Про ніч різдвяну, про дівчину Зоряну й її сестру Сніжану

Іншими словами, цей автобус – метафора щастя, подорожі і довгоочікуваної зустрічі. Уточнюючи далі, старий геній, який, за переказами, був розпатланим, мав відсутній погляд і завжди ходив у білій сорочці з метеликом, вигадав цей автобус як імітацію транспорту. Для людей, які не мають можливості чи часу подорожувати. «Ікарус» мав стояти в містах, а люди мали заходити й ніби собі подорожувати, не рухаючись ані на міліметр. Елегантний водій мав з усіма приязно вітатися, перевіряти квитки, вмикати якусь неголосну музику, пасажири повинні б займати свої місця, роздивлятися у вікна, а коли «подорож» затягується – оглядати різні наліпки з гербами футбольних клубів, іконки і вирізки з еротичними фотографіями якихось заморських моделей. Але найголовніше – зустрічатися, про щось перемовлятися з сусідами-пасажирами, а потім прощатися і втомлено, ніби після кількох годин дороги, повертатися додому. Бо немає нічого кращого, ніж повертатися додому.

Але – як це завжди з усім прекрасним і геніальним – темні сили викрали розробки старого професора і все переінакшили на свій лад. «Ікарус» почав їздити й возити пасажирів, хоч і не  для цього був призначений. Крісла виявилися незручними, зробленими з такого матеріалу, який всотує пил і назавжди залишає його запах в салоні, водій – неґречним, музика – голосною й несвятковою, герби – ворожих футбольних клубів. І мучаться люди з того часу, змушені їздити цим спотвореним винаходом.

Кілька років тому мені довелося таким їхати. У різдвяну ніч, між Карпатами, як між двома стінами моря, які пророк розсунув, щоб вивести свій народ. «Ікарус» виїхав з-за крутого повороту, повільний, як танк, сліплячи очі, як білий сніг на сонці. У салоні сиділа одна-єдина дівчина, прекрасна, але яку, втім, так і не можна було роздивитися, бо всередині світла не було. Тільки коли назустріч нам їхали інші привиди «Ікарусів», то світло їхніх фар на хвильку викрадало від темряви пасма її волосся, білу пару її видиху і гарячі очі. Зайвим буде казати, що я зайняв місце біля неї.

Та різдвяна ніч – на те і різдвяна, щоби ставалися чудеса. Тільки-но вийшла перша зірка, як чари зникли, мрія старого генія здійснилася – і автобус заглох. Водій не по-різдвяному вилаявся, відчинив двері і зник десь перед фарами. Я хотів відсунути шторку, щоб подивитися де ми, але дівчина сказала, що шторки тут навіть гірші, ніж у потягах – тільки торкнешся, як вона вже й падає. Водія не було вже кілька хвилин, тож нам з прекрасною незнайомкою не залишалося нічого іншого, ніж познайомитися. Вона назвалася Зоряною, а я – Павлом, як апостол, бо в той момент від відчуття чуда навіть забув, що Андрій теж був апостолом.

Далі – веселіше. Зоряна виявилася вагітною, водій сказав, що до ранку він автобус не полагодить, бо, за древніми переказами, різдвяне чудо зникне разом із зірками, тож раніше сьомої ми з місця не зрушимо. Зоряна за густиною темряви зорієнтувалася, що її село зовсім недалеко. Попросила, щоб я пішов туди й знайшов її сестру Сніжану, яка знайде якийсь транспорт. Я погодився, бо Зоряна могла до ранку й замерзнути. Вона показала зірку, на яку треба йти, щоб дійти до села. Я йшов, співаючи колядки, щоб розлякати вовків, п’ючи самогонку з фляги й заїдаючи її чистим снігом.

Сніжана не здивувалася моєму приходу і швидко організувала двох родичів, які запрягли коня в сани. Ми приїхали до «Ікаруса» на санях утрьох, як тріє царі. Зоряну повезли у тепло дому, а ми з водієм розклали собі крісла в автобусі, лягли й розповідали – але не один одному, а ніби просто до себе, ніби крізь стелю просто в різдвяне небо – усі історії, які знали, які колись чули і які скоро трапляться.

Видихаючи в темінь білу пару, я сказав, що хай ми навіть замерзнемо, але все ж добре, що Зоряну й її дитину врятовано. І дуже хочеться, щоб вони були щасливими. «А по-іншому й бути не може», - відповів водій «Ікаруса», чомусь цього разу схожий на старого розпатланого генія, і на хвильку замовк, щоб ми могли почути яка дзвінка ця різдвяна карпатська тиша.