Зара Рутенфорд пролетіла понад 55 тисяч кілометрів й відвідала понад 50 країн і 5 континентів. Дівчина з Бельгії встановила новий рекорд та стала наймолодшою жінкою, яка сама облетіла земну кулю на легкомоторному літаку. Навколосвітня подорож далася бельгійці непросто. Грози, урагани та навіть землетруси - все це траплялося на шляху 19-річної дівчини. Вона вирушила у кругосвітню подорож 18 серпня 2021 року, з аеропорту у Бельгії. Вже на підльоті до Гренландії дівчина усвідомила, що подорож буде непростою й навіть небезпечною. Там вона втрачала радіозв'язок та ледь не опинилася у холодному морі, адже не одразу могла зрозуміти, де їй можна приземлитися. 8 вересня вона приземлилася у Мексиці. Буквально за годину Зара збагнула, що у небі їй було безпечніше, адже у місті Варакруз того вечора стався потужний землетрус. Потім на її шляху трапилося ще важче випробування - пожежі у Каліфорнії. Чіткий план дій дівчині довелося коригувати прямо у небі. Далі на мандрівницю чекали морози, її літак мало не впав через обледеніння в Росії. Дівчина ледь встигла не потрапити у сніговий шторм. Під час подорожі Зара сильно вибилася з графіку, але це врятувало її життя. Дівчина мала пролітати над Індонезією прямо під час потужного виверження вулкану. На щастя, через затримки вона не потрапила у небезпеку. Потім вона обходила потужні грози. Попри все це дівчина зустріла багато нових друзів та втілила у життя свою мрію й облетіла планету на маленькому літачку.

Одинадцять авторів отримали звання найкращих тревел-фотографів конкурсу «Мандрівник-фотограф року». Конкурс організований спільнотою Voyagemakers. Його мета - підтримка культури подорожей в Україні та авторів, чия творчість надихає інших досліджувати навколишній світ. «Понад 370 фотографів з усієї України боролися в 11 номінаціях, серед яких - «Люди та їх історії», «Пейзажі та пригоди», «Молодий мандрівник-фотограф року віком до 14 років». Учасниками стали як професіонали, так і аматори. Вік найменшого - 6 років. Всього до журі надійшло понад 700 світлин з подорожей українців», - повідомляють організатори конкурсу. Як зазначається, переможцями стали: Олександр Хохоля, Максим Петренко, Ольга Телепан, Nadja Vihasta, Олександр Шишко, Микола Вишнівський, Ігор Коровій, Юрій Рижко, Сергій Іващук, Ольга Калінчук та Ігор Климович. Роботи оцінювало журі у складі: режисер, фотохудожник, викладач Сергій Марченко (почесний голова); мандрівник, автор книг «Парад айсбергів» та «Мандри киянина Океанією» Вадим Івлєв; учасник 1-ї, 2-ї та 8-ї річних Антарктичних експедицій Роман Братчик; журналіст, блогер Андрій Мазур; професійний мандрівник Костянтин Ліорек; тревел-фотограф Віктор Ганущин; мандрівник Костянтин Симоненко. «Конкурс підносить дух учасників, допомагає подолати соціальну дистанцію. 365 днів на рік активно підтримує мандрівників, які люблять розповідати історії подорожей. Це особливо важливо, коли життя змінилося під впливом карантину», - коментує організатор конкурсу Вадим Івлєв.

