці будинку лікаря, в якому народився письменник. Хрестили Миколку в Преображенському храмі. Найбільш цікавими в колекції вбачаються перші переклади творів Гоголя українською. Від Сорочинців прямуємо до Опішні - ще одного відомого центру народних промислів, цього разу - гончарства. Тутешній парк зі скульптурними витворами гончарного мистецтва відсилає нас до трипільських та раннєслов’янських часів. Найбільш цікавий музей Опішні знаходиться в будівлі-пам’ятці українського модерну – школі авторства художника та архітектора Василя Кричевського (1873-1952) – «батька-засновника» цього стилю. Він присвячений усій родині Кричевських. На фасаді музею відкрито «Стіну гончарної слави України». Нарешті, приїздимо до садиби у селі Хомутець. Тутешній оригінальної архітектури палац занепадає рік за роком. Він є однією з практично офіційних «містичних» адрес України – через сюжети, присвячені йому в передачах на кшталт «Битви екстрасенсів» або «Реальної містики». Хомутець – садиба, пов’язана зі згаданою родиною Апостолів. Палац побудував в 1770-х онук гетьмана Данила Апостола. На самому початку ХІХ сторіччя Апостоли породнились через жіночу лінію з російською родиною Муравйових – так виник рід Муравйових-Апостолів. Історик, письменник та дипломат Іван Муравйов-Апостол (1768-1851) мав від першого шлюбу трьох синів, які стали членами декабристського руху. 1825 року два брати з трьох – Іполит та Сергій – очолили збройне повстання Чернігівського полку проти імператора Миколи І, а старший, Матвій, прийняв учать в виступі декабристів в Петербурзі. Сергія повісили, Іполит застрелився на полі бою, а Матвій провів багато років на каторзі. Ця сумна історія тільки додає палацу похмурої аури.  Також у Хомутці зверніть увагу на будинок кредитово-кооперативного товариства, зведений у стилі українського модерну 1914 року архітектором М. Єлагіним. Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/133643

Оглашение официальных экзитполов по итогам выборов президента Белоруссии стало причной массовых столкновений между протестующими и силовиками. 

Пандемія COVID-19 призвела до змін в багатьох сферах. Футбол винятком не став. Донецький «Шахтар» був змушений грати матч-відповідь проти німецького «Вольфсбурга» не через тиждень чи два, як завжди, а аж через п'ять місяців після першої гри. А всі наступні матчі з чвертьфіналу у цьому сезоні Ліги Європи клуби зіграють в Німеччині. Цей двобій вирішили провести у Києві, проте з порожніми трибунами. Радіо Свобода показує організацію, заходи безпеки та перебіг цього незвичного матчу.

4 августа около 18:00 в порту Бейрута прогремел мощный взрыв. По данным правительства Ливана, взорвались около 2750 тонн аммиачной селитры (нитрата аммония), которые хранились на складе в порту в течение шести лет. Минздрав Ливана в ночь на 5 августа сообщило о 78 погибших и более 4000 раненых. Генеральный секретарь Ливанского общества Красного Креста Жорж Катана в эфире телеканала LBC заявил, что число погибших в результате мощного взрыва, который произошел накануне в порту Бейрута, может достигать 100 человек. По его данным, более 4000 получили ранения. Катана отметил, что состояние многих раненых тяжелое. Эти сведения не окончательные. По предварительным данным возгорание произошло в ангаре №12, в котором хранились фейерверки. По неизвестной причине произошло возгорание, искры от фейерверков попали на склад со взрывчаткой. Это привело к детонации нескольких тысяч тонн аммиачной селитры. Взрывной волной были выбиты стекла в зданиях в районе порта и в центре города, был причинен ущерб президентскому дворцу. Несколько жилых зданий обрушились, под их обломками оказались люди. Взрыв привел к отключению электричества в столице, что затруднило работу больниц. Губернатор Бейрута Маруан Аббуд в прямом эфире заявил: "Это Хиросима". Глава правительства Ливана Хасан Диаб объявил трехдневный траур. Президент страны Мишель Аун попросил правительство собраться на экстренное заседание, чтобы объявить о введении в стране чрезвычайного положения на две недели. Террористическая организация "Хизбалла" распространила заявление, в котором опровергаются слухи, что к взрыву в порту имеет отношение Израиль. Израиль через посредников предложил правительству Ливана свою помощь.

