Треба подивитися: 6 маловідомих садиб України, в яких зберіглися інтер’єри

Біленьке, Запорізька область: палац Миклашевських

Ця садиба – одна з найцікавіших на півдні України, й в Запорізькій області поступається відомістю хіба що «замку Попових» в місті Василівка. Трохи знають про неї й на сусідній Дніпровщині. А ось за межами регіону вона практично невідома. Вперше Біленьке згадується 1770 року. А 32 роки потому село стає власністю губернатора Катеринославської губернії Михайла Миклашевського (1756-1847).

Садиба в Біленькому. Фото - С. Богачов

Цікаві факти:

Розгалужений рід Миклашевских – один з найвідоміших в історії України. Він розділяється на чотири гілки, в кожній з яких, принаймні, у декількох представників було від 7 до 14 дітей – й, що незвично для тодішніх суворих часів, більшість цих дітей доживала до дорослого віку. Окрім неабиякої плодючості та фертильності, деякі з Миклашевських демонстрували й інші феномени: наприклад, згаданий вище засновник Біленького, Михайло Павлович Миклашевский, прожив, як бачимо, 91 рік, причому його остання, дев’ята, дитина – син Ілля (1821-1886) - народився, коли батькові було 65 років (а матері – 37). А представник іншої гілки роду, Андрій Михайлович, власник порцелянової мануфактури в селі Волокитиному на Сумщині, прожив 94 роки (1801-1895).

Миклашевські виводили себе від останнього правителя єдиної Русі - князя Мстислава, сина Володимира Мономаха, та водночас - від литовського князя Гедиміна. Незважаючи на подібні родинні перекази, першим відомим представником родини можна вважати такого собі Андрушку Миклашенка, реєстрового козака Чигиринської сотні, який 1649-го воював пліч-о-пліч з Хмельницьким.

Тераса будинку Миклашевських. Фото - ibarkov

Михайло Павлович Миклашевский збудував тут школу, відкрив аптеку та лазарет на 40 осіб, проводив щеплення проти віспи. За рік після його смерті запрацювали задумані ним два заводи – дігтярній та салотопний. В селі була пристань, біля якої вирував базар, і де на човни вантажили льон та зерно – головне багатство неозорих степових земель Миклашевского. Вже на середину ХІХ століття Біленьке стало центром землевласницької економії, та було ним протягом життя ще двох поколінь Миклашевских.

Тому самому, наймолодшому зі своїх синів - Іллі - старий Миклашевский й заповів Біленьке. Той мешкав ще в батьківському палаці, а ось вже його син, Михайло Ілліч (1853-1916), і звів у 1886-1889 роках будинок та комплекс будівель при ньому, який ми й бачимо в Біленькому. Архітектором став катеринославець Олександр Гаген (1856-1914). Стиль садиби можна визначити як суміш псевдоруського з неоренессансом, а за матеріалом – це класичний «цегляний стиль».

Михайло Ілліч Миклашевський (в циліндрі) та його дружина Ольга. Фото кінця 1880-х років

В період 1918-20 років в будинку перебували і штаб Махна, і Державна варта Скоропадського, і озброєні вояки усіляких армій та загонів, що змінювалися на цій території. Далі історія пішла радянським штибом – після декількох змін призначення тут влаштувалася школа, яка діє й досі.

Ну а тепер – про інтер’єри. Ззовні будинку Миклашевських ми можемо побачити відкриту дерев’яну веранду, та під нею – металевий дашок ганку. Всередині на нас очікують кахляна підлога, чавунні гвинтові сходи, могутня дерев'яна стеля у головній залі та ліпнина – у танцювальній. При цьому слід враховувати, що будинок дещо втратив у своєму зовнішньому вигляді – давно демонтовано шпиль на вежі, замуровано деякі вікна, а в 1990-х знято старі двері парадного входу.

Стеля в головній залі палацу. Фото - Укрінформ

Обабіч головного будинку знаходяться два корпуси, так само цегляні. Вони зазнали більших втрат за радянський період, будучи неодноразово переплановані та ремонтовані.

Щодо краєвидів, то від парку Миклашевських зберіглося мало що. На додачу, 2017 року прямо на березі під колишньою садибою постав новий гігантський перевантажувальний термінал компанії «Нібулон». Так і стоїть стара садиба – у буквальному сенсі, на межі епох.