У самий розпал пандемії ми вирішили навідатися в першу столицю України - місто Харків, гаряче шановане місцевими жителями і не особливо популярне серед туристів. Просто тому, що не було вже сил терпіти без поїздок вихідного дня. Блукати незнайомим містом, жити в готелі, їсти в закладах... Загалом, роблячи все те, що допомагає нам трішки вирватися зі звичної рутини, яка в цей нелегкий рік пригнічує ще більше. Як нас зустріло це місто і чи змогло здивувати? Ідея відвідати Харків зародилася ще до того, як ситуація з коронавірусом там почала набувати загрозливих масштабів. І ось "день Х" настав якраз напередодні віднесення міста до "червоної зони". В якийсь момент ми навіть задумалися, чи не скасувати поїздку? Але потім все обдумали і вирішили, що в метро і на вулицях у Києві шансів підхопити підступний вірус у нас анітрохи не менше. Ми вирішили їхати поїздом Інтерсіті "Київ-Харків", квиток на який у другому класі коштував всього лише 300 гривень з людини. На щастя, на шляху туди ми встигли купити місця на стороні з двома кріслами, а тому ніхто сторонній поруч не сидів. Тим не менш, маски – це наша нова реальність, і більшість пасажирів експресу їх не знімали. Що навіть здивувало, бо в плацкартних і купейних вагонах народ не такий свідомий, аж до скандалів доходить, всі одразу згадують про свої конституційні права. Та й провідники нерідко чомусь переходять на бік "анти-масочників" або просто розводять руками, що можуть тільки попросити, але змусити – не можуть. Але повернемося до поїзда до Харкова – дорога у нас зайняла менше п'яти годин, і з виїздом з Києва о 6:45 ми були на місці вже до 11:30. Дуже зручно для поїздки вихідного дня, адже заселення в готелях все одно скрізь, як правило, з 14:00. Тож по приїзду встигнете випити кави, перекусити і трохи прогулятися, якщо приїхали без зайвого багажу. Варто врахувати, що в місті кілька вокзалів, і ось "Інтерсіті" прибуває на "Харків-Пасажирський", він же "Південний залізничний вокзал". Будьте уважні, бо підлі гугл-карти іноді пропонують вам інший вокзал. Вокзал має доволі зручне розташування – прямо біля виходу знаходиться станція метро "Південний вокзал" , і до центральної Площі Конституції звідси їхати всього дві станції. І зараз саме час розповісти, чому так важливо, приїжджаючи до Харкова, взяти з собою невелику стопочку 10-гривневих банкнот. У Харківському метрополітені немає тіточок, які продають жетончики-квиточки на одну поїздку. Придбати проїзний на одну поїздку можна тільки в терміналі, який, увага, не приймає банкноти номіналом більше 10 гривень. Тобто квитки можна купити тільки за копійки або банкноти номіналом 1, 2, 5 і 10 гривень. З 20-ками і більше квитки ви купити не зможете. Картки такий термінал теж не приймає. Є ще альтернативні термінали для проїзних карток, які коштують 36 гривень за порожню, на яку потім можна докидати поїздки. Такий термінал вже приймає картки і купюри побільше. Але ж людині, яка приїхала в місто на кілька днів, немає сенсу купувати таку картку. При цьому в Харкові реально складно знайти 10 гривень – розмінювати вам більші купюри там ніхто не поспішає. Бо всім же потрібні ті 10 гривень. Нам довелося неабияк побігати по кавових точках міста, щоб отримати решту десятками. Якщо ж у вас немає 10 гривень, ну або ви просто хочете прогулятися, то до центру Харкова від вокзалу насправді йти всього 2 кілометри по прямій. Спочатку ви вийдете на знаменитий Успенський собор, потім на набережну річки Лопань, вздовж якої дуже приємно прогулятися – до Мосту закоханих і скверу Стрілка. Далі – Площа Конституції і вихід на вулицю Сумську. Саме на Сумській ви потрапите в епіцентр магазинів, кафешок, хостелів та інших корисних туристу локацій. І побачите типову міську архітектуру, часом монументальну і пафосну. Не дарма ж місто Харків було першою столицею. Харків місто велике, і тому його буде нереально обійти повністю за два дні. З одного боку, тут немає таких вже прям локацій туристичного масштабу, конкретно заради яких сюди валять туристи. В якійсь мірі це добре – місто відмінно підходить для тих, хто не любить туристичні місця. Можна просто гуляти і насолоджуватися моментом. З іншого боку, Харків вельми доглянуте, сучасне місто, і тут багато закладів на високому рівні. У цьому плані я була навіть приємно здивована.