Уявити і жахнутися: що станеться, якщо Донбас повністю повернеться в склад України?

Прискіпливий аналіз результатів президентських виборів показує, що проросійські (і це в умовах війни з РФ!) кандидати – Тігіпко, Добкін, Симоненко – набрали зовсім не мало. Додайте до цього низьку активність проросійських виборців, які переживають етап розгублення і дезорієнтації. Якщо б до цього результату приплюсувати ще 5 мільйонів донбаських виборців зі стабільно найвищою явкою, то результат вийшов би невтішним – ми мали б другий тур, у який точно вийшов би і проросійський кандидат. Так, у 2014 він програв би, але не факт, що за 5 років не взяв би реванш – і Україна за своєю старою традицією після європейської п’ятирічки знову б пішла в бік Казахстану. Зрештою, головною проблемою України є не проросійський чи проєвропейський вектор, а їхня змінність – немов лебідь, рак і щука наша країна йде то в один, то у протилежний бік, ніде не встигаючи досягнути успішних результатів.

У цій ситуації принципово важливим є бодай якесь тверде рішення української влади щодо Донбасу. Потрібно дати цьому регіону або автономію (навіть федеральну), російську мову і можливість обирати своїх головорізів у владу з подальшою перспективою прозорого референдуму і відділення частини регіону від України, або провести стрімку й рішучу антитерористичну операцію, яка б на десятиліття вичистила цей регіон від сепаратистських бажань. Розглянемо ці дві опції.

У нещодавньому інтерв’ю «Українській правді» Каха Бендукідзе не говорить прямо (зрештою, як іноземець не має права), що відділення Донбасу було б на руку Україні, але завуальовано натякає, що «здавати» Донбас треба з боєм. На думку автора цих рядків, тільки тривалий і потужний (іншими словами – дорогий) конфлікт між Україною й Росією на цих теренах зможе розохотити останню від бажання розповсюджувати сепаратизм в інших областях. Зрештою, РФ уже підрахувала, що навіть «донбаська операція» їй не вигідна, а сам Донбас не надто й потрібен. Після теперішніх подій на Донбасі неминуче катастрофічне падіння місцевої промисловості, що потягне за собою соціальну, демографічну й криміногенну катастрофи. Заспокоїти регіон можна буде лише мільярдними субсидіями, які Україна могла б використати на свою модернізацію. Іншими словами кажучи, після мілітаристського шабашу Донбас і для України, і для РФ стане чорною дірою, яка всмоктуватиме гроші, а натомість створюватиме лише проблеми й напругу. Додаймо до цього абсолютну зраду місцевих політичних і бізнесових еліт (особливо найменших), міліції й війська – і стане зрозумілим, чому в Донецькій області у боях помирають івано-франківці, а місцеві тим часом не поспішають ставати в ряди Нацгвардії. Чи потрібен нам такий регіон, що в майбутньому створюватиме лише проблеми й весь час ставитиме свої гопницькі ультиматуми? Цікавим варіантом, вартим розгляду, є пропозиція залишити в складі України ті райони Донецької й Луганської областей, які зараз контролює українське військо (і яким – відповідно – сприяють місцеве населення й адміністрація) і де вдалося провести вибори. Це ті регіони, які в зрозумілий спосіб продемонстрували свою проукраїнську позицію. Там і треба прокласти кордон, дозволивши донецьким «республікам» відокремитися. За десять років вони самі проситимуться назад, але тоді вже ніхто не зможе їм гарантувати ствердної відповіді України.

Іншою опцією є силове підпорядкування Донбасу Києву шляхом проведення антитерористичної операції. Цей варіант теж має свою логіку – і є досить правдоподібним з огляду на низьку якість української політичної еліти, яка не має проекту країни, несмілива й не новаторська, звикла діяти лише в рамках усталених схем. Хай там як, а мав рацію Петро Порошенко, кажучи, що антитерористична операція має тривати години, а не місяці. Після переконливої перемоги на чесних виборах, які розвінчали міф про високу підтримку націоналістів в українському суспільстві, після фактів звірства й мародерства самих сепаратистів і, врешті-решт, після сигналу РФ у незацікавленості донбаським регіоном, Україна отримала право й міжнародний мандат на проведення жорсткої АТО. Прецедент нам дала Хорватія, яка після розпаду Югославії звільняла свої території, проводячи операції «Блискавка» й «Буря»: повномасштабне військове вторгнення (в тому числі за підтримки авіації й артилерії), яке за лічені години витіснило ворогів хорватської держави. Також поставши перед проблемою мирного населення, що підтримувало сепаратистів (серби підтримували сербську адміністрацію), хорвати поставили умову: увага, проводимо антитерористичну операцію, просимо всіх мирних громадян залишатися вдома, хто буде на вулиці або на барикадах – буде вважатися терористом, що підлягає знищенню. Така стратегія дала успішний результат.

Обидва розглянуті варіанти є прийнятими й можливими для реалізації. Найгіршим для України залишається теперішній варіант непевності – найпатріотичніші солдати помирають, підприємства стоять і не сплачують податків, майно руйнується і розкрадається, наближається гуманітарна катастрофа. Треба нарешті вибрати – і почати рішуче діяти.