Десятки людей з ампутованими кінцівками взяли участь у благодійному напівмарафоні, який відбувся 3 вересня у Львові. Серед них, зокрема, українські військові й діти. Зібрані гроші підуть на допомогу іншим українським дітям, які отримали травми в результаті російського вторгнення в Україну. Також відбулись безкоштовні дитячі старти. Всі учасники заходу, які подолали свою дистанцію, отримали пам'ятну медаль фінішера.Джерело: EPA-EFE, AFP, Євген Кравс

Українська армія продовжує битися за Незалежність своєї країни. І бої тривають щодня. Щодня гинуть українські військові, які без війни могли б жити. Але прийняли свій останній бій... Перша половина травня 2023 року, підрозділи ЗСУ проводять штурмові дії в районі Бахмута та успішно проривають оборону російської армії. Збройні сили РФ на деяких ділянках відступають від 200 метрів до 1.5 кілометра.Пам'яті тих, хто загинув за Незалежність.

Оборонці країни віддають життя за те, щоб державний прапор вільно майорів над усією Україною у її визнаних світом кордонах. Фотосвідчення про український прапор і людей, які його захищають – дивіться у фоторепортажі Сергія Нужненка.

На Хрещатику у Києві облаштовують «парад» знищеної російської техніки до Дня Незалежності України. Туди почали завозити техніку армії РФ.Напередодні у КМДА повідомили, що масових заходів на День Незалежності у Києві не влаштовуватимуть, але на Хрещатику проведуть виставку пошкодженої російської техніки, як це було минулого року. Через цю виставку з 21 до 28 серпня рух на вулиці Хрещатик перекрили.  Фото: Сергій Нужненко (Радіо Свобода), Гліб Гараніч (Reuters)

Дно колишнього Каховського водосховища після повного висихання почало заростати травою. Насіння трав проростає у тріщинах висохлого намулу. Кореспондент проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» Дмитро Шеремет зафіксував те, як тепер виглядає водосховище з боку Запорізької області. Російська армія захопила Каховську ГЕС, і взяла під свій контроль греблю Каховського водосховища, на початку широкомасштабного вторгнення в Україну. Окупанти замінували Каховську ГЕС, про що повідомляли її працівники. Російські військові, перебуваючи у машинних залах ГЕС від 24 лютого 2022 року, перешкоджали персоналу виконувати їхні обов'язки. Перед третьою годиною ранку 6 червня 2023 року відбулося руйнування частини греблі водосховища, де була Каховська ГЕС. У ніч руйнування Каховської гідроелектростанції бійці 205-ї окремої мотострілецької «казачої» бригади РФ, яка контролювала ГЕС, мали перебувати «в готовності» та готувались до певних дій «по команді», зокрема до залишення території через «точку відходу», що було ускладнено, бо «все затоплено». Це випливає із перехоплення розмов військових 205-ї бригади РФ у ніч знищення греблі, яку наводять у спільному розслідуванні журналісти «Схем» (проєкт Радіо Свобода) та агенції «Слідство.Інфо».

Через різке зростання транспортних витрат і блокаду Росією портів України тисячі українських фермерів, за їхніми словами, чекає похмуре майбутнє. Джерело: AP

Український наступ триває. Неймовірними зусиллями Сили оборони України метр за метром просуваються уперед, долаючи ешелоновану російську оборону. Після місяців підготовки та поповнення запасів – із дев’ятьма навченими НАТО новосформованими бронетанковими бригадами – контрнаступ України, мета якого  прорвати укріплені лінії оборони російської армії і звільняти окуповану територію, повільно просувається уперед. За час, який пішов на отримання Україною від Заходу необхідної військової техніки, а також на навчання українських бійців, російська армія встигла розбудувати на захопленій українській території ешелоновану систему оборонних укріплень. Це надзвичайно ускладнило контрнаступ Сил оборони України. ЗСУ звільнили низку сіл на південь від Великої Новосілки та захопили височини навколо Бахмута – як на північ від міста, так і на південь, біля села Кліщіївка. На Запоріжжі ЗСУ намагаються прорвати те, що експерти назвали «м'ясорубкою російських укріплень» – розгалуженою мережею траншей, мінними полями, колючим дротом, протитанковими укріпленнями, дотами. Під час виступу у Вашингтоні 30 червня голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі сказав про темпи українського наступу: «Те, що це відбувається повільніше, ніж люди передбачали, мене зовсім не дивує», маючи на увазі те, наскільки сильно змогли укріпитися російськи сили на захоплених позиціях. «Це буде дуже важко, дуже довго, і це буде дуже, дуже криваво. Ніхто не повинен мати жодних ілюзій», – сказав генерал Міллі про контрнаступ ЗСУ. Джерело: Reuters, AP

