Розповідь про двох австрійських добровольців та їх побратимів, що воюють у лавах Правого Сектору.

Коли світить сонце це означає, що нічого доброго не слід очікувати. Ніколи. Ні на якій війні. І тим більше не в окопах біля Донецького аеропорту. Бо якщо українські солдати мають хороший вид на злітну смугу, то і російські терористи також мають хороший вид.
По обіді Бен та Алекс стоять біля вогнища на своїй по-спартанськи облаштованій позиції. Клейонка худо-бідно натягнута між двох дерев. Раптом поблизу вибухає граната, починається «стрєлкотня» – терористи прострілюють ліс у їхньому напрямку. Бен і Алекс зриваються, біжать на свої позиції і відкривають вогонь у відповідь. Це буденне життя на Донбасі, між життям і смертю, небезпечно, незручно і завжди в напруженні. Вночі, якщо зброя мовчить, вони чистять свої автомати, варять чай, готують їсти або сплять у своїх лежанках. Їх опорний пункт знаходиться під землею, захищеною кількома слоями деревини, землі і пластику. Холодно, сиро і зовсім не так як в маленькому селі у Форальбергу на Заході Австрії, де народився Бен – виходець з хорошої сім‘ї вищого достатку. У багнюці і холоді він здійснює свою мрію – потрапити на справжню війну, на фронт. Разом з ним також Алекс, виходець з Нижньої Австрії та три побратими з Америки: Чарлі, Ковбой та Креґ. Ця п‘ятірка воює на українській стороні проти (про)російських терористів. Добровільно. За їжу та нічліг.

Американець з позивним Ковбой каже, що адреналін це найкращий наркотик. Своїми маленькими конфліктами і нечесними поступками він зруйнував своє майбутнє в армії США і поїхав закордон.

• 
• 
• 
• 
•