Знімки, зроблені командою російського опозиційного політика і борця з корупцією Олексія Навального, демонструють разючі масштаби і розкіш власності на російському Чорноморському узбережжі, яку президент Володимир Путін, ймовірно, використовує як свій особистий «палац».

19 січня православні і греко-католики відзначають свято Богоявлення або Хрещення Господнього. Клімат змінюється, а морози на Водохрещу – залишаються. Тим, хто в це свято хоче повністю зануритися в річку, доводиться пірнати в ополонку. Водночас, у Православній церкві України (ПЦУ) назвали міфом твердження, що масові хрещенські купання є давньою українською традицією і що «купання у крижаній воді після водосвяття «змиває» усі гріхи. «Занурення у води було символічною ознакою покаяння, але не заміняло і не може замінити його. Вода знаменує зовнішньо, тілесно те, що звершується внутрішньо, духовно, – але аж ніяк не навпаки», – сказав у своїй проповіді предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній. Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ) митрополит Онуфрій дав практичні поради щодо «освяченої води», але сайт УПЦ нагадав, що купання на Водохреще є «суто народною традицією і Церква занурюватися у крижану воду ніколи не закликала. Йордан – це тепла річка і пророк нікого не заганяв у крижану воду».

Вслед за долгожданным снегопадом погода решила порадовать одесситов и суровыми минусовыми температурами. 17 января градусник опустился ниже 15 градусов по Цельсию и такой мороз синоптики обещают еще в течение трех дней, как раз на Крещение. Разница температур заставила морскую гладь в одесском заливе парить. Море вряд ли успеет замерзнуть, однако облепить ледяной глазурью пирсы и камни сможет. Одесситы, не побоявшиеся непривычных морозов и выбравшиеся на Трассу здоровья, могут любоваться этим завораживающим зрелищем. На пляже Лагуна, который в свое время открыл для общего посещения Михаил Саакашвили, корреспондент «Думской» заметил большую стаю уток, голов в 30. Любопытно, что экстремальные температуры не мешают строителям застраивать пляж возле «Санторини» будущим рестораном. Фото — Александр Гиманов

Одеса взимку мінлива, як і належить жінці. Вона може бути туманною та вітряною, сніжною чи дощовою, радісно сонячною чи чорнувато-похмурою. Вздовж моря цією порою гуляти або дуже приємно, або геть некомфортно. Тут правлять бал вітри, які женуться за тобою прямими «римськими» вулицями й відчувають себе хазяями на узбережжі, тут чаклують синьо-білясті тумани, вогкі, як напитана морською сіллю вата. Зимова столиця півдня - це вічне «навколо нуля», це відчуття та очікування снігу як дива та нетривкої розваги. Нарешті, сніг прилітає – і швидко зафарбовує горбистий асфальт, притрушує пошарпані стіни старого міста, надає йому певний сенс, виводить зі стану «позакурортного» анабіозу. Спорожнілі вулиці сіро жовтіють усіма відтінками пісковику, деталі зникаючої на очах старовини стають рельєфними, ніби виходять з «сутінок сонця» - адже в теплий сезон вони так непомітні на вічному святі півдня… Тож, Контракти.ua вирішили трохи подивитися на січневе місто.

У Чернігівському художньому музеї ім. Г. Галагана в межах мистецького проєкту "Мода в образотворчому мистецтві" спробували відтворити жіночі образи з представлених на виставці портретів. "Разом з партнерами – Театром мод AM Theater Models Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування під керівництвом Марини Гойденко, а також фотографом Андрієм Дєрзким – ми спробували відтворити жіночі картинні образи, "оживляючи" їх і таким чином наближаючи до глядача", - йдеться у повідомленні на сторінці музею у Фейсбуці. Як зазначається, важливо було досягти візуальної схожості моделі із образом на полотні: відтворити позу, жести, вбрання у його загальних рисах. Це потребувало концентрування уваги на деталях, які часто залишаються непоміченими: зачісці, прикрасах, фасонах одягу, фактурі тканини. Над втіленням ідеї працювали майстри та учні училища – візажисти, стилісти, перукарі-модельєри та моделі. Онлайн-ініціатива музейного проєкту належить його кураторці, старшій науковій співробітниці музею Світлані Демченко. Культурно-просвітницький проєкт "Мода в образотворчому мистецтві" стартував 10 грудня 2020 року виставкою живопису та графіки. Вона включає майже 40 портретів, які відтворюють модні тенденції та деталі чоловічого й жіночого вбрання ХVIII – поч. XX ст.