Дві російські ракети, запущені з інтервалом у 40 хвилин, влучили в багатоповерхівку у місті Покровськ Донецької області ввечері 7 серпня. У результаті атаки загинули щонайменше семеро людей. Станом на 11 годину 8 серпня відомо про 88 людей, які отримали поранення. Удари, які сталися з інтервалом у 40 хвилин, пошкодили житловий будинок. У результаті семеро людей загинули – п'ятеро цивільних, рятувальник та військовий. Поранені 39 цивільних, серед яких двоє дітей, 31 поліцейський, 7 працівників ДСНС та 4 військових. Голова Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко зранку 8 серпня в ефірі Радіо Свобода наголосив, що це тактика Росії: перший удар наносять по цивільних, а другий – по службах, які приїжджають на місце. За його словами, перший удар по Покровську був о 19:15, другий – о 19:52. Водночас він зазначив, що перед другим ударом людей розосередили. «Якби було скупчення людей і буквально за 10 хвилин не вжиті додаткові заходи, то наслідки були б набагато гірші». 8 серпня міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко заявив: «Ми відновлюємо розбір завалів. Вночі ми були змушені призупинити роботи через високу загрозу повторних обстрілів». Станом на 11:00 8 серпня у місті зафіксовані пошкодження 12 багатоповерхівок, готелю, прокуратури, пенсійного фонду, аптеки, магазинів, кафе та автомобілів. Російська атака сталася всього через день після того, як офіційні особи з близько 40 країн зібралися в Саудівській Аравії в пошуку мирного врегулювання війни в Україні. Покровськ розташований приблизно за 55 кілометрів на північний захід від  окупованого російськими силами міста Донецька та за 50 кілометрів від лінії фронту. Російські військові регулярно обстрілюють українські міста, які перебувають у межах досяжності їхніх ракет, безпілотників, артилерії, РСЗО. Росія, попри докази та свідчення, з перших днів повномасштабного вторгнення заперечує відповідальність своїх військових у воєнних злочинах проти українських цивільних та військових. Джерело: EPA-EFE, AFP, Reuters