Вишеньки, Чернігівська область: палац Румянцева

Російський фельдмаршал Петро Румянцев (1725-1796), який отримав за віськові заслуги від Катерини ІІ почесну приставку до прізвища – Задунайський, довго керував малоросійськими губерніями, у сумі – понад 30 вікопомних років, з 1764 до часу своєї смерті. Посада та статки робили його найвпливовішим урядовцем нещодавньої Гетьманщини, яку він перекроював згідно указівок з Петербургу, хоча й тримав, за рядом свідчень, «українську дулю» в кишені, особливо в пізні роки свого урядування. Головною резиденцію Румянцева (до слова, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври) були саме Вишеньки, хоча останні дні цей вояк та урядовець провів в іншому маєтку - Ташані (нині на території Київської області, будинок не зберігся).

Палац Румянцева в Вишеньках. Фото - Р. Маленков

Цікаві факти:

Архітектор дивного за плануванням та архітектурою палацу достеменно невідомий, але більшість дослідників схиляється до того, що це міг бути великий зодчий Василь Баженов (1738-1799). Той як раз творив на межі стилів – класицизму, бароко, неоготики та стилізації під східну архітектуру (іноді це звуть романтичним класицизмом, намагаючись хоч якось втиснути генія до певних рамок). Деякі його творіння здавалися замовникам просто незрозумілими та мегаломанськими, й далеко не все з його проектів втілювалися.

І Баженов, и Румянцев були масонами, а схема палацу припускає певне трактування з символічної точки зору. Найбільш зрозумілий натяк, однак, відноситься не до масонства, а до підлабузництва, бо в цілому план палацу нагадує велику літеру «Е» - натяк на ім’я імператриці, яка дійсно «ізволіла» побувати в маєтку невдовзі по його побудові.

План палацу Румянцева

Палацові корпуси з різними за розміром вікнами та численними нішами з’єднані закругленими галереями, в той час як в центральній частині височіють дві круглі зубчасті башти. Відомо, хто керував будівництвом – учень Баженова Максим Мосціпанов (бл.1743 - бл.1800), з робіт якого, власне, будівлі в Вишеньках тільки і вціліли. В палаці Румянцева багато різноманітних шпилів та зубців, що нагадують чи то мусульманські, чи то готичні мотиви. Саме від цього стилю, від таких ось дивних компоновок, проліг шлях до архітектури таких споруд, як палац князя Воронцова в Алупці або церква в його ж помісті у Мошнах на Черкащині.

Цікавий факт:

Ще дивнішою споруда стала після того, як в 1809 році один з синів фельдмаршала, Андрій, під час суперечок з приводу продажу палацу, зруйнував його частину, фактично переполовинивши споруду. Таким чином він, нібито, хотів анулювати угоду про продаж маєтку. Але можемо припустити певну помсту пам’яті батька – річ в тім, що складний характером Румянцев мав непрості відносини з синами (як і сам, свого часу, не міг порозумітися з власним батьком), тому не дивно, що до улюбленої резиденції фельдмаршала його нащадок жодного пієтету не мав. Але від цього баженівський задум став ще химернішим.

Оздоблення центрального зала палацу. Фото - А. Маркін

В наш час палац використовується як їдальня дитячого табору. Де-інде, особливо ж – в центральній залі, на стінах та стелі збереглися тонкі ліпні прикраси в дусі арабесок. Судячи з усього, східні мотиви повинні були нагадувати про перемоги господаря над Туреччиною.

Не менш цікавим об’єктом у Вишеньках є Успенська церква, збудована 1787 року у стилі як раз строго класицизму. В Україні залишилося небагато храмів з двома вежами на фасаді, і це – один з найдовершеніших зразків. Вважають, що над ним також працював Мосціпанов, але чи втілював він чиїсь проект, чи власний – невідомо.

Говори, Хмельницька область: палац Стадницьких-Тишкевичів

Палац у стилі класицизму в цьому сели на Поділлі збудували ще у ХVIII столітті магнати Стадницькі. Але головним його мешканцем вважається не хтось з них, а граф Олександр Тишкевич (1862-1917), який отримав маєток як посаг за дружиною в 1890-х роках. На межі XX століття за його наказом надбудовується другий поверх, добудовується оранжерея, а підвал стає винним погребом. Ззовні палац прикрасили скульптурними головами левів, які й досі є головною його ознакою.