У Київ нарешті прийшла справжня зима - з морозами та снігом. У кожному районі Києва знайдеться по кілька локацій, які просто кишать дітлахами і дорослими на санках і тюбах, пакетах та досках, товстому папері та просто на своїй п’ятій точці в зимовий час. Дітлахі радіють, лижники бігають, автомобілісти буксують у заметах, дорожники інтенсивно прибирають сніг. На дорогах столиці працюють 185 одиниць спецтехніки КК «Київавтодор» та понад 400 осіб із бригад ручного прибирання. Як повідомляє комунальна корпорація, у зв’язку із інтенсивними опадами дорожники працюватимуть цілодобово.

Наймасовіша, найемоційніша Маланка України відбувається щороку в ніч з 13 на 14 січня в селищі Красноїльськ неподалік від румунського кордону. Карпати горою стоять на захисті місцевих традицій, мова навколо румунська, а святкують Маланку так, що вона давно мала б бути у Списку нематеріальної культурної спадщини людства, як карнавали в  Базелі чи португальському Поденсе. Красноїльська Маланка — справа традиційно чоловіча і аж пашіє тестостероном. Головні її персонажі — короновані «королі і королеви» («regii si reginele») в румунських народних костюмах, «дід» і «баба» («mosii si babele»), які ховають обличчя за масками та ходять із ціпками і прядками, «ведмідь» («urs»), «циган», «лікар» i «жид». Деякі кути мають у святковому строю «вершників». Із Красноїльської Маланки кілька десятиліть тому безслідно зник образ чорта: кажуть, священник заборонив відтворювати нечисть — і хлопці послухалися. Унікальність місцевого звичаю — у масовості, енергії та симбіозі традицій: у Маланці переплелися корінням румунські й австрійські та швабські звичаї (колись тут проживала чимала німецька громада колоністів). Дивовижно, як в одному населеному пункті, нехай і  зібраному колись клаптиковою ковдрою з кількох окремих сіл, продовжують існувати пліч-о-пліч зовсім різні костюми. Найзахідніший кут Сус — хранитель старих традицій. Сусівська Маланка має стримані образи — неначе і  не існує у  світі пластикових квітів і  люмінісцентних стрічок. Вона майже монохромна: цигани тут у чорному. Ця монохромність зустрічається на інших кутах лише в уніформі «комендантів». На «ведмедях» такі ж шапки-кучми і солом’яні крила у формі серця, а на грудях — вишита хусточка. Булави в руках у циганів не страждають на гігантоманію, вони мають червону китичку. Схожі на крила широкі плечі у солом’яних ведмедів з’являються на куті Дял, а найдовшими виростають у Тражанах. Розмах крил-«лап» збільшується з кожним роком. Десятиліття тому він був у середньому три метри, а зараз зустрічаються ведмеді-метелики з крилами до шести метрів. Важить такий костюм майже центнер, вдягати його непросто, тому після кожного двору для «ведмедів» улаштовують перепочинок. Вони лягають на землю, їм підносять їжу, щось попити. Якщо «ведмідь» палить, цигарку теж піднесуть. Щоб підняти маланкаря на ноги, потрібні зусилля двох дорослих чоловіків. Коліна «ведмедя» в солом’яних «штанях» не згинаються — піднімають відразу на прямі ноги. Тражанські ж «цигани» вбрані в  червоні штани, на головах — хустки-бандани. З булавами та ж історія, що й із крилами: їхній розмір у «циганів» з Путни і Тражан гіпертрофується. Це вже не булава, це маленьке сонце для прив’язаних кайданами «ведмедів»-сателітів. Зі зростанням розміру збільшується і  вага циганського символу — знову маскулінні ігри в альфа-самців: утримаєш найбільшу булаву — молодець, можеш пишатися. Кут Путна має солом’яних «ведмедів», які схожі на копиці сіна. А  от путнівські «цигани» — найяскравіші персонажі місцевого святкування. У рогатих шоломах, перемазані сажею, в  мальовничому лахмітті, обвішані шкурами зайців, вовків і  лисиць (довкіл карпатські ліси, багаті звіриною) — неначе персонажі героїчного фентезі. Традиційний костюм «жида» впізнаєш за височенним капелюхом-циліндром та дипломатом у руці, в якому — різноманітні годинники, важливі документи або крам. На Маланку на вулиці висипає цілий консиліум «лікарів»: отоларингологи хапають глядачів за вуха; гінекологи бігають за чоловіками зі знаряддям, більше знайомим жінкам; зловісні хірурги підстерігають з пилками жертв біля дороги — і  краще не потрапляти під руку «реаніматорам». Ще одна традиційна переберійна маска — «циганка», вагітна і з дитям-пупсом на руках. Її завдання — зупинити автівку, тицьнути водієві ляльку під ніс, пояснити, що це його дитина — а далі вимагати аліменти «на памперси». Щороку маланкарі намагаються здивувати земляків чимось новим. Хто в кого переодягається на наступну Маланку вирішують на зборах у день Святого Миколая (19 грудня). Увечері 13 січня перебрані вирушають селом з музиками, аж до ранку співаючи під вікнами місцевих дівчат. Хлопці-маланкарі на зібрані кошти влаштовують 14 лютого свято для своїх дівчат. У дворі все відбувається за старим ритуалом, що не змінювався впродовж десятиліть. Спочатку господарів віншують «дід» і «баба». Потім «королі і королеви» танцюють у колі. Далі приходить черга «жидів» і їхнього дикого танку. «Лікарі» тим часом нишпорять навколо, роблячи дрібні капості всім, кого зустрінуть. Апогей дійства — взаємодія на тісному обійсті перед хатою «циганів» та «ведмедів». «Цигани» вдаряють об землю своїми важкими булавами — і  «ведмеді» кидаються один на одного, починають боротися з диким ревом. «Цигани» втихомирюють звірюк ножами і сокирами. Виглядає це досить брутально, і лише зблизька розумієш: це все гра, ритуал. Традиції тут плекають і виховують змалечку. Бути в Маланці — почесно. Але навіть якщо ти не в ній, заспівати разом з маланкарями пісню про ведмедя ніхто не заборонить. Цю румунську пісню, що починається з пронизливого соло на трубі, в Красноїльську знають усі і вважають гімном. У ній оспівується цар Карпат ведмідь — чорний, сильний, могутній, здатний налякати. Але людина приборкала звіра і змушує його стрибати за командою.Фото Євгенія Кравса, текст за мотивами книжки «Буковинська маланка» дослідника, етнографа, професорки Ірини Пустиннікової.