«Ми думали, війна – то жахіття десь подалі від наших  домівок»: ізмаїльці розказали про перший обстріл міста від початку війни. У ніч на друге серпня армія РФ атакувала Ізмаїл з використанням ударних безпілотників іранського виробництва «Shahed-136/131». Суттєвих руйнувань зазнали триповерхова будівля Морвокзалу, елеватор, зернові ангари, резервуари одного з вантажних терміналів, виробничі, складські приміщення та адмінбудівля Українського Дунайського Пароплавства. Також пошкодження отримали три заклади освіти, один заклад культури, 15 квартир в багатоповерхових будинках і десяток приватних будинків. Це перша атака на місто з початку війни. У постраждалому від обстрілів місті побували кореспонденти Укрінформу. На під’їзді до міста бачимо густий чорний дим вдалині - нагадування про нічні «прильоти». Прямуємо до 11-поверхової будівлі Дунайського Пароплавства, яку місцеві називають «стакан»  за схожість форми та скляний фасад.  Це найвища будівля в Ізмаїлі. У «склянці» пошкоджені всі вікна та частково зруйновані стіни. Прилегла територія вщерть всипана уламками скла. Біля постраждалого будинку людно. Ізмаїльчани фотографують руйнування, роблять селфі на фоні вибитих вікон та телефонують по відеозв’язку родичам. - Бачите, й до нас докотилося…, - чуємо розмову одного чоловіка. Коли той кладе слухавку, підходимо ближче та питаємо, що ж саме «докотилося», адже «повномасштабка» триває вже майже півтора роки. - Докотилося. Зараз й по нам почнуть гатити. Ми думали, що нас не чіпатимуть, адже тут до Румунії рукою подати, до країни НАТО. Але не бояться. Ні бога, ні диявола… Я пам’ятаю, як на початку 90-х зводили цю будівлю, а зараз що від неї залишилося, подивіться?! Напишіть в свої газети, що нам потрібен захист, усі ППО що є – потрібні, бо що ж то буде? А зерно? Ви елеватор бачили?  У нас же порту так не залишиться! - не стримує емоцій житель міста Юрій. Навпроти постраждалого офісу УДП – приватні будинки. В деяких пошкоджені вікна. Люди все ще прибирають скло. - Як я злякалася! Люди добрі! У нас такого жодного разу не було! Точніше, на початку війни поцілили по військовій частині у Лощинівці, це за містом. Ну і все.  Лунала, звичайно, тривога, та хто на неї звертав увагу! Ну дрони інколи літали, але щоб бомбили! Я спала, коли все це почалося. Воно як жахнуло! В мене хата ходуном пішла, я сама в коридор побігла. За що це нам? А ви бачили, що з Морвокзалом наробили? - каже мешканка постраждалого будинку пані Ірина. Дійсно, будівля Морвокзалу постраждала значно більше, ніж офіс Українського Дунайського Пароплавства. Від фасаду взагалі нічого не залишилося. На площі перед будинком купа сміття. Тут і бите скло, і уламки якогось залізяччя, і просто шматки стін. Зазначимо, що будівлю Морвокзалу - гордість містян - капітально відремонтували у 2019 році, на це витратили більш 50 млн грн. Перед колишнім входом до Морвокзалу бачимо понівечену блакитну ялику – дерево повалило вибуховою хвилею. - Що знімаєте? Краще скло б прибрали, - чуємо у свій бік від комунальників,  яких репортери явно дратують. Тим часом місцеві гуляють площею біля Морвокзалу цілими сім’ями. Діти бавляться з уламками будівлі. Дорослі кажуть, що «ось і в Ізмаїлі з’явилась визначна пам’ятка». Дехто йде з площі, прихопивши маленький уламок фасаду з собою - «трофей» на згадку. Дехто займається «аналітикою» та пояснює друзям причину атаки. - Це помста. Вдарили, бо зайшли три судна, які прорвали зернову блокаду. Вдарили, щоб боялись. І по елеватору теж. Будуть й надалі бити, - підслуховуємо розмову трьох юнаків. Зруйнований елеватор ми теж побачили, але  здалеку. Знімати його не можна, бо це інфраструктурний об’єкт. Але навіть від думки, що там під завалами бетону та заліза лежить знищений український хліб, стає боляче. Дорогою до нашої автівки, яку ми лишили біля офісу УДП, продовжуємо спілкуватися з місцевими. Всі кажуть приблизно одне й те саме:  люди не очікували удару по місту. Усі вірили в міфічний захист сусідства з країною-членом НАТО. Люди розслабилися й у них утворилося хибне враження, що війна – то жахіття десь подалі від їх домівок. Але війна стосується кожного. Автор: Ганна Бодрова, Одеса Фото: Ніна Ляшонок