Отже, нижче звернемо увагу на локації Харкова, крім уже згаданих вище, куди варто заглянути, якщо ви в місті на день-два. 1.Міський сад ім. Шевченка. Харків славиться своїми доглянутими парками. І "газонною" поліцією, яка ганяє нещасних студентів, охочих подібно до своїх європейських одноліток, влаштовувати посиденьки на травичці в міських парках. Справедливості заради, від такої охорони і користь є – стежать за чистотою і відправляють у встановлені місця курців. Люди ж свіжим повітрям подихати в парк приходять, а не чиїмось димом. Так ось харківський парк Шевченка знаходиться в самому центрі міста – від Площі Конституції сюди йти всього 1,5 кілометра по тій самій вулиці Сумській. На шляху вам ще попадеться затишний скверик з фонтаном Дзеркальний струмінь і Храмом Святих Дружин-Мироносиць. Трохи історії: Харківський міський сад був закладений в 1804-1805 роках засновником Харківського університету Василем Каразіним, і тоді він називався університетським. За перше століття на його території з'явився ландшафтний парк, ботсад, обсерваторія і зоопарк (останній наразі зачинений для відвідувачів на реконструкцію). І, очевидно, ще в ті далекі часи в Харкові були якісь проблеми з сидінням на газонах. "Не можна не звернути увагу на поведінку деякої частини публіки, яка відвідує університетський сад. Вона не соромлячись розвалюється на галявинах. Не кажучи вже про те, що таким чином нею вкрай мнеться трава на галявинах саду, і ці галявини передчасно оголюються від рослинності. Та й навряд чи кому може принести задоволення вид тіл, що розтягнулися на повний зріст, та й непристойно таке недбале ставлення до поглядів і понять іншої частини публіки, що соромиться нерідко навіть проходити повз місць, де розміщуються шанувальники такого кайфу", – писали в 1895 році Харківські губернські відомості. На вході в міський сад вас зустріне монументальний пам'ятник Тарасу Шевченку. Це доволі незвичайний монумент, який побудували в 1935 році в розпал навали соціалізму, тоді ж сад отримав нову назву. А тому і трактування особистості українського поета-революціонера в даному випадку теж є радянським - "Кобзаря" тут зобразили як ідейного борця за щастя простого народу. При цьому постать Шевченка – не єдина на монументі: знизу розміщено 16 динамічних статуй – високохудожніх зразків радянської пропаганди, які за задумом автора проекту мали символізувати людей праці та їхню боротьбу за свої права проти утисків. Тут і бунтарські образи з творів Шевченка, і учасники революцій, і пролетаріат – шахтар, колгоспник, червоноармієць, робітничі жінки. 2. Держпром на Площі Свободи. Харків формально був першою столицею УРСР з 1919 по 1934 роки, а тому в цей період активно розвивався і розбудовувався. Відбилося це і на архітектурі міста. Особливо виділяється тут комплекс будівель неподалік від парку Шевченка навколо Площі Свободи, в минулому площі Дзержинського, що вважається видатною пам'яткою конструктивізму. В першу чергу, це будівля Держпрому (Будинку державної промисловості), зведена в 1925-1928 роках і визнана одним з офіційних символів Харкова. У неї дійсно неймовірна історія – її звели в рекордні терміни з використанням унікальних на той момент конструкцій. Це один з перших радянських хмарочосів, висотою 63 метри і 108 метрів разом з телевізійною вишкою. Під час Другої світової війни на першому поверсі будівлі була облаштована стайня, а на верхніх поверхах оселилися мавпи, що втекли із