НОВОСТИ ДНЯ: Україна перейде на зимовий час в останню неділю жовтня  На Марсе точно была вода: NASA подтвердило существование древнего озера   Хаббл запечатлел завораживающие столкновение двух галактик   Температура воздуха будет прогреваться до 18°: в Укргидрометцентре рассказали, когда в Украине потеплеет  Ефективних препаратів проти COVID-19 досі немає, можна лише полегшити стан – академік  Космический корабль NASA врежется в астероид   Переменная облачность и прохлада — погода в Украине на 15 октябрявсе новости дня
Фоторепортажиметки: Шевченко
  • Сумська область: шість міст, які варто відвідати Сумська область: шість міст, які варто відвідати

    Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни. Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.  Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.  З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.  На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину. В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.  Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту. Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко. Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).  Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців». Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів. Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.  Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)  А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР. Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва. Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.  Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі. Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.  Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)  Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.  Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України. Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору  та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)  Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.  Павло Ковальов

    29.03.2021 52 5640
  • Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 1) Садиби Київщини: музеї, руїни, парки (частина 1)

    Наскільки відомою є для туриста столична область? Що, крім Чорнобиля, парку «Олександрія» в Білій Церкві, а тепер ще й Межигір'я, приходить в голову, якщо замислитися про цікаві об’єкти Київщини? Контракти.ua вирішили познайомити вас з не дуже відомими садибами, розташованими в області. Причому це будуть як колишні розкішні магнатські резиденції та заміські дачі, так і прості сільські хати, пов'язані з життям видатних людей.  Почнемо з садиб, які стали музеями. Першою буде Мар'янівка, де народився великий тенор, оперний співак Іван Козловський (1900-1993). У 8 років його віддали вчитися співу в Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві. На початку 1920-х Іван співав в Полтаві та Харкові, а згодом опинився в Москві, і вже з 1926-го почав працювати у головному театрі СРСР - Великому. При цьому Козловський постійно линув душею в Україну, і до 1985 року регулярно приїздив на малу батьківщину.  Музей великого тенора - звичайна сільська хата, в якій відтворено інтер’єр часів дитинства Козловського, звучать записи його голосу. У 1960-х біля будинку був розбитий парк, спроектований за проектом самого співака у вигляді хреста в терновому вінці - відображення долі маестро, вимушеного все життя боротися з заздрісниками та озиратися на увагу «органів», й, до того ж, людини глибоко віруючої. Тому навіть дивно, як ці самі «органи» не угледіли таку ідеологічну диверсію... Інша музична садиба Київської області знаходиться у с. Веприк на Фастівщині. Там прожив останні два роки, служив священиком УАПЦ, помер і похований видатний композитор Кирило Стеценко (1882-1922). Після його раптової смерті від тифу фігура цього митця, в першу чергу, через його священництво та участь в політичних подіях на боці УНР, була, фактично, заборонена для популяризації. Тому музей в Веприку відкрився тільки 1982 року в будинку, побудованому на місці того, в якому композитор прожив останні роки. Інтер'єр максимально наближений до часів Стеценка. Можна прослухати уривки з творів композитора. Ще один музей чекає на нас в Яготині. Взагалі, в цьому місті їх три, але нас цікавлять ті, що знаходяться в приміщеннях колишньої садиби Розумовських-Рєпніних. Палацово-парковий комплекс був закладений колишнім гетьманом Кирилом Розумовським в 1790-х. Головний садибний будинок вважався чи не найбільшим дерев’яним палацом в Україні, до слова, перенесеним до Яготина з Києва, але він був спалений 1918 року. В збереженому кам’яному флігелі знаходиться картинна галерея. На двох поверхах - 14 виставкових залів. Гордість гелереї - велика колекція натюрмортів знаменитої художниці Катерини Білокур (1900-1961), музей якої знаходиться в с. Богданівка, та є частиною Яготинського краєзнавчого. Після тривалого запустіння був відновлений і гостьовий будиночок садиби, де в період декількох приїздів до Яготина в 1843, 1845 та 1859 роках мешкав Т. Шевченко. Його запрошувала сюди родина Рєпніних, а господиня садиби - Варвара Рєпніна, онука гетьмана Розумовського, яка мала до поета в 1840-х нерозділені почуття. У будиночку багато автентичних експонатів. У садибному парку збереглася також альтанка-ротонда.  