14 вересня у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків відбулося музичне закриття виставки живопису «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris». Вона складалася з творів двадцяти чотирьох митців, українців за походженням, які зібралися у Парижі та працювали тут між двома світовими війнами. Відрізняються жанри та техніки, автори походять з різних міст, містечок та сел. По-різному склалися і їхні долі. Сам термін «Паризька школа» досить умовний: під ним мистецтвознавці мають на увазі художників, як працювали в столиці Франції від початку XX сторіччя до його середини і загалом не були ідейно єдині. Картини надали галереї та приватні особи. В фіналі вечора відбувся виступ відомого українського джазового гурту Merry Mary з програмою «Шалені. Божевільні. Джаз в Парижі 20-30х». Виконувалися популярні джазові твори тієї епохи, авторів з США та Франції. Текст та фото — Олександр Зубко

В програмі: закриття художніх виставок, показ відеофільму «Bouquet Kyiv Stage 2025 — серце Європи б’ється в Україні», концерт музики Валентина Сильвестрова у виконанні піаніста Євгена Громова. Все це відбуватиметься на території Національного заповідника «Софія Київська». Сам фестиваль проходив рівно місяць тому, тривав чотири дні — з 14 по 17 серпня, він давно став місцем зустрічі своїх давніх прихильників (він відбувся вже ввосьме) та нових гостей. Попри постійну повітряну загрозу вся програма була виконана. Текст та фото — Олександр Зубко

4 вересня в Українському домі відбулося відкриття великої персональної виставки видатного українського фотографа Олександра Глядєлова. Він почав знімати ще наприкінці 80-тих років, а відомим став своїми гостросоціальними роботами. Це навіть більше, ніж фотожурналістика, бо деяким серіям Олександр присвячує по кілька років. Так, свого часу справжнім вибухом для вітчизняного медіапростору стали його фоторозповіді про безпритульних дітей; широко відома серія, присвячена темі СНІДу, багато часу фотограф присвятив проблемі епідемії туберкульозу в Україні та різним аспектам позбавлення волі. Олександр документував численні воєнні конфлікти та їх наслідки по всьому світу, фіксує війну Росії проти України. Він досі знімає на плівку, часто сам друкує фотографії. Виставка триватиме до 5 жовтня, за цей час також відбудеться авторська екскурсія експозицією та презентація книги Олександра Глядєлова від IST Publishing. Текст та фото — Олександр Зубко  

З 25 по 27 липня в Івано-Франківську проходив фестиваль класичної музики «Струни старого Станиславова». Програма першого дня називалася «Діалоги крізь століття», другого — «Мандрівка європейським бароко», третього — «У вирі почуттів». Музику виконував струнний ансамбль, що складався з артистів Івано-Франківської обласної філармонії імені Ірини Маланюк. Було також запрошено солістів з інших міст: скрипальку Катерину Бойчук з Києва, віолончелістів Ольгу Бойчук та Ярослава Мигаля зі Львова. Програма складалася з творів іноземних та українських авторів, давніх та наших сучасників. Вхід на концерти був вільним, віталися донати на засоби радіоелектронної боротьби для 4-тої танкової бригади. Загалом було зібрано близько шістдесяти тисяч гривень. Перший і останній концерт відбувалися у парку, що розташований на території палацу Потоцьких. Зараз цей комплекс має назву Палац Потоцьких «Простір інноваційних креацій „Палац“» і тут триває реконструкція. Навіс над сценою та глядачами надавав змогу грати навіть за дощової погоди, а така тривала всі дні. У другий день музиканти виступали біля рідної Філармонії, тут даху не було, але погода була милостива. Під час концерту дощ ішов лише в останній фестивальний день. Текст та фото — Олександр Зубко        