зоопарку. До звільнення міста з-під німецької окупації тут дожили три макаки, яким у 2008 році встановили пам'ятник у Харківському зоопарку. Перед відступом з міста німці замінували Держпром, проте вибуху запобіг невідомий. Тоді будівлю підпалили, але залізобетонній конструкції це не завдало шкоди. Будівлю повністю відновили до 1947 року. Також на Площі Свободи розташовані кілька корпусів Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, включаючи головний у будівлі колишнього Будинку проектів (1930-1932 роки будівництва). Ще на етапі проектування в цій будівлі планувалося розмістити уряд УРСР, але у зв'язку з перенесенням столиці до Києва було вирішено віддати будівлю під розміщення різних будівельних і проектних організацій. Звідси і назва. Під час війни будівля була сильно пошкоджена і пустувала більше 20 років, поки в 1963 році її не зайняв університет. У центрі самої Площі Свободи облаштовано сквер з найбільшим в Україні "сухим" фонтаном, що випускає струмені з 150 форсунок. Тут же часто проходять різні виставки, ярмарки, концерти і народні гуляння. 3. Центральний парк культури і відпочинку імені Максима Горького. Приблизно в 2,5 кілометрах від Міського саду імені Шевченка знаходиться головний міський парк Харкова, заснований наприкінці 19 століття. Мабуть, це улюблене місце харків'ян і гостей міста для прогулянок. Парк дійсно дуже доглянутий, з декоративними клумбами і деревами, затишними прогулянковими алеями, альтанками та іншими малими архітектурними формами. До слова, про паркові туалети – вони дуже чисті, з усіма необхідними зручностями, і, головне, безкоштовні! У центрі парку знаходиться мальовниче озеро з лебедями, качками і казарками, навколо якого розкинулися затишні лавки і ще кущі троянд, які буйно цвіли навіть в середині жовтня. Ще одна "фішка" Харківського парку імені Горького – безліч скульптур. Складно навіть уявити, скільки їх там. Тут і грайливі діти, і дорослі за важливими справами, і тварини, і навіть феї, що світяться. Крім того, в парку Горького в Харкові чимало атракціонів. Особливо рекомендуємо величезне колесо огляду, з якого відкривається краєвид на все місто, і підвісну канатну дорогу довжиною 1,5 кілометра через Саржин Яр, що з'єднує парк з мікрорайоном Павлове Поле. Квиток на "канатку" продається тільки в один бік, тому туди можна проїхатися, а назад пройтися пішки через зелену зону. Ми ж полінувалися і прокотилися туди-назад (насправді, й часу не було). 4. Селище Лісне. Фактично це заміський житловий район Харкова, приблизно в кілометрі від офіційних кордонів міста на перетині Харківської окружної дороги і Бєлгородського шосе. Селище оточене великим дубовим лісом, навколо нього знаходиться кілька піонерських таборів і дачних кооперативів. У цьому ж районі розташований популярний серед туристів ландшафтний парк Feldman Ecopark. Також в останні роки в Лісовому з'явилася низка заміських готельно-ресторанних комплексів, що відмінно підходять для проживання в нинішні карантинні часи. Можна просто оселитися там, гуляти в лісі, насолоджуватися природою, зрідка вибираючись в місто – до центру звідси недалеко, близько 4,5 кілометрів до парку Горького. Частину маршруту займає велосипедна доріжка, тому на двоколісному до міста доберетеся зовсім швидко. Харків – місто не бідне, а тому і ціни тут на рівні. Як на проживання, так і в кафе-ресторанах. Сміливо можете розраховувати на київський цінник. Але, справедливості заради, і якість "харківського сервісу" гідна. Оригінальний дизайн, гарне обслуговування, смачна і незвичайна кухня. Все це тут є. Як уже згадувалося вище, основна маса оригінальних ресторанів в Харкові розташувалася на вулиці Сумській. Харків – не надто туристичне місто. Проте тут цілком можна провести день-два в комфортних умовах, коли епідеміологічна ситуація дозволить. Головне тільки не сідати на газони в парках і мати при собі 10 гривень. Автор: Марина Григоренко, УНІАН