Кореспондент Укрінформу мав нагоду спостерігати за життям стабілізаційного пункту медичної служби однієї з бригад, що воює на Півдні. Зараз, із повномасштабним вторгненням, багато топонімів втратили сенс, інші - не можна згадувати. Тому скажімо просто - «Запорізький напрямок», одне з багатьох убитих прифронтових селищ на півдні країни. Це були переддень Дня медика і, власне, професійне свято. Але ніхто не зважав на дати - рятували поранених так само, як і в інші дні війни з російським агресором. ...Завтра День медика, який, за минулорічним указом Володимира Зеленського, відзначається 27 липня. Про свято ніхто не знає, всі зайняті своїм цього спокійного полудня: хтось курить, хтось спить на розкладачці в коридорі за перегородкою, а здоровенна молода лайка Марися і двоє безіменних кошенят мчать за фельдшером Оксаною. Кошенята - чорне та біле, як Інь та Янь. Улюбленці всього персоналу стабпункту не злазять з рук медиків, але щойно побачать Оксану, летять до неї. Сідаємо з колегою біля стіни в коридорі, намагаємось нікому не заважати, проте втомлені працівники нас і так не помічають. Багато хто намагається подрімати - чи надолужують минулі «бадьорі» ночі, чи хочуть виспатися наперед. Головний, «Ромашка», з яким хотіли поговорити, сказав, що буде пізніше і приділить нам час... можливо. Думали, доведеться нудьгувати. Першим привозять водія: перекинувся у машині, майже відірвало вухо. Розрізають одяг, оглядають, обробляють садна, вухо пришивають, далі - шпиталь. Другий - боєць із осколковим пораненням правої кисті. Та сама доведена до автоматизма процедура: зрізають, оглядають, обробляють. - Стояв на бойовому чергуванні, вітер від нас, «виходу» не чув, та й не було його як такого. Жорсткий «прихід», гублюся, стрімголов лечу в окоп. Опам'ятався, озирнувся, бачу - на штанях кров. На ногу глянув - нічого, дивлюсь на руку, а тут ось це - шматок вирваний. Натягнув турнікет і дочекався евакуації. З чого прилетіло, незрозуміло, товариші кажуть - танк, я ж підозрюю, що міна 82-а була, - згадує Микола. Раптом уриває розповідь, хвилюється: з пораненої руки зникла обручка. Лікар заспокоює, каже, що зняв її і повісив на ланцюжок поруч із хрестиком. - Дружині не сподобалося б, - гордо жартує Коля. - Переживе, - відповідає лікар і шанобливо витирає велику каблучку від крові. Слідом четверо: два з осколковими у верхні кінцівки, два з контузією. З перших зрізають одяг, вкладають у спідньому на столи, ставлять катетери, міряють тиск, вливають потрібні препарати, якщо можна оперувати на місці, видаляють уламки. У лікарки, що відійшла від столу, запитую щодо її пацієнта. - Кидають всяку 120-міліметрову погань, і потім ось така х...ня залітає в організм, - перериває моє запитання усміхнений боєць із позивним «Кузя». Показує уламок розміром із середню сливу. Він радіє, розуміє, що пощастило: - Могло б залетіти і в груди. - Поступив із пораненням верхньої третини передпліччя, - додає лікарка. - Уламок знаходився досить поверхово, на щастя, не зачепив великих судин, розташованих поруч, кістки теж цілі. Уламок ми видалили, боєць почувається добре, отримав всю необхідну допомогу, дякую йому за роботу. Її звуть «Муза», хірург. Позивний подарував їй лікар у «Госпітальєрах», де вона починала. У нього був позивний «Данте». - Вийшло, що я Муза Данте, - посміхається бойовий медик. Вже рік, як вони із командою - хірург, бойовий медик, анестезіолог та водій - їздять лінією фронту. Пройшли Бахмут і Лиманський напрямок. «Музі» 29 років, до війни працювала в перинатальному центрі, де настрій, зізнається, був зовсім іншим. - Звичайно, емоції різні, коли народжується нове життя і коли це життя у смерті буквально вириваєш. Ставлю їй банальні питання про жінок на війні, про найстрашніші та щасливі випадки. - Мова не про стать. Дійсно, є речі, які жінці складніше робити і у звичайному житті, а на війні виконувати ще важче, але коли йдеться про збереження людського життя, то це не питання статі, мова про ставлення до цієї війни, до батьківщини та життя. Я до ЗСУ не маю стосунку, ми носимо мультикам, а не піксель. Піксель – це гордість! Ми ж просто цивільні лікарі та допомагаємо медикам ЗСУ, які мобілізовані. Я точно не відношу себе до військових, але у своїй голові поділяю людей на цивільних і військових, відчуваю різницю між тими, хто не бачив війни, і тими, хто тут воює. Вони інші, і в них інші пріоритети. Найстрашніше, каже, було не на війні, найстрашніше - це крик матері, яка ховає свою дитину. Перед тим, як піти на фронт медиком , «Муза» дуже багато людей  поховала саме через війну... - А найкраще, що зі мною тут трапилося, - це моя команда , - ділиться хірургиня. - Я б не зустрілася з ними в цивільному житті, вони неймовірні. Погано, що познайомилися за таких обставин, але, але… Медики теж закінчуються на війні, вони гинуть, хтось має тут виконувати цю роботу. Тому поки хтось за мене сидить в окопі, я допомагатиму їм тут, це точно. «Кот» із Запоріжжя цілує натільний хрест і притискає його до серця. Цьому бійцю пощастило більше за інших, він «лише» контужений. Контужені - це окрема категорія хворих. Вони як