«Карантин дав тріщину, їду на Троєщину». Сьогоденне життя житлового масиву столиці

Житловий масив Троєщина (Деснянський район столиці) з населенням понад 300 000 людей жартівливо відомий на всю Україну мемом «Життя дало тріщину, їду на Троєщину». Фоторепортаж про те, як живуть і чим займаються його жителі під час карантину.
Людей на вулицях житлового масиву – дійсно незвично мало. Майже всі сидять вдома, бо ж – карантин. Аби «зловити» момент для фотографії, довелося багато ходити та довго чекати. Район складається переважно з багатоповерхівок. Зелені мало, та, яка є, низька. Дерева ще не встигли вирости. Весна. Тепло. Але квіт і тих небагаточисельних на подвір'ях вишень, черешень та бузку, жителі масиву змушені спостерігати з вікон та балконів висоток. Люди виходять з квартир в основному по справах. В магазин, в аптеку, вигуляти собак. Хтось, звісно, і просто гуляє, але таких набагато менше. Під час карантину комунальні служби працюють. На вулицях чисто. Біля озера на проспекті Романа Шухевича будували парк.
Біля одного з будинків зустрічаю Марію Іванівну, яка поливає свій «город» під балконом. Мешкає вона на першому поверсі.
– Поливаєте?
Жінка бачить, що я фотографую.
– Та зараз ще нема що фотографувати. От зацвітуть півники, тоді приходьте.
– Самі все посадили?
– Так. Але ж тут біда. Тут пісок, а землі не возять. Сама нагорнула і посадила.
– А скільки ж вам років і як вам карантин?
– Без одного вісімдесят. Сиджу вдома, оце лише під балкон у садок виходжу.
Біля смітника порпаються безхатченки. Один з них підозріло дивиться на мене та на камеру. Махаю йому рукою (меседж: «Я з миром»). Він обережно махає мені у відповідь. Порозумілися. Територіального конфлікту не буде:)
У підвалі однієї з багатоповерхівок розташований пункт прийому вторсировини. Їм працювати у карантин дозволено. Біля входу сидить жінка. Перекур.
– Добрий день! Як вас звати?
– Мене звати «Тайна» (сміється – ред.).
– Що, люди здають потроху?
– А куди ж їм дітися? Жити ж за щось треба.
Біля іншої висотки зустрічаю літню жінку, яка ходить з ходунками територією школи. Побачивши вишню, вона підійшла та понюхала квіт. Розговорилися. Розповіла, що дуже скрутно економічно, але «якось воно та й буде».
Громадський транспорт курсує за карантинними правилами (без спецперепусток не можна), тож люди районом пересуваються пішки, велосипедами, а молодь ще й модерновими видами транспорту – сігвеями, скейтами, гіроскутерами. Молоді та дітей дійсно небагато, більшість на вулиці – дорослі та літні. Трішки більше людей видно біля магазинів та аптек. Парковки забиті автомобілями. Їхати теж особливо нікуди. Все у місті та навколо зачинено на карантин.
Далі по району ситуація така ж. Людей на вулицях мало, хоча весна і тепло. Між будинками вулиці Радунської розговорився із жінками, які вигулюють собак.
– Як воно на карантині?
Світлана: Оце вони (собаки) і вигулюють нас. Якби не вони, то й не гуляли б.
– А як економічно?
– Я вдома через карантин, чоловік працює. Якось витягнемо. Менше купуємо. А от старих людей шкода. Їм гірше.
На «районі» – досить багато безпритульних тварин. Хоча всі вони виглядають дуже вгодованими. І мисочки під будинками заповнені вщент. Карантин для них – благо, бо більше уваги і їжі. Треба сказати, що весняні вітри досить сильні на Троєщині, особливо коли дмуть з відкритого простору – зі сторони Дніпра.
Між будинками Віктор лагодить свого бувалого «Жигуля».
– Що у вас?
– Та ось, зараз повітря спущу з гальмівної і додому. Машина потрібна. Маю знайому жінку, яка хвора на рак. Її треба возити у Інститут раку.
– А як економічно у вас?
– Погано. Грошей вже нема. А без грошей зараз хоч вмирай...
Багато поліції (як у перші дні запровадження карантину) на масиві я не помітив. Піших взагалі за пів дня не бачив. Патрулі на машинах зустрів тричі. Багато людей навіть на вулиці прогулюються з телефоном. Через зупинку громадського транспорту зустрітися «фізично» важко, тож лишається голосове та віртуальне спілкування. На спортмайданчиках та у парках пусто. Хоча, звісно, окремі порушники правил карантину зустрічаються. Довго спостерігав, як хлопець наодинці тренувався з м'ячем. Вмотивований. За однією монотонною вправою він провів пів години.
На вулиці архітектора Ніколаєва зустрів літнього чоловіка у масці, в захисних окулярах та з кумедною полосатою патичкою. Дядько ласував щойно купленими крабовими паличками. Розговорилися. Василю – вісімдесят. Каже, що «ще молодий». Чоловік добирався додому після невдалого візиту у поліклініку. За останні роки переніс дві важкі операції на серці і потрібен був рецепт на ліки. Його лікар захворів, а інший був зайнятий, тож просидівши три години у лікарні, він так і пішов додому без рецепту.
«Зараз усе електронне. Листи. Черги. Мені то важко усе. В транспорт не пускають. Посвідчення вимагають. А в мене нема. Дуже незручно добиратися», – каже чоловік. І бідкається, як його дістатися додому. Пропоную підвезти. Чоловік залюбки погоджується. Дорогою дуже дякував. Історію хвороби, завтовшки з добру енциклопедію, показував. Веселий. Не хворійте, пане Василю!
Їду з Троєщини. На виїзді, дорогою до Північного мосту, розташований великий ТРЦ «SkyMall» з безліччю магазинів одягу, кінотеатром та парком розваг. Теж зачинений на час карантину. Працює лише продуктовий супермаркет. Дуже незвично бачити абсолютно порожній паркінг, який зазвичай вщент забитий автомобілями покупців та охочих до ТРЦшних розваг.
Треба зазначити, що трафік на дорогах столиці, незважаючи на карантин, досить щільний. Заторів немає, але в «тягнучках» стояв багатенько.
У парку «Муромець», що між Дніпром та річкою Десенка, теж пусто. Усі розваги зачинені. Людей майже немає. На березі Дніпра було лише два рибалки. Не клювало (питав). Просто сиділи. Та берегом гуляла подружня пара з донькою. А зазвичай тут набагато більше і рибалок, і людей, які гуляють.
Як на цю пору року, води у Дніпрі надзвичайно мало. Навіть влітку, у посуху, її більше. Тож, на жаль, однією з наступних тем для фоторепортажів може стати черговий «катаклізм» нашого часу – «зневоднення» та посуха в Україні...
Автор: Андрій Дубчак, фотограф і кореспондент «Радіо Свобода»