Ну в вже загадний музей К. Білокур в Богданівці знаходиться в рідному будинку майстрині. Вона прожила в ньому понад півстоліття. Інтер'єр рідної хати Білокур відтворений в тому вигляді, який був за життя місткині: велика кімната, майстерня, спальня, кухня та ін. Тут і досі стоять на лаві натягнуті на підрамники заґрунтовані і тоновані полотна, які так і не дочекалися дотику пензля, а на мольберті - не закінчена картина. Прекрасним в будь-яку погоду є й сад, в якому художниця знаходила незмінне натхнення. Безумовною перлиною серед дачних околиць Києва є затишний Ворзель - унікальний сосновий курорт. Сюди потрібно приїжджати всім, хто бажає відчути все ще не втрачений дух старого дачного передмістя, де атмосфера буквально налаштовує на творчість. Про історію Ворзеля розповідає музей, який розмістився в імпозантному особняку Септера, а пізніше - графині Наталії Уварової (Терещенко; 1890-1987). Особняк стоїть недалеко місцевого вокзалу. В ній можна ознайомитися з дачним життям початку ХХ століття, з автентичними меблями того часу, з історією родини Уварових-Терещенків, з життям та творчістю практично всіх видатних людей, які проживали в Ворзелі (письменника В. Підмогильного, композитора Б. Лятошинського, авіатора М. Єфімова, політика та розвідника В. Шульгіна тощо). Варто, звичайно ж, погуляти і по самому Ворзелю, що може зайняти весь день. В с. Нові Петрівці є не тільки музей подій Другої Світової, але й етнографічний «Хутір Савки» - приватний етнографічний комплекс, створений 2004 року. Він складається з врятованих від руйнування будинків - хати заможного селянина 1786 року (стоїть на своєму місці з часів побудови) та старосвітського поміщицького будинку 1854 року (перевезений з Житомирщини). На території хутора є колодязь, погріб, господарський двір з клунею і кузнею. Тут все «заточено» на «інтерактивні» екскурсії: відвідувачам пропонують змолоти борошно за допомогою кам'яних жорен, попрацювати в кузні, взяти участь в інших народних промислах та покуштувати, на завершення, страви з печі. Тепер розповімо про інші садиби, які музеями не є, але, тим не менше, варті уваги. В місті Ірпінь варта уваги імпозантних обрисів дача підприємця Івана Чоколова (1853-1914), на базі якої 1936 року був створений Будинок творчості письменників. Дачу, яка колись була набагато більш вибаглива за архітектурою, Чоколов звів, нібито, для своєї коханки-співачки. Згодом, за легендою, ця дама повісилася на горищі, не витримавши чергової зради свого покровителя, хоча документальних підтверджень цим чуткам нема. В с. Борова на Фастівщині стоїть будинок, в якому пройшли останні роки конструктора кораблів Ксаверія Ратника (1852-1924). Серед інших він збудував і відомий крейсер «Аврора». Оселився Ратник в Боровій після ганебної для Росії Цусимської битви у війні з Японією, коли конструкторів кораблів російського флоту оголосили мало не «шкідниками», які довели країну до повного розгрому. Старий корабел, не бажаючи терпіти підозри і глузування, вирішив відійти від справ та перебрався в тиху Борову, де збудував свій останній «корабель» - дерев’яний будинок з третім поверхом на мотив капітанського містка. Після смерті Ратника будинок став санаторієм, і в 1960-х був перебудований з каменю. Нині він руйнується. На початку 2010-х на ньому встановили меморіальну дошку Ратникові, тоді ж віднайшли та упорядкували й забуту могилу конструктора. Прикладом вдалої реставрації можна вважати долю будинку в с. Томашівка. 2000 року цей елегантний будинок шляхтичів Хоєцьких в стилі модерн (1903 р.) відремонтувала церква (МПЦ). Садиба стала Різоположенським монастирем, на території якого швидко з’явилися десятки пафосних споруд відносної художньої якості - але саме це робить монастир дуже показовим та повчальним об’єктом для відвідування. В с. Погреби Білоцерківського району стоїть цікава садиба Свєйковських. Це досить великий будинок зі збереженою різьбленою терасою, яка і надає йому чарівність. Пам'яткою він не вважається, але зберігся непогано. У ньому знаходиться школа.   Повний текст статті, з розширеним переліком садиб наприкінці тексту, читайте тут: http://kontrakty.ua/article/103741 Павло Ковальов

