«За тим териконом — мій брат. Теж воює, тільки не за нас»...

Молодий боєць із позивним «Фанат» показує у бік ворога. Розповідати, чого доля розділила їх із братом, хлопчина з Луганська не хоче: боляче. «А он у тому селі — моя дівчина… Колишня. Планували одружитися. Але це було ще до війни», — сумно каже він.
На цій ділянці не буває тихо. Регулярно «в гості» навідуються диверсанти. Вони висуваються або з-за терикону, або з-за посадки. Повністю заблокувати проходи нашим бійцям не вдається, надто велика сіра зона на цій ділянці. Тож українцям доводиться бути максимально пильними й регулярно відганяти ворога до їхніх триколорів.
Боєць «Люгер» проводить своєрідну екскурсію: — Оцей, найближчий, терикон уже нічийний. Іноді російські окупанти заходять на нього, але не надовго. Прийшли, відстрілялися й пішли. Для них це тимчасова позиція. Кілька тижнів тому супротивник укотре обстрілював наші позиції, влучило в кухню. Одного бійця посікло осколками, другого контузило. Тут іще намет стояв — його зрешетило. І ось іще нам таке прилетіло, — «Люгер» показує на розтрощені габіони та бліндаж, — 120-міліметрова міна впала.
Маріуполець Сергій Онисько пішов на війну під час четвертої хвилі мобілізації. Нещодавно він повернувся з госпіталю. — Я був у бліндажі, коли прилетіла міна. Влучило просто в дах. Мене привалило колодами, мішками, засипало землею… З контузією більше як тиждень пролежав у госпіталі, — згадує Сергій. — Тепер треба відновлювати укриття. Роботи тут небагато: лише полагодити перекриття, і можна знову жити…
Українці — народ хазяйновитий. Укотре переконуюся в цьому тут, на позиції.
— Тут усе по-нашому, по-українськи. Не можна жити лише війною. Он цибулю посадили, скоро буде зелена до сальця. Там сонячну батарею встановили. Вона, до речі, українського виробництва, з Тернопільщини. Зазвичай акумулятор заряджали від генератора. А заряд від цієї батареї гарантує бійцям світло цілу ніч.
На ящику з під снарядів бачу обрізану ПЕТ-пляшку з написом «На мрію». Усередині — жменя монет. «Щось не дуже коштовні мрії в хлопців», — подумала. Ніби вгадавши мої думки, відповіли: — Коли живеш на межі життя і смерті, мрії теж трансформуються. Уціліти, повернутися до рідних — ось що головне. А скарбничка… Це як удома: як же без неї?