Після Лютневої революції 1917 року родина Стадницьких-Тишкевичів, вже навчена досвідом попередніх заворушень 1906-1907 років (коли їм двічі палили сусіднє помістя), продає селянам за копійки свої землі та назавжди їх покидає, вивізши з собою колекції та бібліотеку. В кінці того ж року граф помер у Львові. В Говорах же з того часу облаштувався агротехнікум, який діє й досі.

Садиба в Говорах. Фото - Р. Маленков

Зайдемо всередину. Нинішній Шевченківський зал – колишній центральний – прикрашений пілястрами та класичного стилю фризом, а над дверима розташовані рельєфи із зображеннями людських обличь та квітковими мотивами. Варто також зазирнути до комп’ютерного кабінету, де можна побачити орнаментовану стелу з гербами Стадницьких. Фрагменти картин на стінах знаходяться і в одному з підсобних приміщень. 

Парк маєтку - великий та доволі затишний. Під ним проходять дренажні системи, які мають осушувати цю заболочену місцевість – і, звичайно ж, цей факт породив перекази про підземні ходи, які ведуть з помістя бозна куди.

Головний зал палацу. Фото - Р. Маленков

Цікаві факти:

1903 року Тишкевич вирішив влаштувати в парку басейн, причому не простий, а у формі хімічної колби. На дні знаходилися три колодязі із джерельною водою, які наповнювали басейн до певного рівня, а стіни вимощені дзеркалами, аби вода нагрівалась від сонячних променів.

Також місцеві мешканці розповідають, що після народження єдиної доньки Тишкевичів, Софії, в парку насадили липи таким чином, аби утворити ім'я дівчини.

Ісаєве, Одеська область: палац Курісів

Село це на березі Тилигульського лиману названо на честь свого засновника – генерал-майора Івана Ісаєва, який отримав цю місцевість наприкінці XVIII століття. Пізніше значну частину землі в Ісаєвому придбали поміщики Гіжицькі. Донька одного з Гіжицьких вийшла за представника іншого роду, відомого в цих місцях – Курисів. Останнім належала ще одна легендарна садиба – у селі Петрівка на Одещині, яка зараз активно реставрується.

Елегантний палац Курисів за канонами початку ХХ ст. - скоріше заміський котедж. Фото - New Logic

1903 року Олександр Куріс, після народження п'ятої дитини, вирішив збудувати в Ісаєвому новий палац. Його звели за два роки. В радянську добу його займали різні учбові заклади. А в наш час він відомий практично феноменальним для України станом збереженості інтер’єрів. Ісаєве – справжня перлина українського Півдня.

Дослідники запевняють, що колись колір зовнішніх стін був рожевим, але й яскрава блакить палацу дуже пасує – вона підкреслює його розташування на березі водойми, під розкішним південним небом. Головні ж розкіш та радість на «мисливців за інтер’єрами» очікують всередині, бо тут збереглися і дерев'яні сходи, і ліплення на стінах, і плитка на підлозі, і вітражні вікна, і парадні двері на східному фасаді.

Обідній стіл в їдальні палацу. Фото - mrMatnenko

Головне ж «вау!» у вас пролунає в колишній їдальні, де під дивовижної краси стелею з рослинним малюнком в стилістиці «квіткового модерну» бачимо унікальний предмет меблів – дубовий обідній стіл - та не простий, а розсувний, на тонкої роботи ніжках.

Непоганий стан палацу обумовлений ще й тим, що відносно нещодавно його підремонтували на кошти нащадків родин Курисів. При цьому частина ліпних прикрас була відреставрована, а частина – просто домальована. Але вийшло це доволі непогано.

Нова Чортория, Житомирська область: палац Оржевських

В цьому селі розташована одна з дійсно добре збережених провінційних садиб в нашій країні. При цьому вона все ще мало відома туристам.

Оржевські, узявшись в 1880-х за реконструкцію палацу, який перейшов їм від попередників – родини Прушинських - в першу чергу надбудували його другим поверхом. Але головне, що вони зробили – реконструювали інтер’єри. Саме плоди цієї реконструкції ми зараз можемо бачити. Чавунні сходи з перилами у вигляді листя каштана і геральдичним драконом ведуть через сходові майданчики з величезними дзеркалами та чудовим модерним вітражем на тему античних міфів (його фото авторства Я. Вереск винесено у заголовок статті) на другий поверх, де на нас очікують чергові дива: ліпнина в центральній залі, мармуровий камін та інші свідоцтва садибного життя позасторічної давнини.

