Сергій Жадан: «Замість помалювати дерева в жовто-синій, краще купити книги для школярів на Луганщині”

К: Ви сказали, що писати так, як до війни, вже не виходить. Що означає для вас присутність війни у творчості? Наприклад, документаліст Сергій Буковський колись сказав, що знімав би війну не на передовій, а в госпіталі. А ви?

–Так, це мабуть дуже розумна річ.  Я спілкуюся з госпітальєрам - це зовсім інше розуміння та вимір війни. Те, що говорячи про війну, переважно згадують хлопців на передовій, - правильно. Бо вони в безпосредній близькості до ворога, до смерті. Але з іншого боку, щоб зрозуміти масштаби і градус всього, що відбувається, важливо говорити і про людей, які хоч і не тримають в руках зброю, але живуть на цій війні: медики, волонтери, місцеві, які підтримують армію, знаходячись на лінії фронту.

Зараз багато говорять про появу українських Хемінгуея, Ремарка, але “Фієста” Хемінгуея - це ж теж роман про війну. Там війни немає безпосередньо, але є людина, поранена війною. Цей травматизм, драматичність там головне, на мою думку.

К: А існує для вас визначення “мистецтво періоду війни”? Якщо так, яке воно?

–Міняються акценти, писати про артилерійські обстріли так, як ти писав раніше, перебуваючи в мистецько-богемній тусовці, неприйнятно.

Мені здається, письменики все розуміють: українська література зараз шукає свій голос, свою інтонацію і головне, нового персонажа.

К: І він не буде таким як до війни?

–Ця війна дає зовсім інший типаж людини, поява якого в довоєнній українській літературі була неможлива. Бо ситуація була інша.

К: І який він, новий герой?

– Більш відповідальний, організований, самостійний, чіткий у своїх поглядах. Іноді він має більше сумнівів, але ці сумніви, які приносять надію. Це не сумніви бездіяльності, а сумніви людини, яка намагається щось робити.

К: Тобто це вже ніяк не рефлексуючий персонаж... 

–Так, рефлексії в нього, якщо і виникають, то внаслідок певних дій.

К: Фестивалі, свята, вечірки з одного боку і передова, обстріли, травматизм з іншої — як вони поєднуються в нашій країні і як тут зберігти баланс?

– Щоразу це доводиться накреслювати для себе. Це не так запитання законодавства, як внутрішньої етики. Ми із “Собаками”  нещодавно були на фестивалі в Маріуполі, де на виступи різних виконавців — від ТНМК і Тартака до Потапа - було продано 10 тис квитків. І це символічно, що саме там був такий фестиваль: 3 дні свята, купа молоді з прапорами... Дуже важливо показувати, що війна нас не ламає. Так, це велике випробування для нас всіх, але не потрібно відмовлятися від важливих речей — наших книг, нашого кіно, нашої музики. Одне із завдань ворога — примусити нас жити в постійному стресі і недовірі один до одного. Але в цілому, мені здається, що українське суспільство дає собі раду, виявляючи здоровий спокій.

К: А війна — може бути поштовхом до творчості, нових ідей і як би це не дивно звучало — бути в якійсь мірі “джерелом натхнення”?

– Використовувати словосполучення “джерело натхнення” для війни, мабуть, не варто. Але вона є і повинна бути матеріалом. Про війну потрібно говорити, писати і фіксувати. Вона почалася 3,5 роки тому і багато речей ми вже забули. З чого все починалося, що було причиною війни, а що наслідком, - ці речі часто плутають, і це неправильно.

К: Іноді лунає думка, що тематика АТО в кіно сьогодні виглядає кон'юктурно, а справжнє переомислення і, відповідно, вартісні твори, з'являться лише через якийсь час... На вашу думку, чи зараз час лише хроніки?

–Та ні, і зараз можна знімати некон'юнктурно. Все залежить від якості, майстерності.

Коли це все почалося, 2014-го року, в мене виникла ідея великого роману, я довгий час не міг до неї підійти. Два роки витримав паузу, і — написав (новий роман Сергія Жадана - “Інтернат”, - ред). 3,5 роки - не так і мало для переосмислення. От “Тихий Дон” взагалі писався як щоденник...