У Сумах в будинку-музеї Леонтія Костура відбулося відкриття виставки скульптур майстра під відкритим небом. А найближчим часом світ побачить книга про митця під поки що робочою назвою «19-те травня».

Сьогодні, 3 серпня, у Львові поховали 42-річного комбата 8 добровольчого батальйону «Аратта» Андрія Гергерта (позивний «Червень»). Гергерт помер 1 серпня від важкої онкологічної хвороби, яку у нього діагностували у лютому цього року. Попрощатись із бійцем і провести його до місця спочинку прийшли побратими з різних міст України. Похоронна процесія до Личаківського цвинтаря пройшла вулицями Львова. «Ми формували «Правий сектор» і тоді, у 2014 році, зустрілись із Андрієм. З Майдану ще знались. Створилась Українська добровольча армія і він став командиром 8 батальйону. Воював, був надзвичайною людиною. Це була людина на своєму місці і якби всі так, як він, любили державу, то ми мали б відповідну українську державу», – пригадує Богдан Вербицький. На похорон приїхало багато добровольців і волонтерів із Маріуполя, де Андрій Гергерт перебував із батальйоном. «Широкіне, Бердянськ, Водяне... Скрізь був Андрій. У Маріуполі всі акції спільно готували. 5 років... Скільки воював і тримав батальйон завдяки допомозі людей і не отримував жодних коштів від держави. Ми були спокійні у Маріуполі, бо знали, що у нас стоїть 8-й батальйон», – говорить волонтер із Маріуполя Галина Однорог. Комбат чеченського батальйону «Муслім» теж розповів про Андрія Гергерта: «Ми з Андрієм знайомі з 2014 року. Україна втратила надійного патріота, ми разом йшли 6 років і стояли на передовій. Війна не забрала, а ось хвороба забирає, і вона могла стати наслідком пережитого. Ми весь час були на одних позиціях. Україна втратила справжнього патріота», – каже комбат. Андрій Гергерт народився у Миколаєві на Львівщині 22 травня 1978 року. За фахом він ветеринар, але з березня 2014 року пішов воювати на Донбас і потрапив спершу у 5-й батальйон. Невдовзі став заступником командира Української добровольчої армії. У чоловіка залишилася дружина та четверо дітей. Андрій Гергерт нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня «За особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України».

У Мінську 30 липня в парку Дружби народів відбувся мітинг-концерт на підтримку опозиційної кандидатки у президенти Республіки Білорусь Світлани Тихановської. За даними волонтерської служби «Весна», у дозволеній передвиборчій акції взяли участь не менше 63 тисяч чоловік. Вибори президента Білорусі заплановані на 9 серпня. На початку виборчої кампанії були затримані і заарештовані деякі опозиційні кандидати в президенти та їхні прихильники. Сергій Тихановський, блогер, який подавався у кандидати в президенти Білорусі, а в підсумку опинився у в'язниці. Валерій Цепкало, бізнесмен, який збирав підписи та планував стати кандидатом в президенти країни. Проте їх обох не допустили, а на Цепкала з'явився компромат, що сам бізнесмен спростовує. Ще один кандидат, якого не допустили до реєстрації – Віктор Бабарика, колишній голова Белгазпромбанка. Його заарештували за звинуваченням у фінансових махінаціях. Тепер від опозиційних сил виступили три жінки: Світлана Тихановська, дружина блогера Тихановського, – зареєстрована кандидатка у президенти Білорусі; Марія Колесникова – представниця штабу Віктора Бабарики і Вероніка Цепкало, дружина бізнесмена Цепкала. Три жінки об'єдналися в один штаб опизиційний діючому президенту Олександру Лукашенку, який перебуває при владі у Білорусі вже 26 років.