12 липня у Культурному центрі «Печерськ палац» (Київ) відбувся концерт вокального сесктету «Mansound». Це — найвідоміший джазовий український колектив, що працює в жанрі a capella, тобто без інструментального супроводу, а цей виступ був присвячений 30-річчю групи. За ці роки музиканти випустили сім аудіодисків, багато гастролювали Україною і по всьому світу. В репертуарі гурт має джазові стандарти, твори класичної музики, українські народні та авторські пісні. Легко здогадатися з назви, що група складається лише чоловіків. Природно, що протягом такого тривалого часу деякі учасники вибували з колективу, а Володимир Трач повернувся вже вдруге. На цьому концерті були представлені двоє нових артистів. Як часто буває останнім часом, вони молодші за сам «Менсаунд», і самі кажуть, що росли на його музиці. Останні три роки колектив давав концерти лише за кордоном, нарешті було прийнято рішення виступити в Україні. Також один з постійних учасників колективу, бас Рубен Толмачов, повідомив зі сцени, що тепер секстет є одним з колективів Національного будинку музики. Текст та фото — Олександр Зубко

20 червня на території Національного Ботанічного саду ім.М.М.Гришка пройшов перший день найбільшого в Україні фестивалю етнічної музики. Перші виступи почалися близько другої години на сцені, яка була встановлена біля алеї каштанів, там, де дзвіниця. Ця територія позначена на карті фестивалю як Дитяча галявина. Тут виступали творчі колективи Київського палацу дітей та юнацтва і було дуже людно. Підхопив музичну програму Народний фольклорний ансамбль «Громиця» на сцені Край рай. Далі, відповідно до розкладу, підключалися інші сцени. Музика звучала не лише з них, а і з Поетичної сцени, з майданчику Шалених волонтерів, з кількох наметів території Країни містичної. Дещо порушив програму дощ: через нього раніше закінчився виступ гурту «Енджі Крейда» на Сцені мрій та вийшла з ладу апаратура на сцені Край рай. В останньому випадку фольклорні колективи продовжили виступ прямо на галявині, суто акустично, а головна сцена скоро запрацювала. Окремо варто відзначити Сцену героїв: тут виступають артисти, які зараз служать у війську, і не завжди музикантами. Насправді, часто військовослужбовці грають і на інших сценах. Фестиваль триватиме ще два дні: 21 та 22 червня, суботу та неділю. Текст та фото — Олександр Зубко