    23.01.2021 35 8868
  • Садиби Черкащини: замки, парки і старосвітські маєтки (частина 2) Садиби Черкащини: замки, парки і старосвітські маєтки (частина 2)

    В цьому нарисі разу мова піде про ти маєтки Черкащини, які варті уваги і відвідин, незважаючи на те, що їх головні палаци, а часто й інші будівлі, розібрані. Контракти.ua запрошують на нову прогулянку черкаською землею. Почнемо з шевченківських країв, з села Козацьке – колишнього маєтку таких родів, як Голіцини, Куракіни та Врангелі. Парк, який розкинувся на 50 га, складається з двох частин, в дальній з яких знаходився до 1918 року величний неоготичний палац, спалений вояками Григорія Котовського. А найбільш примітну частину палацу – вежу - розібрали вже на початку 1950-х. Нині ж важко знайти навіть його зарослі фундаменти, й лише потужні напівпідвальні стіни однієї з господарських будівель вказують на те, що колись тут височів один з найбільш імпозантних палаців регіону. Найцікавіша туристам частина парку знаходиться ближче до вулиці. Вхід в неї оформлений все ще елегантними воротами, на яких все ще бачимо напис «ПТУ». У цій частині парку стоїть кілька так само неоготичних будівель, у т.ч. будинок управляючого, та досі працює млин 1909 року побудови. Зберігся і перший поміщицький будинок князів Голіциних, який був навчальним корпусом ПТУ. Нині він майже повністю зруйнований, однак коробка стін ще тримається. Треба розуміти, що це - один з найстаріших садибних будинків на Черкащині, і вже за цим фактом будівля, що гине на очах, вимагає негайної реставрації. Одна з господинь помістя, Варвара Голіцина стала дружиною барона Георгія Врангеля - рідного дядька відомого полководця російської громадянської війни. Георгій Врангель і звів в 1885-му палац з вежею, який спалили бандити Котовського. Донька Варвари і Георгія, Тетяна була дружиною київського губернського предводителя дворянства Михайла Куракіна. В його часи були зведені вказані господарські споруди та будинок управляючого. Георгій, Варвара та їхня донька, яка померла в дитинстві, були поховані в сільській церкві. При руйнуванні храму напіврозбиті біломармурові саркофаги винесли на місцеве кладовище. Причому, хто похований під четвертим саркофагом, залишається невідомим, як і доля власне баронських кісток. На лівому березі Дніпра знаходиться помістя Прохорівка. Тут 30 років мешкав Михайло Максимович (1804-1873), перший ректор Київського університету. У Прохорівці він і похований. Найвідомішими гостями маєтку були Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Гоголь, нібито, саме тут почув легенду про мертву панночку. Для Шевченка відвідування Прохорівки в 1859-му зіграло фатальну роль. Саме тут його востаннє заарештували за «блюзнірство над імператором та імператрицею» в місцевій корчмі, та пізніше депортували з України. За переказами, Тарас полюбляв сидіти під могутнім дубом, якому наразі понад 600 років. Будинок Максимовича, в якому за радянських часів був головний корпус санаторію «Жовтень», розібрали в 1970-х. Частина інших будівель збереглася. Продовжує стояти в Прохорівці й дерев'яна Іллінська церква (1709 р.) В місті Кам'янка знаходиться маєток Давидових, який складається з декількох цікавих об’єктів. Цій садибі за радянських часів відносно пощастило: незважаючи на втрату головної будівлі і родової церкви, вона була досить відома і популярна через перебування тут декабристів, Пушкіна, а пізніше – Чайковського. Господар Кам’янки, Василь Давидов (1780-1855), був одним з активних змовників, і помер в Сибіру буквально перед амністією. Власне, від самої садиби збереглися лише три об'єкти - грот, невеличкий млин в стилі класицизму, і «Зелений будиночок» - гостьовий флігель Давидових. Південне товариство декабристів, багато в чому, сформувалося саме в цьому будиночку. Щодо Пушкіна, який гостював у Кам'янці декілька разів у 1820-22 рр., то він тут просто радісно «тусив» в приємному товаристві. Приємно було гостювати тут і Чайковському, сестра якого була одружена з сином Василя – Левом (1837-1896). Тому композитор приїздив сюди 28 років поспіль. Поруч з парком знаходиться і ще один музей - краєзнавчий, облаштований в будинку Льва Давидова. Головний же палац Давидових був розібраний ще в перші роки після падіння монархії. Церкву-усипальню Давидових знесли вже за брежнєвських часів, причому невідомо куди поділи рештки похованих там, що свідчить про подвійне ставлення радянської влади навіть щодо тих представників дворянства, хто нею шанувався як «прогресивні діячі». Проте на околиці Кам’янки все ще стоїть