Дмитрий Дятлов, фотограф и путешественник: «Доброе утро!» – именно такое приветствие можно услышать на Шипоте в любое время суток. Если человек, услышав такое приветствие, скажем, среди ночи удивляется, сразу понятно что он не «местный». «Доброе утро» несёт в себе скрытый подтекст. На Шипоте всегда «утро», всегда рассвет, «Солнце» восходит прямо здесь и прямо сейчас. В сердце каждого из нас. И это не религиозный пафос, а практическое знание. Можно обойти весь мир в поисках Шамбалы, пока не станет ясно, что она тут – перед нами, внутри нас, здесь и сейчас... Люди, которые осознанно едут на Шипот, руководствуются именно этим пониманием. Это одно из сотен уникальных мест на Земле, где Природа  напоминает человеку: «Проснись, посмотри, как красив мир, загляни в себя и пойми, что ты и он – одно целое». Такие места всегда притягивали людей, а дальше – выбор за ними. Можно пройтись от стоянки до водопада, сделать селфи, купить сувениры и сесть обратно в свой туристический автобус. Потратив 40 минут на посещение «одного из семи чудес Украины». А можно приехать сознательно, чтобы бродить по бескрайним Карпатам и наблюдать, как они открывают вам все новые и новые чудеса. Но для этого надо сначала самому открыть сердце миру. Прислушаться к себе – прочувствовав атмосферу этих мест, пообщавшись с «местными», оценив их уровень внутренней свободы. Надо провести ночь в лесу, глядя на звёзды и на пламя костра. Сделав это, человек не будете прежним. Или же просто сам уйдет с Шипота, потому что это не его место. Там все становятся теми, кем являются на самом деле. Не теми, кем их хочет видеть общество, не винтиками системы – самими собой. Маски, как противовирусные, так и социальные остаются внизу.

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «Когда я впервые попал на остров Джарылгач, я понял, что буду возвращаться сюда снова и снова. Удивительное место, в котором мгновенно забываешь о жизни большого города и погружаешься в первозданный мир, состоящий из моря, ветра, солнца, звезд, песка и наполненный удивительными звуками и запахами. Хотя за последние пару лет «благ» цивилизации на острове прибавилось: появилось несколько «бунгал» и баров, а на другую сторону от причала стал ходить рейсовый грузовик. Раньше остров можно было пересечь только пешком, таща на себе запас воды – с водой на Джа проблема. В этот приезд в конце августа мы застали момент перехода от лета к осени. Он ощущался просто физически: буквально за одну ночь изменились краски неба, направление ветра, поведение моря. В самую темную и безлунную ночь  Млечный путь протянулся от горизонта к горизонту, упираясь в землю с обеих сторон, подобно радуге. Мы застали парад планет, и среди россыпей звезд можно было увидеть Юпитер, Сатурн, Марс, Венеру и даже Уран. Все они проплывали по небу в течение ночи крупными яркими «звездами», немного отличающимися по  цвету. Сидя ночью на берегу моря в полной темноте, смотришь в небо и понимаешь, что оно живое, что вокруг нас, в Космосе все время что-то происходит. Рождаются и гибнут галактики, взрываются звезды, падают кометы…  Светлячок, попавший в объектив, на фото кажется звездой, равной по силе света Юпитеру. Гроза где-то над Крымом выглядит как зарево пожара. Краски неба и моря меняются постоянно – просто мечта фотографа. Ну и животные, которые справедливо чувствуют себя настоящими хозяевами острова.  Дельфины совсем ручные и подплывали прямо к ногам. У некоторых есть имена – хозяин бара на побережье регулярно звал своего морского друга по имени Валера.  Кабаны и косули ночью бегают табунами – но их, естественно, проще услышать, чем увидеть. В общем, если хотите почувствовать полное единение с природой, берите палатку и приезжайте на Джа. Несколько дней и ночей, проведенных в этом фантастическом месте, гарантируют полную перезагрузку».