Вестибюль та сходи палацу Оржевських. По центру бачимо голову дракона, яка розпочинає перила. В старому дзеркалі відобразилися дерев'яні двері та панелі на стінах. Підлога також автентична. Фото - М. Рітус

Цікавий факт:

4 грудня 1919 року в цьому палаці сталася остання нарада Симона Петлюри з командирами армії і членами уряду УНР. Констатувавши розвал армії, яка потерпала від хвороб, та оцінивши її склад усього в 7 тисяч дієздатних вояків, Петлюра наказав розпустити збройні сили та перевести їх у партизанський стан. До командування приступив Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952), який невдовзі почав свій відчайдушний Перший Зимовий похід – рейд по червоних та білих тилах. Наразі історики вважають, що Петлюра занадто драматизував ситуацію, і армія УНР все ще була спроможна вести повноцінні бойові дії. Але сталося те, ще сталося…

Взагалі-то, у Новій Чорториї варто провести декілька годин, адже тут багато на що дивитися і поза палацом. Так, парк оточений огорожею з чудовою ажурною брамою ще часів Прушинських, цікавими є і господарські споруди, а всередині парку стоїть храм-усипальня Оржевських. Її розписував знаменитий Михайло Нестеров (1862-1942). Однак поховань там давно немає – все викинуто на смітник ще в 1920-х, та й розписи великого художника знищені.

Центральна зала, нині - кабінет біології. Скелети та черепи тварин вдало роблять з неї таку собі "мисливську залу" на кшталт тих, що були у старих палацах. Фото - М. Рітус

Цікаві факти:

Остання власниця Нової Чорториї – Наталія Оржевська (1859-1939), онука декабриста Федора Шаховскього, усе життя поклала на благодійність. Наприклад, вона розширила та розбудувала тутешнє училище настільки, що всі діти шкільного віку, незалежно від соціального стану, отримали можливість навчатися. В Новограді-Волинському графиня придбала будинок для лікарні та амбулаторії, приймала саму активну участь в благодійних справах під час російсько-японської та Першої Світової війн, очолювала Волинський губернський комітет Червневого Хреста та низку важливих організацій з допомоги пораненим та їхнім родинам.

Радянська влада вперше арештувала її як заручницю 1919-го року. Врятувала довідка про те, що вона – онука декабриста. 1920-го Наталія «добровільно» передала свій маєток державі – і в ньому одразу організували агрошколу, в якій Наталії навіть надали можливість викладати німецьку мову. Але вже наступного року колишню поміщицю з маєтку остаточно виселили. З середини 1920-х Оржевська переїздить до Житомира. Тут, під час Голодомору, очолюючи благодійне церковне братство, вона віддавала усю фінансову допомогу, яку отримувала з-за кордону, а також допомогу продуктами не лише членам громади, але й, наприклад, родинам репресованих священиків. Ясна річ, що таке могла робити тільки затята ворогиня народу, тому 1934-го вже дуже літню жінку було спочатку арештовано, а пізніше вислано до Казахстану. Так достеменно й невідомо, де саме там вона померла…

Млин - пам'ятка национального значення. Фото - О. Дзюба

Окремої уваги в Новій Чорторої заслуговує гігантський паровий млин - єдина пам’ятка національного значення серед споруд такого штибу в Україні взагалі! Збудували його Оржевські ще 1870 року, і 130 років він вправно молов зерно, допоки не перестав працювати на початку 2000-х. Епічних розмірів споруда з боку палацу має 5 поверхів, а з боку ставка – 7. Якщо ви цінуєте саме таку архітектуру, то вам – неодмінно до Нової Чорториї!

Стара Прилука, Вінницька область: палац Мерінга

Цей палац, мабуть, найвідоміший в нашому нарисі – багато хто міг читати про «близнюка» київського Маріїнського палацу, та навіть легенду про те, що їх зводили одночасно. Інші ж говорять про те, що реконструював прилуцький палац у формах, близьких до Маріїнського, тільки останній його власник – Сергій Мерінг (1867-1920), син відомої в історії Києва особи – Фрідріха Мерінга, на теренах величезної садиби якого в 1880-х почав забудовуватися «київський Париж» - район сучасних вулиць Городецького-Заньковецької-Станіславського.