найпізніший за часом зведення палац ще одного з Давидових – центр поміщицької економії. Будинок в стилі модерн «за наступництвом» став конторою радгоспу, але вже багато років руйнується, як і сусідні господарські споруди. А це єдиний в області приклад палацу часів модерну! В с. Синиця від неоготичного маєтку баронів Корфів залишився тільки могутній міст – дев’ятиаркова споруда, побудована з суто німецькою ретельністю. Будинок управляючого і кілька господарських будівель також частково збереглися, як і фрагменти огорожі. Баронський парк займає понад 44 га, і являє собою тінистий і грунтовно зарослий лісовий масив, в якому ще можна розрізнити прокладені Корфами стежки. Ще менше пощастило і ансамблю в селі Мошни. На місці спаленого 1919 року палацу князя Михайла Воронцова (1782-1856) наразі стоїть головний корпус санаторію «Мошногір’я». Якщо резиденції Воронцова в Одесі і Алупці збереглися, то в Мошнах знищили геть усе, включно з оранжереєю, альтанками та парковим павільйоном! Дещо постраждали в радянську добу і само містечко Мошни: в ньому розібрали дерев’яні церкви та частину дерев’яних споруд лікарні, а костел переробили під автопідприємство. Проте два найцікавіших об’єкти в містечку залишилися. По-перше, це незвичної архітектури Преображенська церква в фірмовому «воронцовському» стилі (1839 р., арх. – італієць Д. Торічеллі; її зменшена копія - церква Іоанна Златоуста - є головною в Ялті). По-друге, це єдиний дерев'яний витвір Владислава Городецького – центральний корпус земської лікарні (1894 р.) Варті уваги також будівлі земської управи, жіночої школи (будівля закинута), поміщицької контори. Усі вони знаходяться вздовж центральної вулиці, тому знайти їх неважко.  Окремою пам’яткою є музей Тараса Шевченка в колишньому заїжджому дворі міщанина Нагановського. Річ в тім, що цей будинок зберіг свою архаїку та автентику з Тарасових часів. Шевченко провів тут кілька днів після арешту в Прохорівці, і звідси його повезли далі - в Черкаси.  Село Велика Бурімка на лівому березі належало родинам Фролових-Багреєвих та Кантакузенів-Сперанських. Розкішна, неготичного стилю, резиденція князів була спалена в січні 1918-го, разом з бібліотекою і архівом. Руїни остаточно розібрав колгосп в 1970-х. До наших днів збереглися в напівзруйнованому стані млин, стайні та флігель. У парку є ставок з чотирма острівцями, пагорб давньоруського городища, «дуб Хмельницького» і три сосни, що ростуть з одного стовбура («Три сестри»). У місті Монастирище парк колишнього маєтку Подоських є центральним міським. В ньому зберігся перебудований невеличкий палацик, а також декілька господарських споруд.  В смт Стеблів влітку 2017 року вигорів і частково обрушився будинок поміщика Голованівського. Цей невеликий особняк стоїть в парку навпроти головного об'єкта культурного життя Стеблева - родинного будинку Івана Нечуя-Левицького, в якому знаходиться цікавий музей класика, що виконує, водночас, й функцію краєзнавчого. Не так давно (2008 року) був розібраний і поміщицький будинок XVIII ст. в с. Сарни. Його продали на злам як колишній дитячий садок, хоча будівля зберігалася певні риси невеликого особняка в стилі класицизму. Щоправда, в Сарни все одно варто заїхати - заради величезного водяного млина 1850-х років. Всередині навіть можна побачити старовинні механізми. Від десятків інших маєтків регіону не залишилося навіть слідів. Така доля спіткала садибу Мойсівка, яку іменували «Лівобережним Версалем». На початку 1840-х тут кілька разів побував Шевченко - вже як шановний гість і популярна «зірка». В 1912 році будинок викупили в казну, обладнавши в ньому телефонну станцію і квартири для земських вчителів. Меблі вивезли і продали з аукціону. Ну а в 1918-му його повністю спалили. До нашого часу в Мойсівці не залишилося ані господарських будівель, ані парку, ані надгробків біля понівеченого храму Петра і Павла (1808 р.), який, стоячи посеред поля, єдиний нагадує про назавжди загиблий світ. Так само нічого або самі парки залишилися від маєтків у Смілі (парк Самойлових, з якого зробили недоладно оформлений ЦПКіВ), Таганчі, Бачкуриному, Ягубці (є рештки невідомого призначення споруд в парку). Окрема доля – у парку с. Голованівка. Тутешня садиба належала Терещенкам, й була розібрана тільки 1976 року. При цьому парк зберегли, і навіть зробили його заповідним. Він зветься Атаманський, а його головною принадою є джерело «Живун» - одне з численних чудес природи Холодного Яру, до якого Голованівка належить. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/105205 Павло Ковальов