лунатики, пʼяні-непʼяні, втрачені й розгублені, крутять головою, часто кліпають або, навпаки, вирячують очі у спробі «намацати» звичний світ… Заважають їм усім біль у скронях, нудота, втрата слуху та зору. Вони найчастіші клієнти стабпункту. Прибувають і вдень, і вночі. атемна лікарі з червоними ліхтарями ходять коридором, відкидають чорні тіні на стіни, хукають червоним димом від цигарок, зрідка білими спалахами блимають на вени при ін’єкціях в операційній - стабпункт схожий на провінційний театр, у якому змінюють декорації під час вистави. З вулиці чути, як замість сільських собак гавкає артилерія – виходи зміняються приходами. Поранених привозять з «нуля», надають допомогу та евакуюють далі в тил. Уночі ми й запопали «Ромашку». Він сидів у кутку і набивав тютюном люльку. Під люльку й розповів про роботу стабпункту. Свої обов'язки він охарактеризував так: «координую події на цьому стабілізаційному пункті». - Функція стабпункту - перша медична допомога після отримання поранення, завдання - надання медичної допомоги протягом години після отримання поранення. Так звана «золота година» – натівський стандарт. Тому що шанси на виживання та подальшу реабілітацію просто в рази піднімаються, якщо поранений встигає опинитися в руках лікарів у цю «золоту годину». І вся логістика спрямована на те, щоб ми вклалися в цей час, тому й розміщуємося так близько до фронту, тому й ви так довго до нас добиралися. Медик зазначає, що за характером та кількістю поранень можна уявити, що зараз відбувається на фронті. Це не постійний конвеєр - хоча буває і таке. Коли йдуть наступальні дії, то дуже багато ампутацій нижніх кінцівок: Війна - це ж шахи: робиться хід, іде потік поранених, далі роздумують перед наступним ходом, перебудовуються, приймають рішення, в нас у цей час відносне затишшя. - Майже опівночі, напевно, вже можна святкувати День медика, - роблю спробу привітати «Ромашку». - Та ні, це не моє свято. До 2013-го я до медицини не мав жодного відношення, моя «медична освіта» – вісім сезонів «Доктора Хауса». Вже під час Революції Гідності долучився до подій і став парамедиком. - А яке ж твоє свято? - День добровольця. Я вважаю себе добровольцем, і більшу частину війни провів на ній саме добровольцем, а не кадровим військовим, як зараз. І ось ці волонтери, дивовижні хлопці, які нам допомагають, вони мої побратими, - закінчує розмову «Ромашка». У тиші затухає й люлька. Притарахтів евакуатор на базі гусеничного М-113. Доставив двохсотих. Загиблих потрібно впізнати, підписати та оформити папери. Їх залишать тут до ранку, поки за ними не приїде «холодильник», який відвезе до моргу. Ніби стихло, проте заснути заважає трупний запах. Задня стіна вигоріла від прильоту, її немає, лежиш наче на вулиці поряд з тілами. У вікні сіріє, провалююсь у сон. Але тупіт солдатських чобіт пробуджує мене у новому дні. Група бійців заносить пораненого на ношах. Іншого, з пов'язкою на очах, яка захоплює і каску, ведуть попід руки коридором. Відчиняю двері до операційної, допомагаю зайти. Третій заходить сам - у нього осколкове в спину. Медперсонал ніби й не лягав - все чітко, злагоджений механізм, надійний годинник. Ну так, у них же професійне свято… Все по новому колу, на трьох столах йде робота. Розрізають одяг, дістають уламок зі спини. Умивають і накладають пов'язку на поки що сліпі очі. Знімають турнікет: на правій нозі вище гомілки ззаду вирваний шматок тканини, - тампонують, накладають пов'язку на рану та лангет на ногу. Мирон, той, що з перев'язаними очима і каскою в руках, сидить тихенько осторонь - чекає на своїх, з ним упоралися швидше. Запитую, як отримав поранення. - Висунулися до їхніх позицій, стежкою йшли. З лівого боку був бліндаж, закидали гранатами, підійшли, простріляли. Метрів через п'ять побачив ще бліндаж, у який теж закинув гранати. Метрів за сім далі був ще бліндаж, з якого вівся кулеметний вогонь, довелось зістрибнути в окоп. Туди й прилетіла граната, за нею друга. Згрупувався у сидяче положення, після другої потекла кров і перестав бачити. Поруч сів бородатий добряк, він щойно закінчив зі спиною побратима Мирона. Роззнайомилися. Іван із Буковини, за освітою медик, судинний хірург. Більше року тому отримав повістку, і з того часу служить у медичній роті 36-ї окремої бригади морської піхоти. Запитую, з чого почався його день. - З Днем медика тебе, вас, ваш стабпункт. Хотів побажати, щоби цього дня не було роботи, але не склалося. - Дякую, але у війни свій календар, свої червоні дати, свої жертвопринесення. Ми тут вириваємо у смерті життя наших хлопців. Ви зараз там, де смерть посилають на хєр. Поранених вантажать у машину: спочатку ноші, потім акуратно саджають Мирона, останнім, докуривши сигарету, самостійно залізає поранений у спину боєць. Їх проводжає Оксана, довкола якої звично граються собаки. - Ти напиши там, якою ціною хлопці звільняють нашу землю, та напиши, що обов'язково звільнять. - Там тільки про це і пишуть, - відповідаю на прощання. Увечері того ж дня президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення Старомайорського. Автор: Дмитро Смольєнко, Запоріжжя. Фото автора