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «В Полесье есть много замечательных мест (об одном из них – Каменном Селе – был предыдущий репортаж). Но первое, что надо учитывать, отправляясь в этот лесной край, это отсутствие дорог. С дорогами там полный апокалипсис, и с каждым годом ситуация становится все хуже. Асфальт заканчивается в районе Олевска, дальше идет одна относительно приличная «трасса» на Беларусь, а все остальное – брусчатка. Десятки километров сплошной разбитой брусчатки. Объяснение простое: в этом районе всегда было много каменных карьеров, и дороги в свое время строили из местного камня. Удивительно, что при этом каменных домов в селах нет – вообще ни одного. Все дома деревянные. Дороги же, даже выложенные из камней, со временем разбивались, брусчатку местами заливали асфальтом, но в основном оставляли в первозданном виде – и так сойдет. Так что приходится ехать со скоростью максимум 20 км в час – жалко машину. И надо быть готовым к тому, что доехать до намеченного места назначения не удастся: дорога провалится в болото, или превратится в череду заполненных водой ям непонятной глубины – и придется повернуть назад. Учтите, что даже если дорога обозначена на карте и на ее наличии настаивает навигатор, это совсем не значит, что по ней можно проехать. Езда на велосипедах по брусчатке – отдельное «удовольствие», тут можно устраивать гонки на выживание. Таких тяжелых переездов в моей практике не было. А когда брусчатка кончается, велосипед приходится тащить на себе по песку – километров 20. Местные жители носятся на мотоциклах. Это тут основное средство передвижения и единственный вид транспорта. Хотя, когда проходят сильные дожди или выпадает снег, добраться из одного села в другое становится невозможно и на мотоцикле. Разве что на танке. Или пешком. Вообще путешествовать по Полесью пешком, в принципе, можно. Но надо быть готовым к полному отсутствию комфорта и очень длинным переходам – леса раскинулись на много десятков километров. Леса тут совсем другие, чем в средней полосе и местами больше напоминают тайгу. Везде совершенно непроходимый подлесок из молодых деревьев, кустарников, камыша и зарослей прочей растительности. Так что идти через лес напрямую невозможно, только по тропам. Много мхов и лишайников – красивых и разнообразных. В лесу всегда сыро, и куда бы ты ни шел, рано или поздно упираешься в болото. И, конечно, везде сонмы комаров. В отличие от «городских», они тут совсем непуганые, одним ударом можно убить на себе сразу несколько кровососов, но на их месте тут же появятся десятки других.Вода в речках и болотах не прозрачная, а темно-коричневая. Она настаивается на листьях – как чай. В болотах листья лежат годами, а рекам неоткуда питаться, кроме как из болот. Даже вода из колодца имеет совсем другой, странный цвет и вкус – и пить ее без подготовки не стоит. В общем, если хотите перенестись на несколько десятков лет назад – отправляйтесь в Полесье. Только будьте готовы к неожиданностям во время этого «путешествия во времени» и не рассчитывайте на комфорт и наличие всех привычных благ цивилизации».

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «Каменное село» – удивительное место, расположенное на севере Житомирского Полесья. Это хаотическое скопление огромных валунов, непонятно как появившихся среди первозданного леса. Откуда они там взялись – совершенно непонятно. Но произошло это явно давно – по одной из версий сразу после схода ледника. Правда, верить в столь банальное научное объяснение не хочется, особенно когда сидишь среди поросших мхом каменных глыб и явственно ощущаешь мистику этого места. Гораздо легче поверить в легенды, передаваемые из поколения в поколение.  По одной из них, бог превратил в камни дома жителей села, которые отказались дать ему, переодетому в нищего странника, воды. Да, после общения с местными жителями эта версия кажется вполне вероятной. Согласно другой легенде, тут происходила битва светлых и темных сил, и камни, которые использовались как орудия борьбы, просто остались лежать на поле боя. Как бы там ни было, это место обладает удивительной энергетикой. Приехать в «Каменное село», вдохнуть запах первозданного леса, побродить между камнями, постоять в «следах бога» – выемках в форме стопы на одном из валунов, встретить рассвет в фантастическом лесу – это приключение, которое запомнится на всю жизнь».

Від 15 червня Україна відновлює міжнародне пасажирське авіасполучення з державами, які відкрили аеропорти для рейсів з України. Із 5 червня Кабінет міністрів дозволив роботу внутрішніх рейсів. Із 15 червня літаки з України готові приймати Албанія, США (без обмежень на кордоні) та Велика Британія (з дотриманням 14-денного карантину). Із 27 червня українські літаки прийматимуть в Тунісі (з тестуванням після прибуття). Через загрозу COVID-19 в Україні Кабінет міністрів запровадив карантин з 12 березня. У травні його почали поступово послаблювати. В Україні станом на 15 червня виявили 31 810 випадків COVID-19, померла 901 людина, одужали 14 253 пацієнти.