    28.12.2020 46 7210
  • Садиби Черкащини: замки, парки і старосвітські маєтки (частина 1) Садиби Черкащини: замки, парки і старосвітські маєтки (частина 1)

    Черкаська область - центр правобережної Наддніпрянщини. В XVIII столітті, з закінченням турецько-татарських нападів, ця територія починає «обростати» садибами, в яких оселяється спочатку польська, а потім - місцева українська, російська та інша аристократія. На наш час в області налічується майже 40 садиб, від яких залишилися будь-які матеріальні сліди - в більшості своїй, у вигляді парків та господарських будівель. Контракти.ua запрошують здійснити подорожі деякими з цих маєтків. Почнемо з вже достатньо відомого, але все ще загадкового та незмінно велично-містичного палацу-замку в с. Леськове. Він – найбільша споруда в стилі неоготики на українських теренах. Маєток, парк якого розкинувся на території бл. 90 га, з 1770 року належав чотирьом поколінням польського роду Даховських.  Гігантський палац Даховські спорудили, аби «втерти носа» Потоцьким, слава про уманський парк яких не давала спокою усім сусіднім поміщикам. Брати Карл і Казимир Даховські збудували цілий ансамбль – не тільки палац, але й численні присадибні споруди, стайні і довжелезний паркан. Син Казимира, Тадеуш (1868-1951), влаштував ще одну добудову-перебудову палацу, й у підсумку споруда стала неправильної форми. Замок являє собою, фактично, два корпуси, вміло з'єднаних. 1920-го Тадеуш виїхав до Варшави, вивезши туди й родинні скарби. З 1950-х в замку доволі довго знаходився шпиталь для офіцерів з нервово-психічними розладами. І хоча з початку 2000-х майно шпиталю було вивезено, будівля продовжує перебувати на балансі Міноборони та дуже сильно руйнуватися. Фактично, замок гине на очах… За радянських часів парк Даховських цілеспрямовано засадили щільними рядами дерев - так, нібито, легше було маскувати секретний об'єкт, яким вважався госпіталь. Тепер величезні стовбури підступають до самих стін палацу, надаючи йому додаткову похмурість - і одночасно, «підгризають» його фундаменти. Крім того, частина підвалів давно затоплена, а через будівлю пройшла величезна тріщина. Більшість господарських приміщень, значна частина огорожі, і навіть одна старовинна ваза біля палацу збереглися - і саме своєю занедбаністю надають ансамблю примарну чарівність. В містечку Тальне на нас чекає мисливський будинок Шувалових. Свого часу Тальне було обрано в якості резиденції Ольги Потоцької (1802-1861) - доньки відомих власників Софіївки. Вона перевезла в Тальне і прах своєї знаменитої матері, поклавши його в місцевій церкві. За радянських часів храм розібрали, прах загубився, зате вдалося врятувати надгробну плиту Софії - вона, поряд з кількома надгробками роду Шувалових, з початку 1990-х лежить біля одного з фасадів палацу, формуючи імпровізований цвинтар. Онук Ольги, Павло Шувалов (1847-1902), почав зводити існуючий мисливський палац в стилі французьких замків Луари. Проект склав датський архітектор Андерс Клемменсен (1852-1928), і це єдине на території України творіння уродженця Данії! Клемменсен спроектував будівлю з двох частин - житлової та господарської. Господарське крило має вигляд фахверкової конструкції, а житлова частина нагадує той самий французький замок. Над входом зберігся і герб роду, а три бані на будівлі символізують три шолома на гербі. Скарби палацу вивезли в Умань в кінці 1920-х, де їхні сліди загубилися. В 2000-х почалася реконструкція палацу, але вона й досі незавершена, через що палац руйнується. На першому поверсі ще є мармурова підлога, вціліли і сходи з дерев'яними перилами. Підвал розчищено, і в нього навіть можна спуститися.  А в місті Шпола стоїть резиденція Олександра Абази (1821-1895), аристократа молдавського походження, міністра фінансів Російської імперії. Палац зведений в стилі пізнього класицизму, в 1858 році. Декор його фасаду має яскраво виражені молдавські мотиви. Найцікавішою частиною палацу є галерея на ажурних залізних колонах. Місцева легенда стверджує, що в одній з них можуть бути замуровані якісь скарби. В будівлі знаходиться інтернат для важких підлітків, тому всередину потрапити неможливо. Ще одне варте безумовної уваги місце – Мліїв, «яблунева столиця» України, де жили та працювали видатні підприємці та садівники з родини Симиренків. Головний садівник роду – Лев Платонович (1855-1920), заклав тут сад з найбільшою в Європі колекцією плодово-ягідних і горіхоплідних культур та першу наукову сортову станцію в імперії. Тут його і вбили перевдягнені в бандитів чекісти у передніч Різдва 7 січня 1920 року. Будівля станції збереглася, і продовжує нести свою функцію. Вона являє собою зразок цікавого перехідного стилю - пізнього українського модерну радянських часів. Перед нею стоїть пам'ятник Льву Симиренку. По парку розкидані і господарські споруди ХІХ століття - лабораторії, зерносховища, оранжереї. Зберігся і перший одноповерховий будинок родини, зведений ще в 1855 році - тепер в ньому знаходиться музей Симиренків. Дожила до наших днів і Троїцька церква, біля якої поховані представники родини, включно зі Львом Платоновичем. Серед шевченківських місць Черкащини варто виділити с. Будище, де збереглася садиба Павла Енгельгардта, кріпаком якого був Тарас. Це була літня резиденція пана. Будищанська дача для нас цінна ще й тим, що є однією з небагатьох справжніх споруд, що зберігають пам'ять про дитинство і юність Шевченка. За радянських часів в будівлі знаходилася школа, а в 2011 році почалася реконструкція будинку і парку, на жаль, зупинена через відсутність фінансування. З тих пір будинок знаходиться в стані «пофарбованих руїн». Під загрозою і величезні дуби віком від 800 до 1000 років, що ростуть поблизу будинку. Поруч з селом є старовинний вітряк. Далі подамо нарис ще декількох історичних садиб, вартих нашої уваги. По-перше, це Дібрівка. Скромний будиночок тут збудував поміщик Драчевський. В 1880-х роках його придбали представники роду Антоновичів. Будинок Драчевських-Антоновичів зберігся відносно непогано, встигнувши побувати і інтернатом, і лікарнею, і конторою колгоспу.  В іншому селі, Доброму, бачимо будинок небагатого поміщика, причому стоїть він на фундаменті замку першої половині XVI ст. Для будівництва використовували нижню частину замкових стін. У XIX ст. село належало такому собі Флоріанові Ружицькому. Зараз будівля перебуває у запустінні. В іншому селі - Мокра Калігорка - маєтком володіли декілька родів, а існуючий палац звели росіяни Лопухіни. В них село купив Олексій Нейдгардт (1863-1918) - катеринославський губернатор (1905-1906) та родич прем'єр-міністра Столипіна (його сестра був дружиною прем'єра). Маєток він використовував, як літню дачу на півдні. Останній раз Нейдгардт побував в Калигорці влітку 1916-го, а 1918-го він був розстріляний в Нижньому Новгороді. У будинку ж вже десятки років знаходиться поліклініка. Ще одне село – Мар’янівка – надлежало родині поляків Козаковських. Отсанній пан був розстріляний 1920 року у Умані. У 1930-му поміщицький маєток став центральною садибою колгоспу «13 років Жовтня», й тому вцілів. Також на Черкащині збереглися ще декілька невеликих садиб, як-от в с. Пеніжкове, де можна побачити не тільки головний будинок поміщиків Русецьких (нині в ньому живуть люди), а й господарські будівлі та кам'яні сходи до ставка. В сусідньому селі Чайковка розташовується маєток Гуляницького (побудовано в 1885-1905 рр.), а в с. Ботвинівка (між Леськовим і Доброю) цікавої архітектури панський будинок довгий час був зайнятий школою, а нині використовується як господарське приміщення. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/104932 Павло Ковальов