Такі слова перед початком постановки промовив зі сцени її режисер Віталій Сініков. А йшлося про популярну в українських театрах оперету «Гуцулка Ксеня». Виросла вона з однойменної пісні, хіту на всі часи, і саме за мотивами цієї оперети у 2019 році було знято фільм, що став подією у вітчизняному кінематографі. Але ж твір від початку театральний, він йде на різних сценах і трактується досить вільно. Своє бачення «Гуцулки Ксені» столичному глядачеві запропонував Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного 11 червня на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу). З шістнадцятьма акторами, з майже двома десятками танцюристів і навіть з оркестром у десять осіб. Бенд розмістили не в ямі, а на другому ярусі чи пак довжелезному балконі над сценою. Музиканти хоча і не виходили наперед, були учасниками подій, оскільки все починається в готелі «Говерля» (вивіска, що світилася над балконом — Goverla), а чому б у готелі не бути оркестру? І вже надалі музики органічно лишалися частиною вистави. Оперети чи мюзиклу? На сторінці Тетру музкомедії, що присвячений виставі, вказано ще точніше: фолк-мюзикл. Офіційна дата створення — 1938 рік, Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Мюзикл як жанр тільки-но сформувався. У Сполучених Штатах. Тобто вплинути безпосередньо на Ярослава Барнича, автора музики та лібрето, він не міг. Але на нього точно вплинули класична та нововіденська оперети, бо таких вистав чимало поставив сам Барнич. Вокальні партії в його виставі не надто складні, але вони все ж таки для співаків з академічною школою. Яку, до речі, демонстрували одесити. Танці, парні та групові, якими часто закінчуються вокальні номери, а також великі танцювальні номери з кількома учасниками, простий сюжет (а хіба складна драматургія в творах Й.Штрауса чи І.Кальмана?), щасливий фінал, однозначні та обов’язкові персонажі — герой, простак, т.п. — це все є риси оперети. До речі, комічний персонаж — професор Зілинський, не просто ентомолог, а лепідоптеролог, тобто вчений, який вивчає метеликів, костюмом та поведінкою «ботаніка» дуже схожий на персонажа з відомого фільму польського режисера Юліуша Махульскього «Дежа вю», який, за дивним збігом, знімався в Одесі. Але значно пізніше за виставу — наприкінці 80-их років минулого сторіччя. А можливо, прообразом Зілинського був Бенедикт з книги француза Жюля Верна «П'ятнадцятирічний капітан», також ентомолог і теж одинак. Скоріш за все, таким є архетип вченого, який цілком занурений у свою, геть незрозумілу нормальним людям справу і не дуже цікавиться реальністю. І, як і повинно бути за правилами оперети, персонаж простак у виконанні Андрія Мирошниченка голосу не має, проте співає дуже душевно. Але. У справді гуцульский музичний колорит внесений дуже популярний на момент створення п’єси жанр — танго. Власне, лейтмотив вистави — пісня «Гуцулка Ксеня», що була створена задовго до оперети — то є танго. І тут вже проступають риси мюзиклу, одна з них — здатність легко приймати нові музичні стилі. В США це був насамперед джаз. Так от, аранжування для цієї постановки виконав відомий одеський джазовий піаніст та композитор Олексій Петухов. І оркестр теж має естрадно-джазовий склад. А от виконання пісні «Гуцулка Ксеня» Марічкою (актриса Ірина Ковальська) — прямо рок-балада. Ще характеристика мюзиклу: ця арія виконується не просто в танці, а прямо під час акробатичних номерів, тобто у дуже незручному положенні для вокаліскти. Наявність радіомікрофонів теж сприймається як риса мюзиклу, хоча на сьогодні це скоріше необхідне технічне рішення. Не виникає сумнівів, що виконання живе: про це свідчить і звучання оркестру і багато деталей у співу акторів. Варто згадати контекст, епоху, коли створювалася та виконувалася вистава. Він так чи інакше проступає у розважальній оповіді. Ця частина України тоді входила до складу Польської Республіки, держави, де кар’єрні перспективи мали насамперед етнічні поляки. Прем’єра оперети мала відбутися в Косові, але польський староста заборонив, бо: «… гуцули це польське плем’я і їх невільно показувати на підмостках українського театру». І активний рекрутинг емігрантів для США в цих краях теж мав місце. Ці аспекти не дуже помітні, але вони є. Наскільки надавати вагу тому чи іншому — вирішувати постановнику. В цьому п’єса виявляє високу пластичність. Насамперед, ми знаємо другу її версію, ту, що була відновлена Ярославом Барничем вже після еміграції, а перша ж не збереглася. У другій редакції Ксеня їде з коханим, а у першій, побувши в Сполучених Штатах, вертається додому. Дослідники проводять багато інших паралелей між творчістю та особистим життям автора. Образ головної героїні, найімовірніше, списаний з Ксенії Клиновській, в яку був закоханий одружений музикант, їй була присвячена і пісня. Героя звуть Яро, повне ім’я — Ярослав, як і в Барнича. Дядько головного героя Майкл Деделюк був січовим стрільцем, композитор — теж. Тож рівнів складності, глибин та різноманіття смислів в кожну постановку можна внести багато та різних. Звичайно, наскільки це дозволять правонаступники Барнича, оскільки автора не стало у 1967 році і термін переходу твору у суспільне надбання (70 років) ще не сплив. В оригінальному лібретто три дії, а в постановці Театру музкомедії — дві, і кожна починалася зі звуків трембіти, на якій грав гуцул з лівої ложі. Виконавець дуже фактурний, його варто роздивитись на фінальному поклоні. Одесити обрали суто оперетковий жанр: вистава сприймається дуже легко, що, можливо, і найкраще в теперішній час. В ній представлені лише універсальні, позачасові суперечності та проблеми: духовне чи матеріальне, кохання чи гроші. Вірність. Небезпека побуту для любовних стосунків. І не те, щоб вони глибоко досліджувалися. От задекларовано бажання головного героя лишитися на історичній батьківщині. Але наскільки переконливо? А чому Ксеня повірила, що йому потрібна саме вона, а не гроші, які він через укладання шлюбу з українкою має отримати? І чи він справді від них відмовився чи ж потім не передумає? Всі ці непрості питання перекриває музика і темпераментна безпосередність того, що відбувається на сцені. Актори грають опукло, яскраво, часто до гротеску. Може саме така однозначність сьогодні бажана для сприйняття. Партер та амфітеатр Жовтневого був повний. І глядачі після закінчення вистави аплодували стоячи. Текст та фото — Олександр Зубко

