Ціна незалежності: ми готові помирати за свободу, але нам соромно за неї платити

Ситуація насправді досить критична: нам потрібно стиснути зуби і заплатити за свій європейський вибір і за свою свободу. Ця зима, можливо, буде першою такою важливою і вирішальною. Ми вже довели, що готові померти за свободу, а тепер доведеться пройти ще одне випробування – банально заплатити за неї з власної кишені.

Наприкінці ХІХ століття, коли Османська імперія почала потроху занепадати, а балканські держави – в тому числі Сербія і Чорногорія – відвойовувати свій суверенітет, Захід почав дивитися на Східну Європу поглядом, що поєднував у собі захват і зневагу. Зневагу, бо йшлося про затуркані, відсталі, варварські народи. Захват, бо ці люди билися й помирали за свободу, що не могло не припасти до душі західному Романтизму. Тому поема «Гірський вінець» владики чорногорського Петра Нєґоша наробила багато шуму у тогочасній Європі: у ній ішлося про боротьбу за свободу, але й про стіну для мусульманства, самопожертву, духовні ідеали та інші нематеріальні речі. Провідні німецькі, французькі й британські мислителі захоплювалися красою поезії, але передусім їх схвилювала свободолюбивість, готовність помирати за ідеали й віру. Успіх «Гірського вінця» у Європі феноменальний, як на доінформаційну епоху: його переклали німецькою, італійською, російською, угорською, чеською, шведською, польською, французькою майже одразу. Європа охала й ахала: «Боже, які бідні й дикі люди живуть там, в Орієнті, на Сході, на Балканах, але як вони люблять свободу»!

Про цю історію я згадав минулої п’ятниці, на подіумній дискусії, організованій представництвом Фонду Науманна в Україні. Приводом для заходу стало обговорення книжки німецького професора Андреаса Віршінґа «Ціна свободи» про новітню історію Європи. Чесно кажучи, мені дуже сподобалася назва книжки мюнхенського історика – «Ціна свободи». Українською ці два слова якось аж трохи дивно звучать, українською це оксюморон, адже якою може бути в свободи ціна? Свобода ж безцінна! Здається, мало що змінилося з часів Нєґоша – і досі жителі Центральної Європи думають про свободу як про щось безцінне, як про вищу – даруйте за суголосся – цінність. Моя перша теза проста: ми готові помирати за свободу, але нам соромно за неї платити. Нам бракує здорового прагматизму, який промовляє до нас з назви книжки Віршінґа – у свободи є ціна, й її треба заплатити.

Натомість український канон, українська ментальність, вихована на перманентних бунтах і романтичній боротьбі, вважає свободу безцінною. Кожен українець напам’ять знає слова нашого найбільшого філософа Григорія Сковороди:

«Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото».

Як бачимо зокрема і з цієї цитати, значною мірою західний стереотип про Центрально-Східну Європу правдивий. З цим пов’язана моя друга теза. Пам’ятаєте, у знаменитому есеї «Трагедія Центральної Європи» Мілан Кундера писав: «Вмерти за власну країну і за Європу» – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві». Відчуваєте, як ця лінія від Будапешту й Варшави сьогодні поповзла на Схід, до Києва, Харкова, Маріуполя? Так ось, саме з огляду на цю фразу я маю для вас позитивну новину. Насправді ми перемагаємо Росію. Якщо подивитися на динаміку процесів, на трохи віддаленішу історію, то чітко видно, що за кілька останніх десятиліть умовна «Росія» й зона її впливу зменшується й зменшується. Спочатку – ще в 1948 році – попрощалися з російською дружбою Тіто і Югославія. Минуло 10 років – бунт назрів в Угорщині, ще через 10 – у 1968-му своє «до побачення» спробувала сказати Чехословаччина. Потім, як відомо, були Польща, Румунія, всі три прибалтійські країни – «Росія» зменшувалася й зменшувалася. Тепер настав час фінального ґонґу – антиросійською стала Україна, остання надія й підпора московської імперської ідеї. Так, зараз війна, але насправді ця війна є лише унаочненням безпомічності Росії: раніше Україна сама клялася в своїй братній дружбі, а зараз кремлівські карлики не можуть втримати її навіть армією. Це – кінець Російської імперії, смерть.

На що може сподіватися Путін? На мутацію комунізму і постсовка в печерний націоналізм. Вочевидь, він зараз намагається втілити в життя румунський і югославський сценарії – міжнаціональну ворожнечу й війну всіх проти всіх. Згадаймо історію румунської антикомуністичної революції: вона почалася в грудні 1989 в Тімішоарі – люди вийшли захищати від переселення угорського пастора Ласло Текеша. Усі – румуни, німці, євреї, угорці – вийшли відстояти угорця. А потім угорці разом з румунами розхитували комуністичний режим. Усі були разом проти зла. Та минуло всього три місяці – і в румунському місті Тірґу Муреш на початку березня 1990 відбулася сутичка між румунами й угорцями – тоді загинуло 5 осіб, а 278 отримали поранення. Як слушно зауважує Кшиштоф Чижевський, між Тімішоарою й Тірґу Муреш – всього три місяці й триста кілометрів, але насправді ціла вічність. Метафора «поміж Тімішоарою й Тірґу Муреш» здається мені найкращою щодо сьогоднішньої України. Учора всі ми – українці, білоруси, росіяни, вірмени, євреї – вийшли на Майдан боротися за свободу. Сьогодні ж Путін хоче стикнути нас лобами, натравити одне на одних. Чи вдасться йому повторити румунський і югославський сценарії в Україні? Мені особисто здається, що йому вже це не вдалося, і я маю стриманий оптимізм щодо майбутнього.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Моя третя теза ще простіша: найважче ще перед нами. Як і вся Східна Європа, Україна вміє боротися й помирати за свободу, але соромиться за неї платити. Саме з огляду на це спішно оголошено перемир’я й мінські домовленості: влада конче хоче провести вибори в жовтні, тобто до того часу, поки люди отримають перші квитанції за газ в опалювальному сезоні. Роботи немає, ціни піднялися, і заробітки зжерла інфляція. Потім буде розчарування, гіркота й біль, ентузіазму значно поменшає. Чи справиться з цим Україна, чи здамо ми цей тест на зрілість? Мені б дуже хотілося, щоб Україна повторила героїзм і самовідданість литовців, які в роки литовсько-російського конфлікту переживали холодні балтійські зими без газу, у блокаді. Але витримали. Ситуація насправді досить критична: нам потрібно стиснути зуби і заплатити за свій європейський вибір і за свою свободу. Ця зима, можливо, буде першою такою важливою і вирішальною. Ми вже довели, що готові померти за свободу, а тепер доведеться пройти ще одне випробування – банально заплатити за неї з власної кишені.

На закінчення згадаю дещо з власного досвіду. У далекому 2006-му я брав участь у спробі революції після президентських виборів у Білорусі. Тоді нічого не вийшло, а нас – опозиціонерів, громадських активістів і журналістів – запроторили до в’язниці. Я просидів у білоруській тюрмі трохи більше двох тижнів, а коли мене випускали, офіцер вимагав заплатити за кожен день за ґратами по 2 долари 30 центів. Як іноземець, я мав заплатити за буцегарню майже 40 доларів – мене ж годували, давали нічліг, ще й охороняли. Тож моя четверта і остання теза така: так, за свободу треба платити, але й за несвободу треба платити.

А вже тут – як на мене – вибір простий: краще заплатити за свободу.