    24.12.2020 35 9616
  • Чернігівщина: садиби, які ми не помічаємо Чернігівщина: садиби, які ми не помічаємо

    Чи не найбільш популярним серед жителів столиці «обласним» напрямком туризму є сусідня Чернігівщина. При цьому глибинка області ще залишається місцевістю незвіданою. Тому в цьому нарисі свідомо не згадується садибне тріо «Качанівка - Сокиринці - Тростянець», рівно як і пам’ятки Батурина. Контракти.ua познайомлять вас з іншими садибами регіону.  Першою адресою буде Білорічиця або ж Вейсбахівка. Вейсбахівкою звалося це село з 1717 по 1945 роки, бо свого часу належало воно німцю, графу Вейсбаху. 1873 року воно перейшло до Олени Волконської-Рахманової (1835-1916), доньки відомого декабриста Сергія Волконського і його дружини Марії. Подружжя Рахманових звело тут садибний комплекс. Архітектором був, знов-таки, німець - Олександр-Едуард Ягн (1848-1922): він збудував не тільки палац, але і готель, і пекарню, і храм. На жаль, після руйнувань Другої Світової залишки палацу розібрали, а пізніше зламали й церкву. Однак навіть єдиний об'єкт, що зберігся від Вейсбахівкі, вражає. Це - колишній гостьовий флігель, переобладнаний нині в храм Св. Миколая. Своєрідність будівлі надають майолікові вставки і колони, наличники та інші візерунки з теракоти. Вони були створені товаришем Ягна по навчанню - В. Соколовим.  В селі Вишеньки на березі Десни стоїть палац, який дивує своєю химерною формою. Зведений він був на замовлення президента Малоросійської колегії (фактичного правителя скасованої Гетьманщини), фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Архітектором вважається Василь Баженов (1738-1799). Палац раніше був вдвічі більшим, але половина його була розібрана на початку XIX ст. сином Румянцева – нібито таким чином той хотів скасувати угоді про продаж маєтку. За радянських часів палац став піонертабором. В деяких приміщеннях, а особливо ж – у центральній залі (зараз – їдальня) зберіглося ліплення – арабески у романтизованому східному стилі. Рум’янцев також звів в Вишеньках Успенську церкву (1787 р.) - фактично, цілий собор, який зробив би честь будь-якому місту. Наступна садиба – Дігтярі, одна з резиденцій відомого роду Галаганів. Цю садибу Петро Галаган (1792-1855) - брат власника знаменитих Сокиринців, придбав в 1820-х. Палац в Дігтярях менш пафосний, ніж в Сокиринцях, хоча і створений за тим же планом. Інтер'єри збереглися у вигляді відреставрованої ліпнини в декількох кімнатах. У 1876 р. племінник Петра Галагана подарував садибу Полтавському земству, яке розмістило тут ремісниче училище. Навчальний заклад тут знаходиться й досі - правда, тепер це аграрний ліцей.  А ось невеличкий маєток в селі Дідівці біля Прилук став на 10 років домом вченого-історика, члена Кирило-Мефодіївського братства, Миколи Костомарова (1817-1885). Він прожив тут після весілля з Аліною Крагельською (1830-1908), з якою він свого часу не встиг побратися через арешт 1845 року. Вони об’єднали долі тільки в середині 1870-х. До Костомарова приїздила культурна еліта його часу, включаючи Галаганів. В радянські часи в будиночку історика облаштували школу. Храм, в якому вінчалося подружжя, згорів в 1920-му. Відродження пам’яті про перебування тут Костомарова почалося тільки в нашому тисячолітті. Тепер тут діє виставка, присвячена йому. Храм був відтворений, але не в історичному вигляді. В с. Заньки розташований музей великої акторки Марії Заньковецької (Адасовської; 1854-1934). Поміщицький будинок Адасовських (її батько був генералом) уцілів, багато в чому, завдяки тому, що акторка визнавалася радянською владою «матір’ю української сцени». На початку 1960-х його, через поганий стан, довелося розібрати, і перенести на нове місце, порядком оновивши. Але експозиція музею наповнена справжніми речами Адасовських, в першу чергу, пов'язаних з самою Марією.  Ще один музей - композитора Левка Ревуцького (1889-1977) - знаходиться в с. Іржавець біля Качановки. Його старший брат Дмитро (1881-1941) був мистецтво- та літературознавцем, фольклористом і перекладачем, репресованим радянською владою та вбитим в окупованому німцями Києві агентом НКВС. Про нього також розповідається в експозиції. Будинок, в якому знаходиться музей, побудований ще прадідом Ревуцьких 1789 року! Тобто, це справжній родовий маєток, на диво вцілілий, як для наших земель. Відвідати садибу Ревуцьких потрібно для того, щоб отримати уявлення про побут української інтелігенції кінця ХІХ-го і початку ХХ століть.  Наступна адреса - хутір Мотронівка, або ж Ганина Пустинь, пов’язана з письменником, членом Кирило-Мефодіївського братства, Пантелеймоном Кулішем (1819-1897). Він, його дружина - письменниця та громадська діячка Ганна Барвінок (Олександра Білозерська; 1828-1911), і брат Ганни, також діяч Кирило-Мефодіївського братства, Василь Білозерський (1825-1899), й поховані тут. Куліш оселився в Мотронівці, на хуторі Білозерських, в середині 1870-х, і створив тут більшу частину величезного корпусу своїх творів.  Тепер відправимося до містечка Седнів. Центральне місце в ньому займає садиба Лизогубів - одного з найвідоміших козацьких родів. У парку навколо будинку встановлено численні пам'ятники, в т.ч. Іллі та Андрію Лизогубам - відомим меценатам. Є і пам’ятник письменнику Леоніду Глібову (1827-1893), який любив творити в альтанці над пагорбами річки Снов. У будівлі садиби до 2012 року розташовувалася школа, поки її не перевели в грандіозну нову будівлю по сусідству. Нині в приміщеннях палацу - виставка, яка розповідає і про історію міста. Крім садиби, в Седніві знаходиться Воскресенська церква (1690 р.), що була усипальницею Лизогубів. Поруч з церквою стоїть кам'яниця, ровесниця храму - найстарша на усьому Лівобережжі цивільна будівля, яка дійшла до наших днів. А, мабуть, найвідомішою пам'яткою Седнева, крім садиби, є приголомшлива Георгіївська церква. Кілька разів розібрана і перебудована, вона нині відтворена у вигляді XVIII століття. Саме її в 1960-х кіношники облюбували для зйомок кульмінаційних сцен фільму «Вій». І хоча, в результаті, польоти в труні знімалися вже в декораціях, в фільм частково увійшли кадри, зняті і в інтер'єрах храму. Маленьке сільце Тиниця відома рештками садиби Кочубеїв, а пізніше - Галаганів. Крім старовинного будинку 300-річної давності (кілька разів перебудованого), в колишньому маєтку зберіглася скарбниця Кочубеїв - рідкісний зразок цивільної архітектури початку XVIII в. Її також неодноразово реконструювали, і тепер будівля має риси «романтичного стилю». Обидві споруди перебувають у занедбаному стані. Село Чемер відоме тим, що тут колись співав в церковному хорі Олексій Розумовський (1709-1771) – майбутній морганатичний чоловік імператриці Єлизавети. Дерев'яна церква, в якій співав юний Олекса, була розібрана ще в 1880-х роках. На її місці поставили іншу, також з дерева. На жаль, стан її нині дуже сумний. Ще можна побачити різьблену огорожу хорів і частину розписів на стінах. Більше пощастило будинку поміщиків Пашковських, фабрикантів кінця ХІХ століття. Це єдиний в Україні зразок цивільної дерев’яної неоготики. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/112535 Павло Ковальов

    03.12.2020 37 6921
  • Полтавщина: що треба побачити від Пирятина до Лубен Полтавщина: що треба побачити від Пирятина до Лубен

