Іноземці в Уряді: довгоочікувані реформи чи зрада національних інтересів?

Анонсовані Президентом і підтримані більшістю політиків «іноземці в уряді» сколихнули суспільну думку. Усе як завжди: хтось гаряче - «за», хтось – «проти». Зрештою, нам лише дай привід посваритися, покричати в захваті або написати вже мемове «нас зливають». Так добре це чи погано – мати іноземців в Уряді? І так, і так.

Бо ж можна згадати лижного інструктора, з яким Каськів і Янукович підписували неймовірної ваги угоди. Таких «іноземців» ‒ хоч греблю гати, їх легко можна знайти, показати в ефірі якогось ток-шоу, вивісити на прапор реформ. А насправді вони виконуватимуть завдання й доручення від своїх замовників – політичної верхівки України. Тому все дуже швидко може перетворитися на фарс.

Скажімо, ми запрошуємо якогось економіста на посаду міністра економіки чи голови Нацбанку. Якщо він погоджується, то їде заробляти гроші. Відповідно, доведеться до захмарних, конкурентних на світовому рівні висот підвищувати заробітну плату. Але якщо ця людина не має інших інтересів, крім як заробляння грошей, то чому б їй, наприклад, не погратися місяць із коливанням курсу валют, рефінансуванням тощо, й заробити одразу кілька мільйонів, щедро, звісно, поділившись зі своїми зверхниками? Люди, які приїдуть заробляти гроші, які задля цього готові змінювати громадянство й країну проживання – будуть у першу чергу заробляти гроші. Який їхній інтерес у реформах, прозорості чи боротьбі з корупцією? Чесно кажучи, ніякого.

Інша справа, якщо на ключові пости запросити людей, які мають ім’я й цінують його. Якщо б віце-прем’єром з євроінтеграції справді став Александр Квасневський (що малоймовірно, бо у Польщі відмова від громадянства екс-Президентом буде сприйнята як зрада), то справді на його репутацію й ділові якості можна покластися. Людина, за часів правління якої Польща стала членом ЄС і вступила в НАТО, не буде грати на поводу в Порошенка чи інших українських політиків, які свою ефективність ще нічим не довели, а буде робити якісно свою роботу. Або якщо б Антикорупційне бюро погодився очолити Саакашвілі – теж можна чекати результатів, адже йому є що втрачати – передусім, ім’я, авторитет. Щось таке, чого українські політики не мають й ціни цьому слабо розуміють. Іноземці такого калібру здатні на боротьбу й реформи, а от сірі менеджери з хорошою освітою, яких ніхто не знає і яким немає чого втрачати – сумніваюся.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Тож ніби інтуїтивно й хочеться мати іноземців в Уряді (бо їх ще не було, варто спробувати), але питання в конкретних іменах і посадах. Слушною видається й думка про використання величезного потенціалу нашої діаспори в світі. Це з правової точки зору іноземці, але насправді це люди, які вважають себе українцями. Українці в Канаді, США, близькому зарубіжжі – це той потенціал, який треба використати. Серед них є бізнесмени, правники, лікарі, громадські діячі – і кожен охоче погодиться будувати свою історичну Батьківщину.

Наразі ж інформація про іноземців в уряді з вуст української влади виглядає лише обгорткою, інформаційною кулькою для палкого обговорення. За вбивства на Майдані не покарано нікого, списку першочергових реформ не оприлюднено, безвізовий режим відкладається, угода про Асоціацію з ЄС набирає чинності поетапно, а ми обговорюємо гіпотетичних іноземців без прізвищ. Зрештою, іноземці в Уряді в нас уже були – з Росії. І закінчилося це подіями, яким сьогодні виповнюється рівно рік.