Палата представників США почала розгляд проекту резолюції про оголошення імпічменту президенту Сполучених Штатів Дональду Трампу, повідомляє CNN. Трампа звинувачують у підбурюванні громадян до штурму будівлі Капітолія минулого тижня. Очікується, що перші дебати триватимуть близько години й безпосередньо стосуватимуться тексту резолюції. Потім пройде голосування. У Капітолій направили Нацгвардію задля недопущення чергового штурму будівлі прихильниками чинного глави США. Імпічмент Трампу намагаються оголосити вже вдруге. Однак журналісти зауважують, що навіть за умови ухвалення резолюції американський глава, найімовірніше, залишиться на посаді до закінчення свого президентського терміну. Адже рішення повинен підтримати ще Сенат.

10 листопада 2020 року, відповідно до рішення командувача ООС, після карантинних обмежень з підконтрольної Україні сторони відкрилися усі КПВВ на Донбасі. Усього їх сім. Щоденно працює виключно піший КПВВ у Станиці Луганській. У Донецькій області працює КПВВ «Новотроїцьке». Там російські гібридні сили відкривать пропуск зі свого боку лише двічі на тиждень, зазвичай це понеділок та п’ятниця, і пропускають лише тих, кому видали «спеціальний дозвіл» від їхнього «штабу». На сьогодні це єдиний КПВВ на Донбасі, де можна проїхати своїм автотранспортом.

Після збройного протистояння, що тривало протягом 1990–1992 років, проблема Південної Осетії неодноразово спалахувала, особливо в 2008 році. Наслідки протистояння і сьогодні є відчутними для етнічних грузинів і осетинів. Південна Осетія, колишня автономна область у складі Грузії, вже кілька разів то проголошувала свою «незалежність», то голосувала за «вступ до Росії», то знову поверталася в бік самопроголошеної «незалежності», то знову просилася в Росію. Фактично Тбілісі втратив контроль над регіоном 1992 року, і він існує завдяки потужній підтримці Росії. Урешті після війни Росії проти Грузії 2008 року Москва визнала цей регіон, як і іншу сепаратистську частину Грузії Абхазію, за «незалежні держави»; крім Росії, таке визнання зробили ще три держави світу: Нікарагуа, Венесуела й Науру. Міжнародна спільнота, як і Грузія, вважає обидва регіони невід’ємними частинами Грузії, тимчасово окупованими Росією – яка, на порушення її міжнародних зобов’язань, відмовилася виводити з них свої війська.