    Західний «кут» Полтавської області має по краях своє тримістя: Пирятин, Лохвицю та Лубни. Тут народились Григорій Сковорода та Василь Симоненко, тут бавить око візерунчаста геометрія шкіл, споруджених в стилі українського модерну Опанасом Сластіоном. В затишній Березовій Рудці палац сумлінно ховає таємницю кохання Шевченка та таємницю місцевої піраміди.  В Березовій Рудці стоїть фотогенічний маєток Закревських. Елегантної архітектури палац з 1838 року стоїть серед старого саду. Його стіни пам’ятають веселі часи кутежів та кохання 1840-х років, коли у подружжя Платона та Ганни Закревських гостювали і Тарас Шевченко, і Євген Забіла, і забутий нині поет-герой Кавказьких війн Яків де Бальмен. Син Платона та Ганни, Ігнатій, уславився тим, що збудував усипальню у вигляді піраміди був членом масонської ложі (символом якої є, у т.ч., піраміда) та окультистом, останні роки провів на лікуванні в Єгипті, та остаточно упевнився там у необхідності своєрідного синтезу релігій. Він спорудив 1889 року біля фамільної церкви справжню піраміду - над склепом усіх своїх пращурів. Зараз єдине, що зберіглося всередині – підлога.  А ще 1892 року в Березовій Рудці народилась чи не найлегендарніша постать з Закревських – Марія (Мура), майбутня баронеса Бенкендорф-Будберг - агентка одразу трьох розвідок, коханка таких непересічних діячів, як британський посол в Радянській Росії Локкарт, голова петроградської ЧК Петерс, «буревісник революції» Максим Горький та великий фантаст Герберт Уеллс. Окрім того, вона була деякий час й агенткою нацистів - зокрема 1941 року намагалася влаштувати змову, аби усунути Де Голля від керівництва французькою еміграцією Спротиву. У Лубенському районі є село Біївці. Тут народилася інша відома постать – поет-шестидесятник  Василь Симоненко (1935-63). Його хата нічим не відрізняється від сусідніх. Вражає більш ніж скромний інтер’єр «щасливої» селянської родини колгоспної доби. В рідній хаті поета все побудовано на емоціональній розповіді пані Ганни – завідувачки музеєм, та на віршах самого поета – чи не найтрагічнішого з наших ліриків середини ХХ ст.  Попрямуємо далі до Чорнух. Це село (а колись – доволі значне містечко) відоме як місце народження 1722 року найвидатнішого нашого філософа – Григорія Сковороди. Його садиба ретельно відтворена 1972-го. Експозиція розміщена в шести залах, та налічує більше 5 тис. експонатів. Музей одночасно виконує і роль краєзнавчого. Окрім музею, в Чорнухах є що подивитись в історико-архітектурному сенсі. В першу чергу, це школа, збудована в 1900-1903 рр. за проектом великого майстра українського модерну Опанаса Сластіона (1855-1933). Також Сластіон побудував в Чорнухах земську лікарню. Ще одна школа - попередниця Сластіонової - збудована у 1900-1903 роках, і знаходиться у набагато кращому стані, порівняно з більш молодшою «колегою». Поруч з лікарнею стоїть невеличкий садибний будинок, щодо архітектора та колишнього власника якого сперечаються краєзнавці. Далі нас чекає Лохвиця. Колись воно було повіту, пізніше – райцентру. Більшість населення до 1941 р. складали євреї. На головних вулицях та площі Лохвиці царюють й нині споруди громадського призначення, збудовані за пізньої царської доби – поліцейська управа (нині музей), будинок повітового дворянства (філія «Полтаваобленерго»), будинок Товариства сільських господарів (районна бібліотека), реальне училище (медучилище), жіноча гімназія (1887 р., зараз СПТУ № 27). В Лохвиці було шість храмів, з яких зберігся один – Благовіщенська церква 1800 року. А ось колишня міська синагога стоїть у руїнах. Перебуває в напівзруйнованому стані й будівля тютюнової фабрики Дунаєвського – однієї колись з найбільших в країні.  Мандруючи далі ми опиняємось у Лубнах – місті, яке згадується ще Володимиром Мономахом. Колись саме тут була справжня столиця усього Лівобережжя у складі Речі Посполитої. Більше півсторіччя, аж до 1648 року, Лубни були центром володінь магнатського роду Вишневецьких. Але війська Хмельницького поклали цьому край. Другий розквіт міста почався в XIX сторіччі. Як і в Лохвиці, з того часу до нас дійшло багато будинків, які утворювали обличчя значного повітового центру. Мабуть, чи не найрозкішнішою з них є будівля жіночого єпархіального училища, зведена 1907 р. за проектом відомого харківського архітектора О. Бекетова із застосуванням мотивів українського модерну. Суто до українського модерну належить земська лікарня (вул. Толстого, 16\27), яку звів 1915 року архітектор Дмитро Дяченко. Більшість визначних будівель старих Лубен знаходиться на вулицях Ярослава Мудрого, Григора Тютюнника та Монастирській. Варто побачити: духовне училище, нині фінансово-економічний коледж (1885 р.), окружний суд, зараз - райдержадміністрація (1910 р.), дворянське зібрання, нині - міськвиконком (1912 р. – цікавий зразок неоготики, за що його практично офіційно називають «ратушою»), водонапірну вежу (1911 р.), кол. приватний маєток, де зараз знаходиться відділ СБУ (вул. Франка, 38). Варто відзначити й Лубенський музей – найстаріший такого роду на Полтавщині (заснований 1885 р.) З храмів в місті зберіглася лише церква Різдва Христового 1884 року, зараз відновлена після спотворень в радянські роки.  Біля Лубен знаходиться Мгарський монастир. Цю обитель поблизу Лубен заснувала Раїна Вишневецька 1619 року. Головний собор монастиря збудований 1692 року за проектом І.-Б. Зауера, автора Троїцького собору в Чернігові. В монастирі поховано декілька видатних церковних діячів. Найвідомішим з них є екс-патріарх Константинопольський Афанасій, який 1654 року помер у Мгарі, повертаючись з Москви через Україну. Є при монастирі і окремий скит з храмом цікавої архітектури. В скиту знаходиться могила 17 монахів, вбитих більшовиками 1919 року.  А що нас може зацікавити у такому місті, як Пирятин? Безумовно, це водонапірна вежа прямо на київсько-полтавській трасі. Побудована 1951 року, вона з того часу помітно похилилась, та вже не функціонує, але залишається символом міста. Її уславив радянський фільм «Королева бензоколонки», який знімали на заправці, що й досі існує поруч. Але ж головна пам’ятка міста – собор Різдва Богородиці (1781 р.) – єдиний такого типу в Україні. Його починали зводити як цивільну споруду (судячи з усього, полкову скарбницю), й тільки через деякий час, після пожежі, в якій загинули усі церкви міста, з неї зробили храм. Нарешті, варто відзначити село Хорошки з руїнами маєтку Щербатових 1848 року. Колись тут також знімали кіно - доволі ходульну, але все ж таки відому комедію «Весілля в Малинівці». Більш цікавим є те, що 2015 року садибу купило подружжя Михайла та Світлани Знайків. Світлана, ентузіастка зеленого туризму та життя на лоні природи, позиціонує себе також і як знавця езотерики та шанувальниця місць сили. Такий центр сили вона побачила в Хорошках, та назвала його «Рамайдан» - «площа Сонця». З того часу тут регулярно проходять усілякі фестивалі та інші подібні заходи. Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/134964.

