НОВОСТИ ДНЯ: Украину ждут весенние дожди и тепло   Советник Байдена предупредил Россию о тяжелых последствиях, если Навальный умрет  Основатель Amazon Джефф Безос оставил акционерам последний совет  Экс-президент Эстонии предложил запретить гражданам России въезд в ЕС  Впервые создан эмбрион гибрида человека и обезьяны   Папа Римский призвал предотвратить эскалацию на востоке Украины  В МИД назвали фамилию российского дипломата, которого выдворят из Украинывсе новости дня
Жизнь и Стиль
Общество
31.03.2021 14623

Неймовірна Сумська область: 12 місць, які треба відвідати

Якщо перший нарис про Сумську область познайомив нас з деякими містами північної Слобожанщини, то тепер настав час дізнатися про пам’ятки та природні об’єкти області, які знаходяться в інших населених пунктах. Контракти.ua зібрали 12 місць, які варто відвідати в області. І це не тільки церкви, садиби, парки та озера, але й «столиця українського цикорію», і дивовижні крейдяні кар’єри, й перший в світі пам’ятник мамонту, і навіть музей дивної народності, яка називає себе «горюни». Поїхали!

Великий Бобрик: незабутній Образ

Село з такою назвою дійсно має власний Образ – урочище, в якому колись була каплиця з чудотворною іконою, і яке продовжує бути місцем паломництва. Для усіх, хто приїздить сюди, в першу чергу відкривається мальовнича панорама з величною Вознесенською церквою (1808-51 рр.) Її споруджено за проектом слобожанського архітектора Миколи Алфьорова (1777-1842). Силует цього храму дійсно незвичний – він запам’ятовується обрисами своєї дзвіниці. Чудовий взірець розвинутого класицизму!

Церква збудована Єлизаветою Рахмановою, яка і є головною постаттю в історії села. Її садиба не збереглася, а парк існує й досі. Створений 1815 року, він вважається одним з найстаріших на Сумщині. В парку ростуть 300-річні дуби.

1vb-d.karaban

Вознесенська церква. Фото - Д. Карабан

Образ – офіційна назва ландшафтного заказника, який знаходиться недалеко села. Зважаючи на кількість паломників, урочище привело до ладу місцеве лісове господарство, яке ним і опікується. Уславився тутешній ліс в 1770-х роках, коли, згідно типової легенди, у дуплі одного з дубів було знайдено ікону Святого Миколая, причому одразу на дошці у срібному окладі. Зазвичай, далі в таких історіях йдеться про заснування на такому місці скита чи монастиря, бо ікона вперто «не бажає» покидати місце знахідки. Але безпосередньо в Великому Борбрику монастир не виник: ікону умістили у невеличкій капличці, а невдовзі почала розвиватся паломницька інфраструктура - благо, село розташоване на торованому шляху.

1787 року після молитов пані Рахманової вилікувався від хвороби (точно невідомо, якої саме) її син Григорій (1761-1840), на той час 16-річний юнак.

Цікавий факт:

Григорій Рахманов зробив непогану кар'єру, ставши генералом, учасником кампанії 1812 року, херсонським цивільним губернатором та харківським губернським предводителем дворянства.

2vb-krasles

Урочище "Образ". Фото - з сайту Краснопільского лісництва

Рахманова спочатку будує для ікону нову капличку, а згодом переносить її до Вознесеньскої церкви. З середини 1880-х почалися хресні ходи з іконою, маршрут та час яких все більше продовжувався. В радянську добу ікону з храму, ясна річ, забрали, але 1941-го вона ненадовго повернулася до Великого Бобрика, коли німці знов відкрили церкву. На жаль, після 1943 року про ікону нема відомостей: за найбільш стійким переказом, вона була вилучена НКВСівцями та вивезена невідомо куди.

А урочище продовжує бути місцем паломництва, і, звичайно, копія образу уміщена на місці його знахідки.

Волокитине: примара порцелянового дива

Якщо б палац Андрія Миклашевського (1801-1895) зберігся, а головне – якщо б не була зруйнована в 1950-х церква з чудової роботи порцеляновим іконостасом, то Волокитине мало б усі шанси бути одним з найпривабливіших туристичних об'єктів регіону. Але маємо тільки дивовижні Золоті Ворота (1875 р.; їхнє фото авторства Р. Маленкова винесено як заглавне до статті) в стилі романтизованої англійської готики, які позначають в'їзд до колишнього поміщицького парку. Збудовані вже після того, як Миклашевський припинив свій порцеляновий бізнес, вони нагадують як про його смаки, так і створюють відчуття брами до казки. Здається, що за ними має відкритися якесь зачароване царство, будинок з привидами, місто тіней - тим більше, що доволі зарослий парк тільки доповнює це відчуття. Дістаємося місця, де колись стояли палац та церква – і бачимо сільський клуб на церковних фундаментах - добре, що хоча б він не в руїнах…

6vol

Це все можна було побачити до середини 1950-х...