Як і минулого разу — в Національному експоцентрі України (ВДНГ), у головному, першому корпусі. Як завжди, найбільше стендів виноробень (серед яких з’явилося кілька нових), далі за кількістю йдуть сироварні, далі — фудкорти, останні всі на вулиці. І трошки всіх інших: ятки сувенірів, аксесуарів, майданчики з розвагами. Такими, як живопис, рукоділля, ігрові розваги, концертна та (перед нею) танцювальна площадки.   Традиційно працювали дві лекційні аудиторії, де доповіді теж традиційно супроводжувалися дегустаціями. Відродився винний конкурс, що проводиться в рамках фестивалю. Кілька років тому він наробив шурхоту серед винного ком’юніті, тому що результати сильно не співпадали з усталеними поглядами та результатами інших конкурсів. Тепер він зветься «Uwines award», і в головному залі першого корпусу, в спеціальній зоні були представлені переможні зразки, які могли куштувати спеціальні гості та володарі квитків «PRO +».   Текст та фото — Олександр Зубко Фото зроблені 7 червня 2025 року

29 травня, як і завжди, в головному приміщенні Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький Арсенал» (Київ), відбулося відкриття XIII Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він такий саме великий, як минулорічний та позаминулорічний: весь перший поверх заповнений, а зовні облаштована ділянка літературного саду та розгорнуто намет над вуличною сценою. Більшу частину території займає книжковий ярмарок, у якому беруть участь більше ста видавництв та книгарень та де розташовано стенди військових і громадських організацій. Півтора десятки виставок представляють художні роботи та ілюстрації. Обов’язковими є літературні та музичні виступи, лекції, прес-конференції, дискусії, круглі столи, майстер-класи та воркшопи.   Деякі з подій транслюються онлайн та потім доступні у запису, плейліст нижче. А сама виставка-ярмарок працюватиме до 1 червня включно.    

22 травня в Українському домі відбулося відкриття виставки «ПроЗорі». На ній зібрано більше двохсот арт-об’єктів: живописних полотен, ескізів, скульптур, колажів, аплікацій, мультимедійних інсталяцій, а також фотографій архітектурних споруд та предметів оздоблення, які ще існують чи вже зникли. Їх авторами є відомі українські митці: Ада Рибачук та Володимир Мельніченко (спільні роботи підписували «АРВМ»), Федір Тетянич, Валерій Ламах, Флоріан Юр’єв. Художні роботи супроводжуються біографічними довідками, висловлюваннями художників, поясненням контексту, в якому їм довелося існувати та творити. Це була друга половина XX сторіччя, і якісь експерименти лишись лише в проектах, якісь вдавалося втілити, проте частина була знищена ще за Радянської влади, частина була зруйнована в часи незалежності, щось, як концертно-конференційна зала Українського інституту науково-технічної та економічної інформації МОН України авторства Флоріана Юр’єва, зникає прямо зараз. Виставка в Українському домі триватиме з 23 травня по 29 червня. Паралельно на інших майданчиках проходять три експозиції, що присвячені деяким з заявлених авторів:виставка «Приснився мені сон. Федір Тетянич» в артфундації «Дукат», з 29 травня по 30 липня;документальний виставковий проект «Коли руйнується світ» у виставковому центрі «Жива пам’ять», присвячений трагедії Бабиного Яру, що був розроблений АРВМ, з 29 травня по 31 липня;виставка «Щоденник Ади Рибачук» в музеї АРВМ, з 21 травня по 15 жовтня. Текст та фото — Олександр Зубко