Сегодня отмечается Курбан-Байрам – праздник жертвоприношения, один из самых больших праздников мусульман. В основе праздника – древняя история о пророке Ибрагиме, которому приснился ангел Джабраил и передал повеление Аллаха принести в жертву своего сына Исмаила. Празднование Курбан-Байрама длится 3-4 дня и считается желанным и благословенным временем для визитов к родственникам и друзьям, которым принято дарить подарки.

Бум приморського туризму, який охопив південні українські області останніми роками, «зробив касу» і Херсонщині, яка до цього «губилася» на тлі не тільки Криму та Одеси, але навіть Бердянську. Хоча набір пропонованих тут екскурсій вже непогано охоплює палітру визначних місць, в основному, упор робиться на сам Херсон, Олешківські піски, Асканія-Нову, острів Джарилгач, Каховку, та, останнім часом, Рожеве озеро. А значна частина Херсонської області все ще залишається terra incognita для туриста. Ми ж пропонуємо познайомитися в цьому фотонарисі з іншими цікавими місцями в області - як природними, так і історичними. По-перше, на Херсонщині можна побачити місця двох козацьких Січей. Вони відносяться до XVIII ст. (усі інші – а їх було біля десятка - затоплені Каховським водосховищем). Кам'янська Січ заснована козаками отамана Гордієнка в 1709 р., після першого розгрому російськими військами Війська Запорізького на Хортиці, та проіснувала з перервами до 1728 р. Нині на її території знаходиться маленьке козацьке кладовище з могилою Гордієнка (1733 р.), а також залишки господарського двору поміщика Агаркова (Огарко), що спеціально свого часу купив місце Січі, аби оберігати цю місцевість від занедбання. Прогноївська паланка (нині - с. Геройське) існувала протягом 1735-1769 рр. Тепер тут стоїть пам’ятник козакам. В селі також є храм Казанської ікони Божої Матері, зведений в 1898 р. на кошти нащадка козацько-старшинського роду Григорія Капусти. Тепер перейдемо до історії багатих німецьких колоністів, які колись володіли на Херсонщині величезними латифундіями. В с. Гаврилівка на рубежі XIX-XX століть зведений палац для німецького роду Фальц-Фейнів. Цьому роду Україна зобов'язана заповідником Асканія-Нова. Від палацу залишилися романтичні руїни, як і від склепу подружжя Фальц-Фейнів у с. Новочорномор’я. Тут були поховані Олександр Едуардович (1859-1908), брат Фрідріха, засновника Асканії-Нової, і його дружина Софія. Склеп зведений на скіфському кургані. Та найбільш відомою з руйнованих палаців Херсонщини можна вважати садибу князя Петра Трубецького (1852-1911) в с. Козацькому, зведену в 1885-97 рр. Стилізований під середньовічну фортецю комплекс складається з стіни, воріт з кутовою вежею, власне палацу в стилі ренесансу, неоготичного флігеля, парку і винного заводу. В останньому знаходиться відома виноробня ВАТ «Князя Трубецького». Особливу романтику садибі надають штучні фонтани «Дівочі сльози» на палацових терасах над Дніпром. Недалеко від палацу стоїть унікальна споруда - т.зв. Вежа Вітовта (литовський князь XIV-XV ст.) 2017 року встановлено, що стіни перших поверхів скріплює розчин, що застосовувався в будівлях литовського періоду. Таким чином, вежа в нижній частині – найстарша споруда Північного Причорномор’я. В с. Садовому стоїть цікавий пам'ятний знак на честь першого губернатора Катеринослава, героя російсько-турецької війни 1787-1791 рр. генерала Синельникова (1741-1788 рр.) Пірамідальний обеліск прикрашений скульптурою ангела, барельєфом генерала і символічною похоронною урною. Споруджений він був на початку ХХ ст. Тепер поговоримо про сакральні об’єкти. В області частково зберіглися два видатних