К: Ви вже казали про важливість фестивалів. А роль держави яка має бути? З одного боку, для митця будь-які обемеження, бар'єри, цензурування є неприйнятними, але з іншого боку, наша країна живе в умовах війни. Як зберегти баланс — що треба регулювати, а що ні?

– Найважливіше — це відрегулювати стосунки суспільства з державою. Вони змінюються, і це дуже добре. Частина громадян перестала сприймати державу як певного ворога чи перебувати до неї у системній опозиції. Це страшенно важливо. Раніше, якщо мова заходила про державу, людина автоматично займала позицію спротиву, що нічого хорошого не може від неї бути. Зараз теж небагато чого хорошого, але - це система певних інституцій і законів, на які ти можеш і маєш впливати. Якщо не ти, то це будуть за тебе робити люди у той спосіб, який може тобі не сподобатись.

Ти можеш бути стороннім спостерігачем, але тоді у тебе зникає право вимагати щось від держави. Події 2014-го року дуже чітко це показали. Були люди, які стояли осторонь і дивились, як їх міста захопили бойовики: тепер вони можуть висловлювати претензії лише до себе. А були ті, хто виходив на вулиці, чинив спротив і намагався захистити себе, як це було в Харкові, Одесі, в інших містах.

К: Але держава все ж має регулювати гуманітарну сферу? Забороняти книжки, фільми — це завдання влади чи тут важливіша неформальна позиція суспільства?

– Держава може це робити, але суспільство має на це впливати, підказувати державі, що вона має робити, а чого ні. Що означає забороняти книжки? Одна річ, коли забороняється ввіз антиукраїнської продукції з території Росії, а інша — коли йдетьсся пор цензуру українських книжок, беручи за основу не державницьку позицію, а естетичні смаки.

Було б набагато конструктивніше та корисніше, щоб держава свою культурну політику не обмежувала лише заборонами, а зосередилась на промоції української культури..  Якщо ми не зрозуміємо, що українізація — це перш за все наповнення українських книгарень та бібліотек українськими книжками, підтримка українських кінотеатрів, театрів, фестивалів і т.п, доти у нас не буде нормальних процесів в країні. Але мені здається, що все ж таки країна йде правильним шляхом, бо цю справу беруть у свої руки активісти.

К: А є щось, що вам не подобається у цьому процесі?

– Іноді дратує позиція самих українців. Які від початку у всьому бачать зраду, нікому не довіряють, але самі нічого не роблять. Це, як мені здається, найпротивніша наша національна риса.

К: Яким буде Донбас після повернення і що робити зараз, щоб прискорити перш за все ментальне повернення?

– Важко сказати, яким він буде. Якби  там була статична ситуація, мирне суспільство, - можна було прораховувати якісь сценарії. Але там міняються настрої залежно від того, як міняється ситуація на фронті... Думаю, так чи інакше там буде розвиватися те, що ми називаємо громадянським суспільством. Вже зараз з'являються громадські ініціативи, активісти намагаються щось робити, тиснуть на владу, лобіюють якісь речі — і це добре. Я нещодавно був під Ізюмом — там два дитячих табори пластунів, з Харкова і Покровського. Дотепер уявити пластунів на Харківщині, на Донеччині — було неможливо!  Це все ніби непомітні речі, але дуже важливі, і вони здатні принести докорінні зміни.

К: Революційний процес, чи його можна стимулювати?

–Можна давати поштовх. Наприклад, підтримувати державою тіж самі дитячі табори.

Всім потрібно включатися в роботу. З моїм благодійним фондом ми з осені 2015 почали активно їздити на Схід і зрозуміли, що дуже важливо зосередитись саме на освітніх моментах. Допомогати інтернатам, дитбудинкам, дитячим садочкам, бібліотекам. Держава може відремонтувати школу, що вона часто і робить. Але для іновацій залишаються громадські ініціативи. На мою думку, ніж помалювати дерева в жовто-синій колір, краще купити зошити і книги для школярів в якомусь луганському селі.

Бесіду вела Ярослава Наумова