30 квітня 1980 року, шестеро бойовиків захопили посольство Ірану в Лондоні, взявши 21 заручника, двох із яких убили. Драматична шестиденна облога закінчилася, коли елітні британські війська SAS увірвалися у будівлю, щоб врятувати 19 заручників, які залишилися. П'ятеро бойовиків були вбиті. Терористи були членами іранського дисидентського угруповання Демократичного революційного фронту звільнення Арабістану (ДРФЛА). Група зажадала звільнити 91 ув’язненого в південній провінції Ірану Хузестан, де ДРФЛА хотіла отримати арабський національний суверенітет. Після іранської революції 1979 року араби, які проживають у провінції Хузестан, повстали і зажадали автономії. В результаті репресій з боку іранських сил безпеки загинуло понад ста арабських демонстрантів, і багато інших були ув'язнені. Більше десяти елітних військовослужбовців із іранського «Корпусу вартових ісламської революції» також були вбиті у зіткненнях

Історія зберігає уроки того, як країни боролися з епідеміями, а світ ­– із пандемією. «Іспанський грип», який століття тому поширився по всьому світі, забрав життя мільйонів людей. У найгіршій перспективі коронавірус буде порівнянний із «іспанкою». У розпал пандемії «іспанського грипу» в 1918 році у Філадельфії, найбільшому місті штату Пенсильванія у США, не скасували помпезний парад. Інше місто у США, Сент-Луїс, навпаки, скасувало всі публічні заходи і відразу ж запровадило суворі карантинні заходи. В результаті в Філадельфії було набагато більше смертей від «іспанки», ніж у Сент-Луїсі. Чисельність населення Філадельфії становила тоді 1,7 мільйона осіб, а в Сент-Луїсі жили трохи більше ніж 680 тисяч, він був четвертим за чисельністю населення містом у США. І, якщо порівнювати за чисельністю населення з Філадельфією, то в Сент-Луїсі повинні були б померти трохи менше ніж 4800 людей. А померли 700. А в Філадельфії не пережили цю хворобу 12 тисяч людей. Як пандемію «іспанки» пережили в Філадельфії і Сент-Луїсі, містах, що за півтори тисячі кілометрів одне від одного, розповідаємо в фотогалереї.

В этом годы в силу известных причин большинство верующих не смогут посетить Пасхальное богослужение, но сейчас они имеют возможность увидеть онлайн трансляции. А если заглянуть в прошлое, то ведь каких-то 30 лет назад в большинстве храмов не правили службу, более того, многих ныне воссозданных и отстроенных церквей вообще не было на киевской карте. Посмотрите 25 старых фотографий сакральных сооружений, в разные годы разрушенных советской властью.

Іспанський грип, який століття тому поширився по всьому світі та вбив мільйони, дає можливість по-новому поглянути на коронавірус.

Проект миниатюрных скульптур «Шукай!» похож на занимательный квест. Прогуливаясь по Киеву и отыскивая бронзовые фигурки-артефакты, можно узнать много интересного. За каждым экспонатом этой обаятельной коллекции – история Киева. Возле каждого миниатюрного арт-объекта этой своеобразной уличной коллекции – табличка с указанием автора и QR-код, с помощью которого можно получить более подробную информацию о прообразе фигурки. Туристический проект «Шукай!» стартовал в начале 2018 года.  Автор идеи и менеджер проекта – Юлия Бевзенко. Проект «Шукай!» открыт для новых экспонатов.

