Дорога у Лиман всіяна розбитими автівками, технікою та тілами вбитих росіян. Українські військові звільнили місто 1 жовтня та рухаються звідси далі. Битва за Лиман точилася кілька тижнів, ЗСУ захоплювали селище за селищем та взяли в оточення російське угрупування. У самому Лимані боїв не було, більшість руйнувань припадають на травень, коли на місто наступала Росія. З Лимана росіяни могли просуватися вглиб Донецької області, також це був важливий залізничний вузол. Для української армії взяття Лимана відкриває оперативний простір — можна наступати в напрямку Сватового або вдарити по Кремінній. У місто повертається українська поліція та скоро запустять гуманітарні вантажі. Хліба у людей немає вже кілька днів, ліків і медичної допомоги — протягом кількох тижнів. Місцеві поки обережно виходять за межі своїх дворів, щоб зібрати дров на багаття. Як живе звільнений український Лиман – у фото кореспондентів Суспільного (Тарас Ібрагімов) та Associated Press (Євген Малолєтка).

Щурове - невелике курортне  селище в Лиманській міській територіальній громаді Донецької області, на березі річки Сіверський Донець. Щурове відоме своїми турбазами. До 2000-х років тут знаходилось більше 70 турбаз, пансіонатів та дитячих таборів. Бази відпочинку почали занепадати після приватизації підприємств та початку військового конфлікту в 2014. У зв'язку з наступом окупантів у травні та червні 2022 року на Сіверськодонецьк у районі села були важкі бої і воно було захоплено. У вересні ж відбувся контрнаступ ЗСУ на Лиман, в ході якого село було звільнено 16 вересня, але бої досі тривають неподалік, і Щурове потерпає від обстрілів російських окупантів. Фото AP/Leo Correa.