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «У каждого из нас своя Грузия. Кто-то отдыхал на море в Батуми, кто-то катался на лыжах в Гудаури или штурмовал снежные вершины Кавказа, кто-то гулял по старому Тбилиси и поражался контрасту прошлого и настоящего, столкнувшихся в этом удивительном городе. А кто-то знает Грузию только по фильму «Мимино», но все равно относится к ней с теплом и нежностью. Почему-то, к этой стране в принципе нельзя относиться иначе, как нельзя не любить грузинскую кухню. Мне посчастливилось побывать в Грузии несколько раз - в разных районах, в разное время года. Конечно, самыми запоминающимися были горные походы: попытки взойти на зимний Казбек с падением в трещину, путешествие в невероятную Сванетию - затерянный во времени и пространстве мир, куда обязательно надо обязательно вернуться. В этом репортаже собраны фото, сделанные в разные годы в разных регионах Грузии. Это моя личная история любви к этой удивительной стране, и мне хотелось бы, чтобы она вдохновила вас на знакомство с ней. Выбирайте формат путешествия, который вам ближе и приятнее - благо, их там огромное множество! Открывайте для себя Грузию, тем более, что этим пост-карантинным летом она явно будет доступнее других стран».

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «В Копенгагене есть особый район – своеобразный город в городе. Называется он Христиания и пользуется большой популярностью у туристов, которым после осмотра дворцов, музеев, памятников и прочих классических достопримечательностей датской столицы хочется прикоснуться к чему-то эдакому – неординарному и полулегальному. Но Христиания – это не просто «злачный» район, где торгуют марихуаной. Свободная республика Христиания возникла почти 50 лет назад – 26-го сентября 1971 года. Все началось с группы хиппи, которые самовольно вселились в заброшенные казармы. За пару лет их число достигло нескольких сотен. Возникла община, позиционирующая себя как мини-государство, размером с городской квартал. Со своими правилами и законами, в числе которых – запрет на огнестрельное оружие и тяжелые наркотики, возможность свободного самовыражения любого человека, пока его действия не задевают свободу других. Власти неоднократно пытались зачистить Христианию, но безуспешно. Проблемы у местных жителей постоянно возникали и с бандами байкеров, которые стремились монополизировать торговлю гашишем, а также с различными уличными группировками. К счастью, все проблемы удавалось решать мирно. Так продолжалось до 1995-го года, пока жители Христиании не заключили соглашение с Министерством обороны Дании, владеющим казармами, и не начали платить налоги. Тем не менее, власти не теряли надежды избавиться от коммуны, вводя все новые требования и цепляясь за все, что можно – от незаконного проживания до торговли марихуаной и гашишем. Полицейские рейды с погромами, слезоточивым газом и арестами продолжались, один раз дошло до применения силы в ответ. Добились этим власти только того, что торговцы марихуаной замаскировали свои стенды в военный камуфляж, демонстрируя свое отношения к государству. Кстати, один такой стенд хранится в Датском национальном музее. В конце концов, в 2011 году Христиания получила от властей полуавтономный статус. Согласно новому закону, жители Христиании имеют возможность выкупить землю ниже себестоимости, а остальную землю государство будет сдавать в аренду. Стало намного спокойнее, но все равно в квартале чувствуется некоторое напряжение: фотосъемка категорически запрещена, травкой торгуют довольно мутные личности, и обстановка совсем не такая расслабленная, как в легальных голландских кофешопах. Кусты марихуаны, вызывающие восторг у туристов, растут чисто в декоративных целях, для антуража.  Чувствуется, что до легализации тут далеко, и очередная облава, пусть и меньшего масштаба – просто вопрос времени. В общем, все прелести запрета, хоть и «демократического». Так что тем, кто решит ехать в Копенгаген за особыми впечатлениями, стоит помнить что Христиания – это далеко не Амстердам».