Двадцять років різанині в Сребрениці: Росія знову на боці зла

Мусульмани в Боснії ще за часів Оттоманської імперії переважно населяли міста, тож не дивно, що на теренах самопроголошеної Республіки Сербської виявилися населені пункти, в яких людей ісламського віросповідання було багато або навіть більшість. Такі міста й села під час війни стали енклавами, зусібіч оточеними сербськими військами. Енклави охороняли невеличкі підрозділи миротворчих військ (до слова, енклаву Жепа охороняли українці), зокрема Сребреницю – голландці. Сербські сили на чолі з генералом Ратко Младичем були настільки потужнішими, що злякані голландці віддали Сребреницю без єдиного пострілу. Усе чоловіче населення міста вивезли автобусами й вантажівками за місто, де впродовж кількох днів розстрілювали, скидали трупи в ями, а ті пізніше закидали тонким шаром ґрунту.

Американський антрополог Кліа Коф у своїй книжці «Пам’ять кісток. Посеред мертвих» описує проведені нею ексгумації на місцях масових убивств у Боснії й Герцеговині. Місто Сребрениця довго жило в облозі, туди майже не потрапляли продукти харчування й ліки, не кажучи вже про одяг. Тому впродовж війни жінки шили своїм чоловікам одяг самотужки, або ж латали старий. Під час ексгумацій із масових захоронень саме ця деталь виявилася важливішою за тест ДНК: сребреницькі жінки впізнавали останки своїх чоловіків, дітей і батьків за формою шва, кольором латки чи покроєм одягу. Уявіть собі це переважно жіноче місто сьогодні. Трибунал у Гаазі визнав різанину в Сребрениці злочином проти людяності і геноцидом.

Диявольською за суттю була сама ідея різанини, адже сербам не йшлося про політичну перемогу, про визнання незалежності Республіки Сербської, про взяття важливих міст чи територій, ‒ ні, перш за все їх цікавило винищення людей. Можна було створити такі умови в Сребрениці, коли населення просто б утекло звідти, залишивши таким чином поселення сербам; можна було по-сталінськи централізовано посадити всіх у вагони й вантажівки і примусово переселити в інші регіони. Натомість був обраний варіант «етнічної чистки» ‒ сербам хотілося, щоб мусульманського населення в Боснії більше не існувало, а особливо – здатних чинити опір чоловіків. Так усього 20 років тому посеред спекотного балканського літа 8 тисяч людей вивезли на околиці, де вбили тільки за те, що жертви були іншого віросповідання.

Таким подіям і вчинкам, здавалося б, не місце у сучасному світі, у ХХІ столітті високих технологій й інтернету. Кожна людина й усі країни мали б одноголосно засудити цей жахливий злочин. Але ні, бо є на світі ще точки, які можна назвати джерелами зла. Як колись під час боснійської війни писав Кшиштоф Чижевський: дивишся на Боснію й бачиш чорний вир, що засмоктує й перемелює все живе. Сьогодні таким безперечним джерелом зла є фундаменталістська Ісламська Держава. Але не вона одна: православно-імперський російський фундаменталізм теж прагне крові, смертей, нещастя й болю для всіх. Диявольська хіть путінського режиму послідовно підтримує все зло на планеті, розсаджує навколо себе гарячі точки, робить мільйони людей біженцями, прагне вбивств і крові, адже це головні засоби утримання кремлівської влади. Тому мене й не здивувало, що Росія відмовилася визнати різанину у Сребрениці геноцидом на Раді Безпеки ООН. Причина проста: колись Кремлю доведеться відповідати і за воєнні злочини на Донбасі, тож вбивці не хочуть створювати правовий прецедент.