Цікаві факти:

Напрочуд довге життя Андрія Миклашевського, представника впливового старшинського роду, пов'язане з Волокитиним з 1836-го. Перша на Лівобережжі порцелянова мануфактура діяла в селі трохи понад 20 років, з 1839-го по 1862-й, та зачинилася з відверто банальної причини – відміни кріпосного права та закінчення ери дармової робочої сили. В нових умовах Миклашевский просто не зміг вести бізнес – капіталіст з нього, мабуть, був не дуже вправний.

Вже в рік заснування мануфактури її вироби відзначили Срібною медаллю на виставці в Петербурзі. За 10 років Миклашевський мав вже медаль Золоту, з виставки у Москві - за свої декоративні вази.

Він відкрив свої магазини в обох столицях та Києві. Більш близький Харків фірмового магазину чомусь не мав, проте там та в Чернигові порцеляну з Волокитиного можна було придбати у посередників. Реалізовував продукцію Миклашевський і на головних ярмарках імперії – від Ромен та Полтави до Нижнього Новгорода.

З розпорошеними фрагментами порцеляновго декору церкви з Волокитиного можна ознайомитися в музеях Києва, Сум, Чернигова, Путивля та Шостки. В цілому ж фарфор Миклашевского є в багатьох колекціях – й не тільки на території колишньої Російської Імперії (наприклад, доволі багаті колекції зібрані в Харкові та Одесі), але й США, Фінляндії та Франції, у т.ч. в приватних.

7vol-mal2

Школа в Волокитиному. Фото - Р. Маленков

Нещодавно була відремонтована задня брама парку та встановлено пам'ятний знак над місцем, де, як вважається, похований Миклашевський. З повноцінних споруд часів його довгого володарювання селом вціліла школа (1872 р.; на фото вище).

Цікавий факт:

Миклашевський – дід останнього гетьмана України Петра Скоропадського: матір’ю очільника Української Держави була донька власника Волокитиного, Марія.

Вороніж: бароковий шедевр та Дід Панько

Український Вороніж існує з 1177 року. В наш час це містечко відоме, в першу чергу, Михайлівською церквою (1781 р.), збудованою в стилі пізнього козацького бароко. Храм більше нагадує своїх «старших товаришів» - Покровську та Миколи Набережного церкви в Києві чи собор у Козельці на Чернигівщині. Ті належать до «розумовського» періоду в історії української архітектури. Воронізька церква обрисами тяжіє до них, а ось пишним скульптурним декором говорить про синтез з «високим європейським бароко», яке також в ті часи увійшло в добу «бабиного літа».

8vor-malyon

Михайлівська церква. Фото - О. Мальон

Цікавий факт:

Архітектор храму невідомий. Виходячи зі стилістичних особливостей, авторство приписують великому архітектору Івану Григоровичу-Барському (1712-1785). Якщо це так, то Михайлівська церква в Вороніжі – чи не найпізніша його робота. Припускають і причетність до проекту Андрія Квасова – провідного аріхтектора гетьмана Розумовського (він є автором палацу в Батурині та працював з Григоровичем-Барським над собором в Козельці).

Інші церкви Вороніжа - Преображенська (1791 р.) та Покровська (1854 р.). Навпроти Михайлівської церкви стоїть школа 1898 року.

Ще більш значущим є факт народження в Вороніжі великого письменника, поета та перекладача Пантелеймона Куліша (1819-97). Будинок, в якому побачив світ «цар Панько» української літератури, не зберігся, але 2019 року в центрі міста відкритий пам'ятник молодому Кулішеві, а в місцевій школі є його невеличкий музей.

Телефон школи: 05449-76261.

10vor-naz

Пам'ятник юному Панькові Кулішу. Фото - М. Назаренко

Залізняк: «Попівська академія», цикорна столиця та метеоритне озеро

2019 року невеличке село Залізняк (населення близько 400 осіб) виграло номінацію «Неймовірне село» за конкурсом видання Agroportal.ua. Ставка на відродження слави місцевого цикорію зіграла: отриманий сертифікат на 100 тис. грн використали на придбання інвентарю та обладнання для вирощування, переробки і приготування цикорію. Тому тепер цей донедавна нікому невідомий хутір став цикорною столицею України.

