Чотири дні, коли Київ буде ідеальним містом

Прекрасний весняний вечір в Івано-Франківську: навколо приємні люди, а ще, навколо тих, хто навколо — весна, яка так повноправно демонструє свою палаючу зелень. Розмовляємо за столом про те, про що завжди говорять чоловіки, - про музику і проминання, про те, що з кожним днем смак життя тільки притуплюється і, на жаль, цей процес незворотній. Мох з гурту «Перкалаба» переконує нас, що справжнього, гурманського смаку музики, ми, молодше покоління, так вже ніколи й не відчуємо. Бо це було можливо тільки тоді, в дурнуватому Союзі, коли кожну пісню із Заходу доводилося виловлювати, вдаючись до майже детективних прийомів, переписувати собі на касети і з майже священним завмиранням серця слухати.

Зараз же музика перетворилася в інтершум, один загальний звуковий потік, який супроводжує нас усе життя: чи то в плеєрі, чи то на радіохвилях, чи навіть на вулицях. Ми не шануємо й по-справжньому не слухаємо музики, вона стала настільки доступною й всюдисущою, що ми навчилися не тільки не помічати її,  а інколи навіть втікати від неї у спокій і тишу.

Чоловіча розмова за столом має одну особливість, яка незмінна: градус напруги і метафоричності невпинно лізе вгору, аж поки зашкалить в момент, коли всі почнуть висловлюватися одночасно. Так було й того разу, в нашому благословенному Івано-Франківську: після музики ми перейшли на вищий щабель і почали говорити про смак життя, який з роками також втрачається. Наприклад, вступив у розмову я, щойно надоєне домашнє молоко з гарячим хлібом — хіба може бути в житті щось краще й смачніше? Так, погодились усі, нічого не може бути кращим за цей примітивний і водночас геніальний у своїй примітивності смак. Але, зауважив Мох, мій гарячий хліб з молоком і твій гарячий хліб з молоком — це дві великі різниці.

І це справді так, бо кожен має якусь свою особливу історію, свої улюблені запахи і заморочки в голові, свої страхи і свою улюблену футбольну команду. Бо ж насправді колективної історії не існує, є безліч малих приватних історій: сумних і веселих, щасливих і ностальгійних, але неодмінно неповторних. У той момент мені чомусь подумалося, що це і є поезією, якою всі ми так натхненно дихаємо щосекунди. Поезія, вірші — це маленька й затерта інтимна фотографія емоцій, видихів, смаків, які існують тільки в саме цей момент і вже ніколи не повторяться. Записати це своє переживання віршованими рядками — це і є зберегти його назавжди, зробити відбиток, зліпок життя, яке минає і краю цьому немає. Звісно ж, це божевільна й невдячна справа, але більше нічого робити ми не вміємо, особливо в це тихе весняне надвечір'я.

Цього тижня у Києві розпочнеться один із найкращих літературних фестивалів України - «Київські лаври». Цього року на фестивалі виступлять понад 100 поетів із України, Білорусії, Росії, Польщі, Грузії, Німеччини й США: Григорій Кружков, Марцін Сендецький, Ніка Джорджанелі, Лінор Горалик, Сергій Жадан, сестри Вронські, Олексій Цвєтков, Богдан Задура, Тарас Федюк, Бахит Кенжеєв, Шалва Бокурадзе, Юрко Іздрик, Борис Херсонський, Петро Мідянка, Дмитро Кузьмін, Олена Сунцова, Маріанна Кіяновська, Марія Галіна, Галина Крук, Андрій Коровін, Андрій Любка, Дмитро Лазуткін, Андрій Грицман, Сергій Соловйов, Андрій Хаданович та інші.

Це та нагода, коли усі ми зможемо зустрітися разом і поділитися найдорожчим: спогадами, фотографіями, тобто віршами. Сто добрих поетів на одне місто — таким я собі й уявляю ідеальне місто, в якому співають і порівнюють трамвайну колію із аортою. Такого міста, усі ми добре про це знаємо, насправді не існує, воно виринає з глибин океану лише для того, аби гарячково хапнути повітря і вже за чотири дні зникнути. Тільки от ці чотири дні і є справжнім життям.

Поезія, крім усього іншого, раптом вириває людину із виру буденності й дає можливість знову задуматися над справжніми цінностями, вловити красу цієї секунди й генію місця, поезія щипає тебе за руку, щоб показати, що це не сон і ти справді живеш. І якщо після фестивального вечора вам захочеться прийти додому і когось міцно й ніжно обійняти, сказати щось гарне, припинити поспішати і освідчитися в любові, - значить, не все ще втрачене, як і домашнє молоко з гарячим хлібом у нашій пам'яті. До зустрічі на фестивалі!

Програма фестивалю тут