В субботу, 25 января, в центре Киева возле завода «Арсенал» вновь, как и 102 года назад, звучали выстрелы и шел ожесточенный бой за испещренное следами от пуль здание. Это реконструкторы на глазах у горожан показывали основные события сражения между войсками УНР и большевиками. Каждый год такая реконструкция растет в масштабах — в 2020 году с обеих сторон в бою принимали участие 60 человек. Бои в Киеве вообще и в частности — за задние завода «Арсенал», стали кульминацией Январского восстания в столице Украины в начале 1918 года. Организатором восстания стал Киевский комитет большевистской партии. Вооруженное восстание готовили в помещениях киевского завода «Арсенал». 28 января рабочие организовали митинг и решили начать выступление против власти Центральной Рады.  Солдаты Шевченковского полка, которые должны были охранять склад ранее конфискованного оружия, помогли его вернуть на завод. Той же ночью было начато восстание. Повстанцы ставили перед собой цель захватить здание Педагогического музея, где размещалось руководство Центральной Рады, сбросить его и провозгласить в Киеве советскую власть. Несмотря на номинальное превосходство в силах, войска Украинской Центральной Рады были разрознены, и победа в боях далась им дорогой ценой. Да и поражение большевиков все равно помогло им достичь своей цели — отвлечь от фронта достаточно украинских сил, которых не хватило в ходе боев с Красной армией. Военно-исторический клуб «Повстанець» показал зрителям историческую реконструкцию боя войск УНР против большевиков на заводе «Арсенал». Их противниками (большевиками) были представители другого такого клуба «Заколотники». Не первый год организатором этой реконструкции выступает Всеукраинское объединение «Свобода», поэтому партийных флагов было достаточно. Впрочем, украинских флагов было еще больше, да и любые политические слоганы отошли на второй план, когда началась непосредственная реконструкция сражения. Участие в бою приняли около 60 человек с обеих сторон при поддержке станковых пулеметов, горной пушки-трехдюймовки и броневика, причем панцирная машина принимала участие в исторической реконструкции впервые. Зрителей же, которые пришли посмотреть на это действо, было гораздо больше и площадь вокруг завода была полностью забита людьми, среди которых было немало детей. Собравшиеся люди стали свидетелями тщательной реконструкции сражения за здание мятежного завода. Обороняющиеся большевики отбили две атаки, которые поддерживала в том числе и пушка, однако при поддержке броневика войска УНР смогли переломить ход сражения, перейти в рукопашную атаку и вырвать победу в бою. Все участники выложились на полную, показав всю принципиальность и ожесточенность боя — в отдельные моменты выстрелы из винтовок и пулеметов сплетались в единую яростную вспышку. Как только реконструкция закончилась, окружавшие площадь зрители рванули к реконструкторам, фотографируясь и живо обмениваясь эмоциями. По окончанию реконструкции от Арсенальной площади до Аскольдовой могили прошел факельный марш ко Дню памяти Героев Крут.

Навесні 2016 року студент Віктор Галушка знайшов негативи фотографій серед мотлоху в покинутому будинку в одному із віддалених сіл своєї рідної Молдови. Ці викинуті фотографії виявилися роботою всього життя Захарії Кушніра, невідомого фотографа-аматора, який помер у 1993 році. Селянин боровся з професійними труднощами за комуністичного режиму, а також із алкоголізмом, і залишив після себе одні з найяскравіших фотографій із сільського життя, які були коли-небудь зняті на плівку. Упродовж останніх трьох років, із дозволу дочки фотографа, яка відкинула роботу батька, назвавши її «сміттям», Галушка зі своїм учителем чистили фотографії й сканували приголомшливу знахідку. А в січні вони оприлюднили фотографії на вебсторінці. Галушка, дописувач Молдовської редакції Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, погодився поділитися з Українською редакцією цими фотографіями і показати своє відкриття одного з найбільших літописців життя за «залізною завісою». Ці фотографії Захарія Кушнір зробив у період між 1950 і 1970 роками в селі Рошієтіч і в його околицях, що за 122 кілометри на північ від Кишинева. Кушніра засудили до трьох років ув’язнення через те, що він вистрелив із рушниці сіллю у крадія овець і поранив його. Після ув’язнення він, учитель за професією, він був змушений працювати в колгоспі. А коли йому виповнилося 43 роки, Кушнір придбав фотоапарат «Любитель-2» і виявив своє справжнє покликання. Після кількох уроків фотографії від свого племінника, Кушнір на велосипеді їздив від села до села і знімав технічно досконалі, та недоречно скадровані фотографії. Фотографії Кушніра унікальні. Вони статичні, бо люди на них позують, але водночас вони вирують життям. Реакція людей на фотографування природна і позитивна, і це свідчить, що фотограф умів привернути їх до себе. Галушка вважає, що Кушнір міг дозволити собі придбати плівку, необхідну для його хобі, частково завдяки тому, що він за гроші робив жителям села фотографії для паспортів та інших документів. Дочка Кушніра, яка померла влітку 2019 року, пам’ятає свого батька, як той кричав п’яний, повертаючись на велосипеді зі своїх фотоподорожей. У молдовських селян гостя традиційно пригощають келихом домашнього вина або й чогось міцнішого. А Кушнір їздив від хати до хати і повертався додому настільки п’яним, за словами його дочки, що діти почали ненавидіти його фотографічні подорожі. І хоча не існує ніяких свідчень про насилля з боку Кушніра, дочка розповідала про «крики» і «неможливу» поведінку батька і казала, що він став алкоголіком через своє хобі. Але також дочка Кушніра говорила про нього як про «романтика», у якого на вилозі часто була причеплена квітка. Коли Галушка розмовляв із дочкою фотографа, вона не була зацікавлена в колекції і назвала фотографії сміттям, яке «нікому не потрібне». Та завдяки кропіткому цифровому архівуванню близько 4000 знімків, які зібрав Галушка зі своїм учителем, цей забутий фотограф із молдовського села, схоже, може стати відомим на весь світ.

