Ubi concordia, ibi victoria: чи стала совкова Пабєда українською Перемогою?

Ці дні були випробуванням і для українського народу: зокрема, для його готовності сприймати нове, ламати старі упередження і бути толерантним до інших та їхніх поглядів. Чи вийшло в народу і влади гідно пройти це випробування?

Так. Слава Богу, обійшлося без сутичок, великої крові, провокацій і нової фази війни. Чимало людей з острахом чекали 9 травня, стежили за нібито підготовкою до параду у сепаратистських республіках, що її вважали тренуванням перед наступом. Адже легко собі уявити якогось із вождів сепаратистів, який веде в наступ на Маріуполь свої банди, підбадьорюючи їх закликами «за Пабєду, дєдов і скрєпи!». Цим разом обійшлося.

Більшість коментаторів відзначають надзвичайно високий і якісний рівень організації вшанування. Все відбулося не просто без ляпів (що після історії з рятувальною операцією в Непалі аж дивує), а винятково добре. І попередня роз’яснювальна робота в ЗМІ та через різні державні інституції, і активна популяризація маків як символу пам’яті жертв, і продумане урочисте засідання Верховної Ради, і вечірня концертна програма, наповнена справді вартісним й несовковим культурним продуктом, ‒ усе це в сумі можна вважати грандіозним гуманітарним проектом національного рівня. Варто віддати належне організаторам – а серед них перш за все Інституту національної пам’яті – їм вдалося провести успішний загальнонаціональний захід, що народив і запустив у суспільство нові сенси й думки. Щоправда, сумнівним здається цирк із прикрашанням скульптури Родіни маками, хіба це не те саме, що вдягнути Леніна у вишиванку? Цю скульптуру – зокрема, й відповідно до декомунізаційних законів – треба просто демонтувати; і не варто боятися її гігантських розмірів, адже усунення ще більшого пам’ятника Сталіну в Празі, як відомо, пройшло без якихось виняткових проблем.

Якщо ж ми зачепили нові сенси, то варто окремо згадати про найголовніший із них – примирення. Присутність у Верховній Раді ветеранів-червоноармійців і ветеранів УПА стала промовистим символом єднання для цілої країни. Чи піде цей символ із зали парламенту в народ, залежить від подальшої праці. Адже формування історичної свідомості – це довгостроковий, на десятиліття, і системний, всеохопний проект, що потребує уваги до мільйона деталей. Від маків – до назв вулиць, від спільних парадів ветеранів різних армій – до продукції власних фільмів про війну, від участі Президента – до роботи зі школярами. А з останніми, як виявилося, не все так просто: наприклад, Юрій Андрухович описав ситуацію, коли його внучка у школі отримала завдання «підготувати розповідь про те, як її дідусь воював на фронтах у роки війни». Цей приклад доводить, що роботи ще дуже багато у зовсім різних і несподіваних сферах, але почин, безумовно, можна вважати вдалим.

А вдалий він через те, що пропагує просту й людяну істину: перемога – це ще не все. Тобто так, ясна річ, ми – переможці, а вклад України в цю перемогу – неоціненний, але часом перемога не приносить радості. У ці дні не треба дурної зловтіхи над переможеними і солодкого захоплення власним тріумфом; хтось переміг, хтось програв, але є те, що нас об’єднує – неймовірні, колосальні втрати. Втрати мільйонів життів, інфраструктури, але і втрати людського обличчя. А людську гідність у тій війні втратили всі – і переможені, але й переможці також. Тому відрадно, що в Україні вперше відбулося вшанування пам’яті жертв, без фанатизму щодо перемоги, без почуття вищості над переможеними, без обридлих уже доведень, що «тільки УПА була українською армією» чи «це Червона армія перемогла, а інші заважали». Вперше вся країна разом посумувала й потужила за мільйонами вбитих, щиро бажаючи, щоб така трагедія не повторилася «ніколи знову». Тож чи трансформувалася в свідомості українців совково-російська Пабєда в європейсько-українську Перемогу? Ще ні, але вже почала. Головне, що цей процес починається так, як заповідали нам древні римляни: Ubi Concordia, ibi Victoria. Де згода – там перемога.