Радикал-реформатор: чому Яценюку варто повчитися в Ляшка

Революція змінила владну команду, але, на жаль, не змінила народу, який все ще не готовий брати на себе відповідальність за країну. Травневі президентські вибори показали, що українці можуть мобілізуватися, але на довго їх не вистачає. Тож у новий парламент, мабуть, з пройдуть партії-фантоми: Радикальна партія Ляшка і Сильна Україна Тігіпка, бозна-коли розпущена й убита. Добре, що хоча б комуністи й регіонали наразі мають примарні перспективи знову засісти на Грушевського.

Результат Радикальної партії зумовлений епатажем Ляшка і підтримкою (медійною, фінансовою) Льовочкіна. Хоча в областях і районах Радикальна партія не має своїх представництв, розгалуженої структури осередків, та це не заважає їй бути потенційним переможцем виборів. Більше того: відсутність структури на цьому етапі є плюсом Ляшка, бо люди на місцях не знають його представників, а отже й не мають негативу до місцевих органів партії. Сильна Україна, яка не існувала вже кілька років, мобілізує навколо себе розгублений електорат Партії регіонів. Партія Петра Порошенка – також існуюча здебільшого «на папері» ‒ зможе захистити свій результат, бо в роботу на неї включиться вертикаль виконавчої влади.

Попри те, що соціологічні дослідження показують всю палітру політичних уподобань українців, результат осінніх виборів точно відрізнятиметься від сьогоднішньої електоральної ситуації. Зокрема, теперішні опитування не враховують двох основних змінних майбутньої кампанії: політичного проекту Коломойського і вибору Яценюка. Отож, Коломойський наразі не оголосив про формат, в якому у виборах братиме участь його команда. Залізобетонний електорат Дніпропетровщини, майже безмежний фінансовий ресурс, медійна підтримка холдингу «1+1» та популярність самого олігарха серед українців безсумнівно виведе його партію у першу п’ятірку переможців.

Арсеній Яценюк, який на посаді Прем’єр-міністра зарекомендував себе дуже добре, зараз має вирішити своє політичне майбутнє: йти на вибори в команді Юлії Тимошенко, приєднуватися до політичного проекту Порошенка чи знову створювати свою власну партію. Вочевидь, найвигіднішим для нього варіантом є піти власною дорогою й сформувати свою команду. Якщо йому нарешті вдасться позбутися згубного впливу фінансистів та набрати в список таких же, як і він, молодих реформаторів, то шанси на успіх уже цієї осені дуже високі.

Єдине, чого Яценюку не вистачає для закріплення свого політичного рейтингу, це трохи показового епатажу. Мудрих промов, рішучої позиції й англомовних інтерв’ю замало, на жаль, для значної частини українців. Можливо, його радникам варто придивитися до феномену Ляшка, який системно нічого не робить, але кожна його окрема акція подобається українцям (хоч і не приносить результатів).

Тож якби Яценюк частіше потрапляв на екрани у нетипових ситуаціях, якби до кожного свого нововведення чи кожної вдалої реформи додавав один конкретний виїзд на місце для перевірки, то українці такий пристрасний образ рішучого керівника підтримали б охочіше. Варто один раз поїхати й перевірити будівництво якоїсь дороги, іншим разом проінспектувати роботу паспортних столів і адміністративних центрів, ще якось зайти в супермаркет з перевіркою терміну придатності товарів. Всюди, ясна річ, приймаючи жорсткі рішення, обурюючись і звільняючи. Як показує досвід його конкурента, кожен такий показовий виїзд додає +1 відсоток до рейтингу. А зі світу по нитці – і бідному сорочка.