Мій роман із Фрідріхом Ніцше, або Історія про те, що на кожну книжку є свій час

Мій приятель Тарас Лютий (радше віртуальний, бо бачилися ми всього раз, та й то за кордоном) має цікаву сферу зацікавлень, чи навіть пристрасть – це Фрідріх Ніцше, його, як то кажуть, життя і творчість. Зрештою, я це розумію: якщо когось і варто любити, досліджувати і захоплюватися, то це Фрідріха Ніцше, цього божевільного блазня, чи то пак генія. Тарас, один із найцікавіших представників Київської філософської школи, не просто досліджує ідеї й еволюцію/деградацію поглядів автора «Заратустри», він пішов далі, зрозумівши, що шляхом банального вичитування текстів годі дошукатися справжньої суті цього внутрішньо контроверсійного мислителя. Тут, як і у випадку Василя Стуса, рухатися вперед можна тільки за формулою «життя як творчість», усвідомлюючи нерозривну в’язь між ландшафтами, закоханостями, родинною історією, фінансовим станом, оточуючими людьми та хворобами, які роз’їдають тіло.

У такого різновиду дослідженнях є моменти, коли треба стати детективом – і чіплятися за найменші дрібниці, однофразові згадки в листуванні, за рахунки із пральні і список продуктів, які купували на тиждень. Або, користуючись порадою Станіславського, спробувати пожити так само, як Ніцше, довго вдивлятися в озерну блакить з того ж місця, де стояв він, прочитати ті самі книжки і в тій же послідовності, підчепити, зрештою, сифіліс, виплекати собі шизофренію, довести себе до паралічу. Щоб усе по-справжньому.

Художник Адальберт Ерделі приблизно сто років тому мав подібну, хоча трохи й переінакшену, звичку: він торкався своїм перснем до всіх скульптур, картин, будинків, які вважав геніальними. Таким чином частинка неймовірної енергії витвору мистецтва, думав Ерделі, передається і йому. З Тарасом Лютим ми познайомилися в Ляйпціґу на одному з найбільших книжкових ярмарків Європи, куди він, однак, приїхав не по книжки, а по місця і дух місця, які багато в чому сформували Фрідріха Ніцше. Перед таким пристрасним, справді глибоким зацікавленням і зачудуванням феноменом Ніцше я готовий зняти капелюх.

Бо коли Тарас час від часу виставляє на свою сторінку в фейсбуці чергові фотографії місцин, пов’язаних з Фрідріхом Ніцше, я мимоволі зупиняюся і поринаю в спогади. Бо у мене теж до цього філософа особливе ставлення, у нас із ним свої рахунки, свій роман. Роман, який почався з безмежної, майже фанатичної любові, продовжився закономірною ненавистю, а закінчиться ще невідомо чим.

А все тому, що книжка Ніцше потрапила мені до рук випадково і дуже, дуже завчасно. «Так казав Заратустра» я прочитав у дванадцять років, тобто в час, коли треба було читати «Дітей капітана Гранта» і «Тореадорів з Васюківки». Уже з першої сторінки годі було відірватися від тієї магічної, такої магнетичної для юнацької свідомості, книжки: Заратустра зійшов з високої гори, зустрів стариганя, вони поговорили, між іншим торкаючись і теми Бога. «Дивно, - подумав Заратустра. – Цей старий у своєму лісі досі не знає, що Бог помер». Ось так, без підглядання у першоджерело, я зараз, через відстань у понад десять років, можу з пам’яті процитувати ті вражаючі слова Ніцше-Заратустри.

Далі було різне, але я твердо знаю одне: ця книжка найбільше нашкодила моєму характеру, найважче зіпсувала стосунки з оточуючими, змінила систему цінностей, зрештою, сформувала мене таким, яким я є зараз. Просто вона потрапила мені до рук у невідповідний момент. Бо зарано у 12 років ставати атеїстом, плекати романтичні мрії й усерйоз думати про поняття «надлюдини». Як то буває з кожними справді пристрасними і бурхливими стосунками, я не до кінця знаю чи варто мені дякувати долі за «роман» із Ніцше, чи жалкувати з приводу нього. Так чи сяк, а в наступний приїзд до Ляйпціґа я теж відправлюся віднаходити сліди й місця Ніцше – не так для того, щоб зрозуміти Фрідріха, як тому, що хотів би зрозуміти себе.