Святогірськ — туристичне українське містечко, яке ще у 2014 році стало надійним прихистком для багатьох переселенців із Донецької та Луганської областей. Його називали маленькою Швейцарією у Донецькому регіоні. Місто радо приймало туристів з усієї України, але не цього року. З приходом російських військ життя тут змінилося… Святогірськ три місяці перебував під окупацією. 12 вересня стало відомо, що українські військові зайшли у місто. Наразі сили оборони проводять стабілізаційні заходи, працюють сапери, правоохоронці виловлюють колаборантів, а вулиці розчищають від розбитої техніки. Перше, що бачиш при в’їзді у місто — це Святогірська лавра. Це той самий монастир, який став прихистком для багатьох українців. Там перебували переселенці та місцеві жителі. Жили вони у страху, тому що ворог нищівно завдавав ударів по інфраструктурі. Заїхати у саме місто не так просто. Всі мости були зруйновані під час російської окупації, тому дорога пролягає через переправу. Про перебування тут російської армії нагадує все: вщент розбомблені будинки, зруйновані дороги, на яких валяються уламки від ракет, покинуті автівки та боєприпаси. У місті, де колись проживало понад чотири тисячі людей, тепер не нарахувати й сотні. Тут наразі відсутні газопостачання, електрика, вода. Місцевий житель Дмитро пережив тут всю окупацію, евакуюватися не збирався. Розповідає, що раніше тікав сюди від «русского міра» із Донецька. Почав нове життя, але і тут його наздогнала війна. — До початку війни тут було світло, газ та можна було купити все. Я працював на хлібзаводі й спокійно жив. А прийшли російські солдати і все розбомбили. Заходили у домівки й проводили обшуки на наявність зброї. З чоловіків знімали одяг та шукали татуювання з українською символікою, — розповідає Дмитро. Літня жінка, побачивши українських військових, кидається в обійми та плаче. Зі страхом згадує пережиті події.— росіяни прийшли сюди стріляти по людях і по хатах. У мене розбитий будинок, вікна всі повилітали, — говорить Ганна. — Сподіваюсь, що вони не повернуться. Ми — українці, самостійна нація й Україна у нас одна. Попри те, що місто понівечене росармією, місцеві вірять, що у них є майбутнє разом із Україною, а от у російських окупантів єдиний вихід — бігти… Як із Святогірська, покидаючи техніку, зброю, одяг, амуніцію і, звичайно ж, своїх. Військовослужбовець на позивний «Вуйко» жартує: «москалі тікали, ходаки губили». — Вони намагалися зберегти своє життя, тому що на той час їм було вже не дуже солодко. Ми ускладнювали їхнє пересування. Тепер ситуація у місті стабільна. Ми плануємо і надалі вибивати ворога із сусідніх населених пунктів, — говорить «Вуйко». Про те, що Святогірськ — українське місто, свідчать синьо-жовті прапори вздовж вулиці. Їх знімати окупанти не насмілилися, наче відчували, що наші військові прийдуть звільняти свої землі… — Святогірськ — курортне місто. Тут Лавра й сюди постійно приїжджали віряни. Тому тут багато готелів і приватних садиб. Це «Донецька Швейцарія», розташована в низині серед лісів із чудовим кліматом. Тепер тут зруйноване місто, понівечені людські життя, — розповів воїн ЗСУ на псевдо «Професор», який родом із цих країв. Звільненню та зачистці Святогірська передували важкі та тривалі бої, розповідають наші хлопці. — Два тижні тому заїхала якась «спецура». У них були дрони камікадзе, то вони ними «розносили» місця нашої дислокації, — каже «Професор». Однак мужність, стійкість, професіоналізм та шалена мотивація зробили своє — й українські воїни вибили ворога. — Вони втекли й залишили нам просто неймовірну кількість боєкомплекту. Таке враження, що вони просто покидали автомати й поїхали. З трофеїв залишили навіть такі рідкісні штуки, як кулемет «Печенєг» із нічником та відстанеміром. А цей набір коштує скажених грошей. Техніки практично не залишили, лише те, що ми спалили, але вони її й не особливо сюди заводили, бо ми їх артилерією били нещадно, — веде свою розповідь «Професор». Він каже, що це було ще те видовище, бо українська артилерія безперестану знищувала ворога, який, не шкодуючи життя та машин, тривалий час намагався перехопити ініціативу і продовжував свій наступ. — Вони намагалися завести у Святогірськ техніку через Ярову по прямій дорозі. Там наша арта їх зустрічала й працювала чергою по три снаряди в квадрат 2 на 2 метри. Горіло там усе: танки, «бехи», бронетранспортери. Другого вересня, коли звільняли Святогірськ, наші артилеристи працювали з восьмої ранку до другої ночі, палили все, працювали каскадом і навіть били їм у тили. А вони перли лавиною, у наших хлопців стволи перегрівалися. Здихали окупанти, як таргани, але й плодилися так само, — пригадує «Професор». — Орки, щоби ви розуміли, коли чують за собою силу — «друга армія світу», а коли тікають — то сиплються, як доміно. Коли відступали, то була в них паніка. У перехопленнях їхніх розмов ми чули лише лайку. Звучали накази не відступати, інакше буде розстріл, — розповідає воїн ЗСУ на псевдо «Мисливець», який працює в підрозділі радіо- та аеророзвідки. — Гадаю, там дійсно розстрілювали, але вони себе й самі калічать. «Мисливець» стверджує, що окупанти відстрілюють собі пальці, аби не потрапити в поліетиленовий мішок.— Вони там нікому не потрібні. У їхніх переговорах чути, що є поранені, а вони відходять на марші та їх залишають. Насамперед киває п’ятами керівництво. Вони виїжджають і лише за кілька годин доводять наказ організовано відходити. Але й це в них не виходить, одна з їхніх колон відступила і досі в цих краях кружляє, то наша артилерія вже третій день їх довбе, — каже «Мисливець». Дії окупантів не перестають дивувати українських воїнів. Одним із прикладів стали четверо російських полонених, які під час наступу українців купували горілку в місцевому магазині.— Чуваки вирішили поїхати за горілкою в магазин, коли ми вже були на вулицях Святогірська. Були в цивільному, але це їх не врятувало, біля прилавка і взяли, — розповідає «Професор». Та не всім щастить, як згаданим окупантам, які вирішили випити горілки під час українського наступу.— Чули в переговорах навіть таке: орк у рацію кричить про трьох «трьохсотих» і просить про евакуацію, а йому у відповідь — «та ні, укропи дають „тягла“, ми зараз не можемо, давай вечора почекаємо». За кілька годин знову виходять на зв’язок, і питає, чи буде евакуація, бо вже не три «трьохсотих», а півтора «двохсотих». У відповідь лунає: «як півтора?». То він каже, що снаряд попав, то, може, півтора нашкребуть… Це їхнє ставлення до людей, які, як розхідний матеріал. Тільки в голові не вкладається, чого вони настільки тупі, що самі цього не розуміють, — розмірковує «Мисливець».Його слова доповнює напарник на псевдо «Грізлі», що є інформація, начебто росіяни застосовують загороджувальні загони, тож, мовляв, ніде діватися, але однаково дурні, були б розумні, то в полон здавалися б.Окупанти кажуть, що наші хлопці вже оговталися, підтягнули резерви й почали обстріли з артилерії та реактивних систем залпового вогню.Воїни ЗСУ повні сил та оптимізму й ні на секунду не сумніваються в перемозі.

