В чому винен маленький уболівальник Тимур?

Відомий сербський інтелектуал Іван Чоловіч розповідає в есеї «Чудо на вулиці Французькій, 7» про ситуацію, коли у 1991 році Спілка Письменників Сербії в особі її голови Бечковіча звернулася до Сербськоі Православноі Церкви з проханням віддати всіх сербських поетів під патронат і охорону знаменитої сербської ікони «Мати Божа Трирука». За словами Бечковіча, «адже саме цією третьою рукою й написано всю сербську поезію». Церква радо на таке пішла і ще й освятила офіс Спілки письменників на вул. Французькій, 7.

Підозрюю, що попередні 500 років ніхто й подумати не міг, що третьою рукою ікони пишеться вся сербська поезія. Живемо ж ми в часах, коли більшість творів культури мають конкретного автора чи колектив авторів. Втім, варто ще раз звернути увагу на дату цієї вікопомної події. 1991 рік. Складний час для Сербії, коли церква, поезія, мова  були для сербів часто важливішими, ніж побудова чесного демократичного суспільства. Воєнний стан, конфлікти на релігійному і національному ґрунтах, усе це потребувало бойового духу, символів, які змогли б посилити ура-патріотичні пориви.

Прочитавши цей есей у книжці «Балкани — терор культури» , я написав до свого знайомого сербського письменника. Він у відповіді на мейл підтвердив, що такий факт був, але зараз з нього всі сміються. Тоді ж, у 1991-му, громадська думка, газети й інші ЗМІ коментували цю подію з ледь прихованим захватом. Як бачимо, минуло 20 років і символ кардинально змінив своє значення: із святині став жартом. Тепер сербську поезію знову пишуть поети, а не третя рука ікони.

Про цю історію мені нагадала радісна подія, яку всі ми пережили якийсь тиждень тому під час футбольного матчу Україна-Швеція. На мить уміла операторська рука вихопила з натовпу сяюче обличчя маленького хлопчика, який у нестримному шалі підстрибує з українським прапором, радіючи забитому нашою збірною голу. Малий настільки всім сподобався, що кадри з його обличчям дослівно за лічені години підірвали весь український інтернет.

А далі відбувалася класична історія про Попелюшку. Тобто не відбулася, бо журналісти таки розшукали хлопчика і він — о диво! - виявився сином депутата, та ще й «тушки»! Так, ніби всі вірили, що цей малий — сирота з дитячого будинку, а дорогий квиток на футбол, фірмову футболку і прапор виграв на конкурсі з декламування патріотичних віршів. І почалося — хвиля злісних коментарів у соціальних мережах, демотиваторів і образ. Минув всього день і янгол перетворився в демона. Ті, що вчора називали його символом збірної і України, сьогодні почали насміхатися з гри хлопчика в футбол з водієм. Так, ніби це він винен, що злісні коментатори просрали свою країну, сидячи в фейсбуках і віддаючи свої голоси за гречку й пачку чаю. Класний малий, позитивний, суперово вболівав, а у вас, коментатори, звідки стільки злості береться?

Раніше я вважав, що найбільшу частину бюджету країни треба віддавати на сучасну освіту. Але все більше переконуюся, що левову частку державного бюджету треба направити на охорону здоров'я, а точніше — на лікування психіки. Бо вся ця закомплексованість, зверхність, нереалізованість, заздрість, примітивна гопниківська агресія здатні зіпсувати навіть найкраще і найприємніше. Якщо вам щось не подобається, то знесіть к бісовій матері окупаційний режим, вийдіть нарешті на мітинги, виборіть право на правосуддя й чесні вибори, не плюйте на тротуари, не бийте своїх дітей не тільки на вулицях, а й удома, частіше мийтеся, менше пийте, купіть і вивісьте з балкону хоча б один український прапор, а не звалюйте всі свої поразки й комплекси на прекрасного 6-річного хлопчика. Але перед усім цим — підіть лікуватися.