монастиря. Корсунський монастир знаходиться в передмісті міста Нова Каховка - с. Корсунці. Він заснований в 1797 р. старообрядцями в честь Корсунської ікони Божої Матері, потім його відібрала державна церква. Вціліли фрагменти стін, західні ворота і північно-східна вежа з шатровим завершенням. Головним храмом є Михайлівський в будівлі трапезної. Нині це жіноча обитель УПЦ МП. Григорівський Бізюков монастир в с. Червоний Маяк заснований в 1781 р. на місці колишньої турецької фортеці. Це був найбагатший монастир на території півдня України, а на поч. XX ст. він взагалі входив до п'ятірки найбагатших в Російській імперії. До закриття монастиря в ньому було 6 храмів, з яких залишилися два. Найстаріші об'єкти в монастирі - печерні келії XVIII ст. Збереглися руїновані стіни з вежами і воротами (частково), трапезна, наземні келії та господарські будівлі. Монастир чоловічий, також належить УПЦ МП. В Генічеську стоїть елегантний собор колишнього монастиря Різдва Богородиці, побудований в 1904-1907 рр. Він є єдиною культовою спорудою міста, яка вціліла після епохи СРСР. Також на Херсонщині є унікальне село Зміївка - єдине в Україні, в якому живуть шведи - нащадки колоністів (їх зараз близько 200 осіб), покликаних сюди ще 1782 року. Старе покоління ще розмовляє на старошведському діалекті, а на свята вдягає доволі архаїчний одяг. За останні 20 років в селі побували численні туристи зі Швеції, а в 2008 року сюди завітав навіть король Карл XVI Густав з дружиною. Поруч зі шведами мешкають нащадки й німецьких колоністів, які колись заснували мали по сусідству власні поселення (тепер всі вони входять в состав Зміївки). А радянський період приніс сюди хвилю депортованих із Західної України бойків, які раніше проживали в прикордонних з Польщею селах. Нині саме бойки становлять тут 80% населення, будучи найбільшою бойківської громадою в Україні поза територією компактного проживання. І на завершення нарису - про місця для «чистого» відпочинку. Першою буде Гола Пристань. Її заснували 1709 року, коли на хвилі петровських репресій ближче до гирла Дніпра втікали українські селяни і козаки. На території міста протікає частина легендарного рукава Дніпра - Конки, яка колись огинала Великий Луг (верхні плавні Дніпра, затоплені Каховським водосховищем). Уздовж неї тягнеться набережна – головний променад міста з численними скульптурами та фотозонами. Є в Голій Пристані і два озера - Солоне і Боброве. У 1889 році на Солоному озері був відкритий найстарший в Україні бальнеологічний санаторій - «Гопри». З Голій Пристані можна дістатися на острови дельти Дніпра. Одним з найцікавіших островів дельти є Білогрудів. Мешканці острова - прямі нащадки біглих козаків. Вони майже не мають городів і садів, живучі з рибальства та розведення корів, свиней і птиці.  Й, нарешті, ми все ж не можемо оминути вже доволі відоме Рожеве, або ж Лемурійське, озеро. За найпоширенішою версією, воно виникло 1969 року в результаті падіння військового літака - воронка від удару швидко заповнилася підземними водами доісторичного моря, що існувало мільйони років навколо праконтиненту Лемурія. Солоність води в озері така сама, як в Мертвому морі. А рожевий колір йому надає водорість «дуналіелла», яка під дією сонця виробляє бета-каротин (його-то і вважають основним «винуватцем» омолодження). Цілющими тут є не тільки вода, але і мул, що утворився на березі озера. Зазначимо, що Рожеве озеро знаходиться буквально біля берега затоки Сиваш - з його не менш унікальним складом води і цілющими грязями. Повну версію статті можна подивитися тут: http://kontrakty.ua/article/122868