Символічна історія, або Неймовірні пригоди вагона маршала Фоша

Мало хто знає, що під час Другої світової війни гітлерівці змусили французів підписати принизливу капітуляцію у тому ж лісі, де двадцять років тому Антанта поставила на коліна німців після Першої світової. Та й не просто в тому ж лісі: капітуляцію підписано в тому самому вагоні, який для цього спеціально привезли з музею. Історія любить гратися символами, і можна лише уявити, що вона за кілька років зробить, наприклад, із Межигір’ям.

Перемир’я між силами Антанти та Німеччиною було підписано у листопаді 1918 року у Комп’єнському лісі. Саме туди прибула німецька делегація на чолі з пацифістом Ерцбергером. Його фігура й політична постава важливі для цієї історії, бо насправді так зване «перемир’я» було настільки принизливим для Німеччини, що навряд чи його б погодився підписати кадровий військовий. Бо після підпису під таким документом – хіба куля в скроню (так і станеться, Ерцбергера застрелить німецький реваншист).

Зрештою, багато було вже сказано про те, що якби не такі жорстокі умови закінчення війни для Німеччини, то може й націонал-соціалізм не знайшов би там доброго ґрунту для себе. Так чи сяк, а наша історія не про те. Отож, перемир’я було підписано у лісі біля французького містечка Комп’єн. Саме там у затінку дерев, захований від сторонніх очей і захищений розташованим навколо військом, стояв поїзд штабу керівника Західного фронту сил союзників маршала Фоша. У його вагоні-ресторані й було підписано історичний документ. Як виявилося, не останній.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Після 1918-го року у Комп’єнському лісі створено меморіальний парк, а сам вагон перевезли до Паризького музею. Простояв він там лише до 1940 року, коли Німеччина вторглася у Францію. Тоді Гітлер, який прагнув історичного реваншу і помсти, наказав привезти вагон з Парижа (для цього довелося пробити стіну музею) й поставити його на те саме місце, що й двадцять два роки тому. Більше того, Адольф сів саме на той стілець, на якому перед тим сидів маршал Фош. Аби підкреслити зневагу до покореної Франції, Гітлер просидів там тільки читання преамбули акту капітуляції, а потім залишив справу на своїх підлеглих. Варто усвідомлювати, що умови капітуляції для Франції були в рази гіршими, ніж для Німеччини після Першої світової. Це перемир’я історики назвуть Другим Комп’єнським, одразу після нього німці зруйнували меморіальний парк, а сам вагон-фетиш перевезли в Берлін.

Передчуваючи свою близьку поразку, німці у 1945 році підірвали вагон маршала Фоша і закопали в землю в далекому селі. Воно й не дивно, адже були всі підстави вважати, що Третій Рейх змусять підписати нову капітуляцію саме в тому вагоні. У своїх страхах гітлерівці були недалекі від істини: після війни французький уряд не втратив можливості збочено помститися: змусив відновлювати меморіальний парк маршала Фоша саме німецьких військовополонених, а замість знищеного вагона до наших днів там стоїть його копія.

За такі символічні приклади я й люблю історію. Бо завдяки таким ситуаціям можна метафорично сказати, що вся Друга світова війна насправді відбувалася за той славнозвісний вагон-ресторан з потягу маршала Фоша. Стає зрозуміло, що речі, які стають символічними – першочергово будуть загарбані чи знищені, така вже недосконала людська природа й жага реваншу. Тому завжди, згадуючи про Межигір’я, я собі думаю: що там невдовзі буде? Притулок для дітей-сиріт, музей української корупції чи філія Качанівської колонії?