Про NASA, кінець світу, Чорногорію і любов

Нещодавно я й собі посміявся з повідомлення ЗМІ про буцімто кінець світу, який пророкує NASA. Українські журналісти самі вибрали собі життя в світі чудових російських сайтів, тож немає навіть на що нарікати: якщо не читаєте жодною іншою мовою, крім «регіональної», то й новини у вашому світі будуть такі. Посміялися і забули, але потім я опинився на міжнародному поетичному фестивалі в Чорногорії, де стало зовсім не смішно.

Отож, місце дії: Бєло Поле, Чорногорія (назва Montenegro мені чомусь більше подобається), поетичний фестиваль ім. Ратковіча. Театр, на сцені нас сидить 38 учасників з різних країн: від Японії і Шотландії - до Голландії і Туреччини. По черзі читаємо вірші. Повна зала людей. І тут раптом вимикається світло. Повна темрява. Іронія в тому, що в цей момент сербський поет читає вірш про Ніколу Теслу, видатного дослідника електрики й блискавок. Він на якусь мить зупиняється, а потім продовжує читати. Закінчує, люди аплодують. Ведуча оголошує наступного учасника. Той підсвічує собі мобільним і читає з книжки вірш, знову оплески.

Я, нагадаю, сиджу на сцені у повній темряві. І раптом згадую «качку» про NASA й кінець світу. Ого, думаю, от і приїхали. Внаслідок якоїсь активності й вибухів на Сонці має під три чорти піти вся техніка на Землі, все має вийти з ладу, а електрика – зникнути. Ось і зникла. А я на півночі Чорногорії. А Вона в Києві, сама, Їй страшно. А я сиджу на темній сцені театру в Чорногорії, дятел. На нашій планеті зараз почнеться паніка й хаос, ось ми дочитаємо свої вірші – і Земля потоне в мародерстві, конфліктах, пожежах і голоді. А Вона в Києві – і я маю захистити Її за будь-яку ціну. Мені туди півтори тисячі кілометрів, літаки вже не літатимуть, бо всі системи вийшли з ладу, вже завтра розпочнуться перебої з пальним, тож і автомобілі навряд чи їздитимуть. Поки свій вірш читає французький поет Антуан Сімон, я гарячково намагаюся пригадати скільки грошей маю готівкою, бо ж інтернети й системи зв’язку теж вийшли з ладу, а значить не працюють навіть банкомати. Тих євро, котрі маю в гаманці, вистачить на хліб, вино, сигарети і ..велосипед. Так, саме на цьому повільному, але все ж транспорті, я перетну Чорногорію, Сербію, Угорщину і доїду аж до Києва. Жаль, що пошта не працює, не вдасться навіть телеграму надіслати: мовляв, не бійся, їду, скоро буду, люблю, па. Але любов у тому й полягає, що про таке знаєш без жодних повідомлень. Залишилося дочекатися закінчення літературного вечора – і вирушаю. Валізу з речами подарую місцевим дітям, багаж тільки заважатиме в такій далекій дорозі.

У таких роздумах минає десять хвилин. У театрі й надалі темно, публіка сидить і слухає вірші, жодної паніки чи жаху. Після вечора всі виходимо на вулицю, підсвічуючи собі мобільними телефонами. У цілому місті немає світла, горять тільки фари автомобілів. Але все спокійно й без ексцесів, тож я нарешті заспокоююся. Кінця світу сьогодні не буде, в Київ не доведеться їхати на велосипеді, Вона вже, мабуть, спить, і можна хіба написати Їй якусь безглуздо-ніжну смску.

Коли дзвониш, а оператор каже, що абонент поза зоною, страшно, бо Вона могла потрапити в аварію, коли рівно о дев’ятнадцятій чекаєш під театром, а Її немає, страшно, бо Вона могла потрапити в аварію, коли в Чорногорії тебе раптом наздоганяє кінець світу, страшно, бо Вона далеко. А коли Вона поруч, то навіть кінець світу не страшний.