З0 років тому в Україні відбувся «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Ця акція, яка відбулася у неділю, 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки – одна із наймасштабніших такого роду у світовій історії. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до незалежності. Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України, виконавчий орган якого – Секретаріат – очолював колишній політв’язень Михайло Горинь. Ланцюг починався в Івано-Франківську від Центрального народного дому (колишньої резиденції парламенту ЗУНР і місця ухвалення Акту Злуки), йшов через Стрий (звідси йшло його відгалуження на Закарпаття), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. Початок ланцюга в Івано-Франківську зумовлений тим, що саме Івано-Франківськ (тодішній Станіславів) у 1919 році був столицею ЗУНР. «Українська хвиля» простягалася на близько 700 кілометрів. У «ланцюзі» взяли участь, за офіційними даними радянського режиму, близько 450 тисяч осіб. За неофіційними оцінками – від 1 до 5 мільйонів. Щільність «ланцюга» була неоднорідною – від кількох рядів у центрі Львова до інтервалу в десятки метрів у деяких районах Київщини та Житомирщини. Передбачаючи таку ситуацію, штаб акції скеровував у такі місця автобуси з активістами зі Львова й Івано-Франківщини. Фінансування акції не склало для її організаторів надзвичайних проблем завдяки ентузіазму активістів: пальне для автотранспорту учасники акції забезпечували власним коштом. Після проведення «Живого ланцюга» у Києві, Житомирі, Львові та Івано-Франківську відбулися мітинги-молебні.

Ровно 40 лет назад, 25 декабря 1979 года советские войска вторглись в Афганистан. День календаря был выбран не случайно — руководство СССР решило сделать это на Рождество, чтобы страны Запада не смогли оперативно отреагировать на советское вторжение в Афган.Война СССР в Афганистане не была спонтанной — за много лет до вторжения московские метростоевцы построили дорогу через перевал Саланг, названную позже "дорогой шурави" — этот путь открывал прямую дорогу советской военной технике из СССР прямо в Кабул — что и было осуществлено зимой 1980 года.  В агрессивных и захватнических планах СССР было присоединение (как сейчас говорят, "интеграция") Афганистана в виде 16-й республики к СССР — но советская армия наткнулась на сопротивление афганского народа и увязла в этой войне на долгих 9 лет. Ввод так называемого "Ограниченного контингента" советских войск в Афганистан начался накануне нового, 1980 года — 25 декабря 1979-го, на Рождество. Ввели в Афганистан, в основном, мотострелковые соединения, танковые части, артиллерию и части ВДВ (которые потом, в основном, и воевали — так как были наиболее боеспособными войсками в СА). Также в Афганистан были введены и авиационные части, позже приданные к 40-й армии в качестве ВВС. Предполагалось, что масштабных боевых действий не будет, а войска 40-й армии будут просто охранять важные стратегические и промышленные объекты в стране, помогая совковому правительству Афганистана. Однако войска СССР достаточно быстро втянулись в боевые действия, оказывая поддержку правительственным силам ДРА, что привело к эскалации конфликта — так как противник, в свою очередь, тоже усилил свои ряды. Война в Афганистане стала очередным никому не нужным безумием, устроенным СССР. Погиб один миллион афганцев, погибли тысячи молодых парней из СССР, ещё больше остались физическими или моральными инвалидами. Афганистан стал последней крупной войной умирающей советской империи — чрезмерные военные расходы и упавший ниже плинтуса международный имидж немало повлияли на распад СССР.Довольно редкая подборка цветных фото времён Афганской войны.

Киевский архитектор и исследователь истории столицы Эмиль Панасюк сделал подборку новогодних ёлок, начиная с Нового, 1936 года - и до сегодня.