    25.08.2020 34 17448
  • «Квантовий стрибок Шевченка» у київському метро: свіжий погляд на Кобзаря «Квантовий стрибок Шевченка» у київському метро: свіжий погляд на Кобзаря

    На станції метро Тараса Шевченка в Києві відкрилася виставка художника Олександра Грехова "Квантовий стрибок Шевченка", яка показує постать українського поета в образі відомих кіногероїв та історичних постатей. Виставку організували Національний музей Шевченка та Київський метрополітен. "Проект "Квантовий стрибок Шевченка" - це сплав вільнодумства та науки, це спроба осучаснити старе та архівувати популярні культурні образи. Це мандрівка з українським Вергілієм - Тарасом Григоровичем, де глядач часто бере на себе роль самого Шевченка", - повідомляють організатори виставки. Серед кіногероїв, в яких перевтілили Кобзаря - пірат Джек Горобець, магістр Йода, Вільям Воллес з фільму "Хоробре серце", Термінатор та інші. Щоправда, ілюстрацію Шевченка в образі Йоди вже поцупив чоловік у нетверезому стані, повідомила працівниця станції метро. "Для мене головне натхнення - спроба вийти за шаблонний образ, який існує в усіх підручниках, де Шевченка зображують старим, років за 60, хоча він був ще молодим. Хочеться показати його образ по-новому, що він може бути веселим, людиною, яку захочеться додати собі в друзі в Facebook", - зазначає художник Олександр Грехов. На думку художника, можливо, виставка спонукає глядачів почитати більше про українського поета та його насичене життя, яке виходить далеко за рамки біографічних даних зі шкільної програми. Реакцією глядачів Олександр Грехов задоволений: "95% з тих, з ким спілкувався, позитивно оцінили. Обіймали, дякували. Навіть в соцмережах негативу не бачив". Під кожною ілюстрацією на виставці можна знайти текст-пояснення, як саме персонаж пов'язаний з Шевченком, розповіла піарниця Національного музею Тараса Шевченка, кураторка виставки Анастасія Аболєшева. "Ці тексти - якраз той освітній момент, який музей, як інституція, привносить до такої розважальної, на перший погляд, виставки Ми розуміємо, що сучасна дитина знає Дарта Вейдера, але не знає Шевченка. Або ж знає те, що їй насильно вклали в голову у школі. І ось ця радість впізнання (яка присутня і дорослим, що зберегли в собі внутрішню дитину) - найкращий відгук для музею", - пояснює вона. На думку пані Аболєшевої, не можна зробити Шевченка популярним просто цитуючи його поезію чи поклавши квіти до його пам'ятника. "А через нову форму, яку створює Олександр Грехов - можемо. Можемо говорити про історії з життя Шевченка, його вподобання, відшуковувати паралелі і дивитись на життя і творчість Тараса Григоровича з нового ракурсу. Для нас, як для музею "Квантовий стрибок Шевченка" - це і вихід на широку аудиторію, це вихід за межі музею, це Шевченко тут і зараз - живий, яскравий, цікавий", - зазначає вона. Як би хто не ставився до виставки, вона спричинила тут справжній ажіотаж. Десятки людей змінюють свої плани і пропускають по кілька потягів, щоб ретельно все роздивитись. За словами організаторів, з 1 березня виставку зможуть побачити мешканці Львова, а з 6 березня - Вінниці. Дати проведення виставки в інших містах обговорюються.

    11.02.2019 24 21742
  • Послы в проекте «Історія одного Заповіту» Послы в проекте «Історія одного Заповіту»

    18 послов иностранных государств в Украине выразили почтение Тарасу Шевченко, снявшись в уникальном фотопроекте «Історія одного Заповіту». организованого в рамках Международного культурно-просветительского проекта «Нас єднає Шевченкове слово». Инициаторами фотопроекта выступили Фонд культурного сотрудничества Влады Литовченко и проект Outlook Дарьи Карякиной.

    14.03.2016 19 16327
  • Фотографії Тараса Шевченка Фотографії Тараса Шевченка

    Відомо одинадцять фотографій Шевченка, з яких збереглося десять (дев’ять з них — у Державному музеї Т.Г. Шевченка, одна — в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві). До заслання поет не фотографувався.

    09.03.2016 11 17588
  • ШЕВЧЕНКО/MANIA/ в «Мыстецком Арсенале» ШЕВЧЕНКО/MANIA/ в «Мыстецком Арсенале»

      27 февраля в Национальном культурно-художественном и музейном комплексе «Мыстецкий Арсенал» («Мистецький Арсенал») открылся проект ШЕВЧЕНКО/MANIA/. Экспозиция включает более пятидесяти художественных произведений Кобзаря из коллекции Национального музея Тараса Шевченко. В технике акварели и офорта представлены портреты, пейзажи, жанровые сцены, оригинальные произведения и копии картин мастеров. Экспозиция дополнена личными вещами Тараса Григорьевича, видео-инсталляцией «Наш Шевченко» режиссера Сергея Проскурни. Электронные экраны с обратной связью позволяют пройтись по залам Национального музея Тараса Шевченко. Выставка продлится до 10 марта.

    28.02.2014 17 15621