Битву за мову насправді програли націонал-демократи

Можна скільки завгодно розводитися про те, що Схід і Південь України говорять насправді не російською мовою, а якимось кострубатим покручем. Мовляв, навіть «ісконного» звуку «ґ» вони не вживають у таких словах, як «гарант», «говно» чи «гей». Це й справді так, як і у розмовах про пролетарське населення і зовнішньополітичні вподобання та цінності.

Однак, саме патріотичні українські сили довели країну до такої ситуації. Сказано ж: впусти свиню під стіл, вона й на стіл залізе. Після проголошення Незалежності чи хоча б після Помаранчевої революції треба було ставити питання руба і нарешті щось вирішувати. Це завдяки «патріотам» в Україні досі діє совєтський закон «Про мови в Українській РСР», це вони не прийняли нового, україноцентричного права. І мене, чесно кажучи, мало хвилюють їхні аргументи про неможливість це зробити. Не можете — до побачення! Ніхто так сильно не дискредитує демократичний рух, як всілякі УНП, Рухи, УРП, «Наші України», Європейські партії та іже з ними. Це вони своєю безпорадністю, комплексом постійного лузера з відкритим ротом дали можливість донецьким почутися в силі і почати нахабно наводити «порядки» на власний лад. Профукали наші демократи всі можливості зробити державу нормальною і всіх «пацанів і паханів» зі Сходу навчити любити Україну. Тепер доведеться давати раду вже з відвертими й нахабними українофобами.

Уявіть, що до вас додому приходить якийсь чоловік і намагається зґвалтувати вашу дружину. Ви побіжите в РАГС за довідкою про шлюб, щоб довести, що це таки ваша дружина і чинити наругу над нею незаконно? Навряд чи ви покинете її в такій ситуації і стоятиме в черзі за папірцем зі штампом. А демократи саме так повелися. Ніби не вони тут господарі. Ніби це не наша держава. Постійно в позиції ображених, постійно в позиції вибачень і маленьких крадіжок, коли є змога. Були б нормальні «націонал-патріоти» - це питання ніхто б і не придумав ставити на розгляд.

Загалом ситуація з мовою і язиком сильно мені нагадує боротьбу з режимом Януковича. Ну от виграємо ми восени вибори, це зрозуміло, а далі що? Ну посадимо Фьодоровіча і ще кількох особливо буйних за державну зраду. А де ж план подальших дій, який виходить за межі банальної помсти? Де програма дій із реформування країни? Підняття зарплат і соціальний захист — це, звісно ж, круто, але недалекоглядно й примітивно. Виклики перед нами — глобальніші. Хто дасть відповідь на питання: будемо ми змінювати державний чи хоча б адміністративний устрій? Чи проведемо ми нарешті люстрацію, без якої неможливо говорити про прозорість і чесність правоохоронних органів і судової системи? В якому конкретно році і після яких реформ ми вступимо в Європейський Союз? А в НАТО?

Дати по пиці Калєсніченку — це, безумовно, зробити половині країни приємність, щиро за це дякую. Але іншій половині — прикрість. От із цього й варто починати розмову, з глибинних тектонічних розломів у ментальності й світогляді серед населення України, а не з поверхнево-дражливої теми позицій української мови. У нас справді є частина населення, яка не поважає українські цінності, більше того — заперечує й ненавидить їх. У нас є багато російськомовних громадян, частка яких закономірно зашкалює на Донбасі й у Криму. І насаджувати свої — діаметрально протилежні їм цінності — дорослим людям вже немає сенсу, це викличе тільки агресію. Так само, як спроби  узаконити статус російської мови викликають нервове посіпування на Заході, Півночі й у Центрі України. Тому треба обирати: варто один одному силоміць щось насаджувати й тонути у взаємній ненависті, чи врешті мирно й по-братськи розійтися? Ось із чого треба починати.