Раніше артилеристи воювали на радянській техніці і нині їм є з чим порівнювати. Разом з тим, кажуть на передовій, у них з’явилося і більше можливостей, і підтримка цих машин уже відчувається на фронті. Як воюють українці на німецьких САУ «PzH 2000».

Війна на Донбасі сьогодні – це дуель артилерії. У кого її більше, і хто стріляє точніше – у того більші шанси на успіх. Так на Сіверському напрямку неподалік Бахмута, що на Донеччині, українські артилеристи намагаються допомагати піхоті стримувати спроби атакувати позиції ЗСУ. І хоча, російська армія має більше артилерії, ніж Збройні сили України, але українські артилеристі своїми вмілими діями та нестандартними рішеннями продовжують стримувати переважаючі сили супротивника та підтримувати піхоту, кажуть українські військові. Воєнкори Радіо Свобода Мар'ян Кушнір та Сергій Нужненко зафіксували у фотографіях те, як ведуться артдуелі.

Важливою вогневою міццю війська завжди вважали танки. Нині танки на озброєнні ЗСУ відіграють вкрай важливу роль в обороні від наступу агресора. Військові застосовують ці машини для нанесення вогневого ураження армії РФ із закритих позицій, що дозволяє підтримати піхоту та завадити намірам російських сил атакувати позиції ЗСУ. Часто екіпажі працюють без обіду та сну. Як воюють українські танкісти, дивіться у фоторепортажі Радіо Свобода.

ЗСУ надійно тримають лінію оборони, попри щоденні багаточисельні обстріли позицій українських бійців. Тим часом російська армія щоденно здійснює спроби атакувати лінію оборони української армії у напрямку між Сіверськом та Соледаром, що на Донеччині. Українські війська працюють на випередження та намагаються завдати максимального ураження по скупченню російської піхоти та техніки. Як це відбувається, дивіться у фоторепортажі Радіо Свобода із передової у Донецькій області.

Після того, як російська армія зайшла в найбільше місто тоді ще контрольованої Києвом території Луганщини – Сєвєродонецьк, оборона української армії змістилася і розтягнулася на околицях міста Бахмуту. Це чи не ключова точка для російських сил, адже місто є сполучником кількох напрямків Лисичанськ-Горлівка-Костянтинівка-Краматорськ. Цю ділянку обороняють різні роди військ. Водночас ситуація залишається вкрай складною, а ще переважаюча кількість артилерії сиплеться як на голови мирному населенню, так і військам, які окопалися у полях. Як виглядає оборона - дивіться у фоторепортажі Радіо Свобода.