Тобто, у палацу в Старій Прилуці є дві версії «народження» та існування. Згідно першої, це автентична споруда в стилі бароко часів Бартоломео Растреллі та Єлизавети Петрівни, й на неї слід уважно дивитися, аби розуміти, яким був палац в Києві до усіх пожеж та перебудов. Друга ж стверджує, що це усього лише стилізація - тим більше, що внутрішні інтер’єри навіть віддалено не повторюють київські, і що подібне оздоблення пасує як раз модернові початку ХХ століття, а ні бароко ХVІІІ-го.

Ось такий він - палац в Старій Прилуці, близнюк Маріїнського. Фото - sergekot

Цікавий факт:

Сергій Мерінг був міністром торгівлі та промисловості Української держави гетьмана Павла Скоропадського протягом останнього уряду Гетьманату – з 24 жовтня по 14 грудня 1918 року.

Мерінг, власне, придбав садибу тільки наприкінці ХІХ століття (щоправда, деякі краєзнавці впевнено наводять дату 1905 рік). Оці розпливчасті дати – чергова загадка Старої Прилуки. Можливо, він це зробив за життя свого відомого батька, а може, одразу по його смерті, вигідно продавши ділянки в Києві під забудову. Точно відомо, що Мерінгу село продав такий собі Чеслав Здзєховський, і що цей пан в 1870-х роках перебудовував старий палац, який дістався йому від попередників. Але нічого невідомо про те, як виглядав палац на момент продажу Мерінгу. До слова, на 1917 рік споруда, як і уся Стара Прилука, були в оренді у іншого пана – Казимира Ближовського, про якого відомостей особливо нема.

Як би там не було, загадковість палацу лічить. В наш час в ньому працює школа-інтернат. Стан споруди давно визнаний аварійним, але найбільш необхідні роботи з ремонту все ж таки періодично проводяться.

Інтер’єри, між тим, здатні вразити й досі – «турецьке» оздоблення вестибюлю першого поверху, кахляні стіни та підлога, дерев’яні сходи на другий поверх, могутня дубова стеля в бібліотеці, орнаментовані стелі в інших кімнатах. Повторимо, що, на жаль, все це руйнується…

Вестибюль палацу. Фото - Р.  Маленков

Цікаві факти:

Ясна річ, палац такого рангу має свій пул легенд. Зазвичай, подібні легенди розповідають або про підземні ходи, або про скарби, або ж про те й інше. В Старій Прилуці маємо історію про скарб, причому повторюється вона тричі, як у справжній казці. Отже, спочатку, в 1950-х роках, під час чергового ремонту в садибі, нібито, знайшли дорогоцінні прикраси, старовинні картини і багато золота. Й куди воно поділося – невідомо, бо «забрали люди з міста». Так само в 1960-х якийсь екскаваторник ледве витягнув з річки скриню з золотом, але потім чогось втік, тому сундук пропав (і сам екскаваторник теж). Нарешті, ще пізніше чергові ремонтники знайшли, як говорять, портрет Мерінга, перський килим і золоті монети, які згодом передали «до музею» (якого саме – невідомо). Тож, не виключено, що це все – фрагменти однієї легенди, яка дійсно має під собою якусь знахідку. Ну а усе інше – місцевий фольклор для вух зацікавлених відвідувачів…

Палацові сходи. Фото - А. Бондаренко

Окрім палацу, перлиною Старої Прилуки є храм Покрова, зведений 1910 року. Причому Мерінг оплатив лише половину суми, іншу зібрали селяни. Церква стоїть на околиці палацового парку.

Ось такою була наша віртуальна подорож «мисливців за інтер’єрами». Звичайно, це далеко не всі об’єкти – насправді, їх вистачило б ще не декілька таких нарисів. Тому запрошуємо ділитися інформацією про відомі вам садибні будинки, де ще можна знайти якісь цікаві фрагменти оздоблення, аби приховані цікавинки нашої країни стали ближчими до кожного.

Розширена фотоверсія нарису буде опублікована найближчим часом.

Павло Ковальов