Краматорськ. Діти мерехтять, як привиди, на порожніх дитячих майданчиках у зарослих бур’янами дворах у глибині міста, жителям якого сказали негайно виїхати. У шестирічної Тані більше не залишилося товаришів по іграх на її вулиці в місті Краматорськ на сході України. Вона сидить на лавці всього за кілька кроків від міського залізничного вокзалу, на який у квітні напала Росія, убивши понад 50 людей, які зібралися там, щоб евакуюватися. На залишках ракети від того обстрілу був напис російською мовою: «Детям». Таня та її батьки не бояться залишитися. У тіні біля нині закритої станції вони насолоджуються тишею між пострілами артилерії, яка утримує російські війська. «Бомби падають по всій країні. Втікати немає сенсу», – розповів батько Тані Олександр Рокитянський. Розмовляючи сама з собою, розташувавшись із розкішною коробкою кольорових фломастерів, Таня додала: «Бац, бац!». Незвичайним є те, що літні жителі східної України відмовляються слухати заклики евакуюватися в безпечніші місця в інших частинах країни. Однак що приголомшує, так це бачити дітей — навіть дитячу коляску — біля лінії фронту. Невідомо, скільки залишилося, оскільки росіяни продовжують наступ у регіоні.Діти не можуть уникнути війни навіть у містах, які вважаються безпечними. Російська ракета вдарила по Вінниці, далеко від фронту в центральній Україні, убивши 23 людини, включаючи трьох дітей — 4-річну дівчинку на ім’я Ліза Дмитрієва та двох хлопчиків 7 і 8 років. Доля дітей, які залишаються поблизу бойових дій, пов’язана з долею їхніх батьків, і небезпека може бути несподіваною. Біля лікарні 18-річний Саша сидить і курить із 15-річним другом. У Сашка забинтована права рука, він дивиться на світ почорнілими очима. Він має подряпини на всьому тілі після того, як його вдарила одна з військових машин, що гуркотіли регіоном, коли переходив вулицю. Українські військові допомогли знайти йому швидку допомогу, за його словами, через поранення у нього була порушена мова. Чому він досі тут живе, Сашко не знає. Мати вирішила, що сім’я не розлучатиметься. Як і дехто зі Східної України, він не називав свого прізвища, турбуючись про свою безпеку. «Я б краще залишився, тому що у мене тут є друзі», — сказав він, але якби у нього були маленькі діти, він би їх вивіз. У чотиримісній лікарняній палаті, яку Саша ділить з іншими пацієнтами, старший чоловік на ім’я Володимир має товсту бинтовану праву руку. За його словами, він був у своєму саду в селі поблизу Бахмута, коли вибухнули касетні бомби. Його родина, в тому числі 15-річна дитина, планує залишитися. Але «маленьких треба евакуювати», – сказав Володимир. «Малі, вони багато чого в житті не бачили». Погодився і поранений військовий Максим, який відновлюється після струсу мозку під час обстрілу. Вперше з моменту вторгнення Росії 24 лютого він залишив лісові траншеї та може поговорити по телефону зі своєю донькою-підлітком, яка перебуває у відносній безпеці в місті Запоріжжя, за кілька годин їзди звідси. Це також перша нагода Максима побачити, як виглядає нормальне життя в Україні майже за півроку, і він здивований, коли бачить дітей так близько до бойових дій. «Вони діти», — сказав він з тією ж грубістю, з якою називає всю війну «нісенітницею». Доктор Віталій Маланчук зазначив, що у лікарні «досить велика» кількість дітей. Йому незручно, що деякі люди, які мали б евакуюватися, сприймають його присутність як обнадійливу причину залишитися. Коли на дитячому майданчику в Краматорську завиває сирена останньої авіаційної тривоги та артилерійські стріли, дівчинка з косичками, пищаючи, біжить від рішучої погоні за маленьким хлопчиком. Крутиться маленька карусель. Дмитро та Карина Пономаренко чекають на доньку, майже 5-річну Ангеліну, разом із рожевим велосипедом із тренувальними колесами. Безпечних місць, мовляв, немає, а Краматорськ – це дім. Вони вважають, що важко піти звідти, а почати заново в іншому місці – дорого. Деякі жителі, які виїхали, тепер повертаються, кажуть вони, воліючи скористатися своїм шансом. Вони залишатимуться стільки, скільки зможуть, навіть коли росіяни підуть ближче. «Вона звикла до сирен, але вибухи їй все одно заважають», — сказав Дмитро про Ангеліну. Їй кажуть, що це грім, але вона якось навчилася боятися літаків, навіть українських. З кожним днем стає менше дітей, з якими можна гратися, але Ангеліна розважається сама, сказав її батько. «Гіперактивна», — додав він із стомленою любов’ю. З настанням вечора сім’я йде, проходячи біля пам’ятника танку. Тіні скраяють потрісканий бетонний квадрат. Сирена повітряної тривоги все ще лунає.

Жителі України стикаються з щоденною реальністю російського вторгнення. Все більше українців тікають з обложених районів. Близько семи мільйонів людей, переважно жінок та дітей, покинули Україну після того, як Росія почала вторгнення 24 лютого, і щодня їх стає більше.