Ясно, що ідея виникла у місцевих ентузіастів не просто так. Промислове виробництво цикорію в Залізняку веде відлік з 1899 року. Останній передреволюційний власник села Борис Золотницький (1870-1921) здавав землю в оренду під посадки цикорію, завезеного з остзейських провінцій (зараз це країни Балтії) власнику суконної фабрики в Сумах Леву Чорнобильському. Хазяїн та його орендар непогано облаштували село – деякі будівлі того часу можна побачити й досі.

Цікавий факт:

Золотницького 4 квітня 1921 року розстріляли чекісти в Ялті під час людобойної «зачистки» Криму після евакуації білих частин барона Врангеля. Офіційним аргументом для розстрілу було те, що барон призначив його «начальником Мелітопольського повіту».

11zal-l.shum

В бібліотеці Залізняка проводяться «цикорні посиденьки» та пригощання стравами з цикорієм. Фото - Л. Шум

Про цикорій тут знають все – адже відтепер саме він годує село в прямому та переносному сенсах. У відремонтованому приміщенні все просякнуто цикорною тематикою. За виграні гроші придбали кухонне та столове принаддя: сушарку, сковорідки, кавомолку та кавоварку, й навіть чашки й термоси.

Адреса бібліотеки: вул. Галкіна, 21а.

Але цикорна історія – не єдина, якою уславився Залізняк. Задовго до цикорної доби він був відомим як центр просвітництва та місце зібрань напівмасонського кружка в садибі Олександра Паліцина (1741-1816). Цей колишній ад’ютант фельдмаршала Румянцева (той був багаторічним очільником Малоросійської колегії – тобто, всіх лівобережних українських губерній) купив у 1792 р. хутір Попівку, що нині у складі села.

Навколо Паліцина, який з того часу виступав в образі такого собі «сільського гуру», швидко склався гурток прихильників – здебільшого з околичного дрібнопомісного дворянства. Але більшу славу створювали Паліцину запрошені з лекціями та для філософських бесід «селебріті» - просвітник, винахідник та засновник Харківського університету Василь Каразін (1773-1842), поет та драматург Василь Капніст (1758-1823), популярний в ті часи поет Іполит Богданович (1743-1803) та інші. Встиг побувати в нього і Григорій Сковорода, який помер в 1794-му.

13zal-palic

Олександр Паліцин (1741-1816)

Цікаві факти:

Паліцин першим в Україні та другим в Російській Імперії зробив переклад «Слова о полку Ігоревім» (1807 р.) За два роки після нього це зробив і Каразін.

Значущим є доробок Паліцина як архітектора – за його проектами побудовані численні храми та садиби на Слобожанщині. Своїм спадкоємцем він зробив учня - архітектора Миколу Алфьорова (ми згадували останнього у зв'язку з проектом храму в Великому Бобрику).

Паліцин, його дружина та Алфьоров були поховані в Попівці, та 1924 року склеп був розграбований. В наш час місце поховання відновлено.

В середині 1980-х місцеві краєзнавці вирішили відродити «Попівську академію» та почали популяризувати доробок Паліцина, його учнів та гостей. Тим вони поклали початок відродженню слави Залізняка.

В число місцевих цікавинок входять й «Паліцинський дуб», й «Паліцинська сосна» (обом деревам за 300 років), а також дивна пам’ятка природи - Журавлине озеро.

15zal-medoffer

Журавлине озеро. Фото - Medoffer

Цікаві факти:

Це озеро – унікальне, бо єдине таке в Україні (хоча з такою самою назвою є ще озеро в Сколевських Бескідах). Воно утворилось в… метеоритному кратері, причому впав цей метеорит не колись в доісторичну добу, а 18 липня 1740 року. Після цього кратер заповнився водою, став болотом та заріс торфом. На початку ХХ ст., коли Золотницький добував з озера торф, торфорізна машина провалилася в болото, і напіввисохла улоговина знову заповнилася водою.

Кияниця: палац цукрового магната

Між садибами слобожанської провінції Кияниця належить до тих, які зберіглися відносно непогано. Палац в стилі неоренесансу збудуваний 1890 року Іваном Харитоненком (1820-91) – провідним представником головної сумської родини підприємців-цукрозаводчиків, та за заповітом перейшов до його племінниці Марії Лещинської. Особливо живописним є вид на палац з іншого боку ставку.

В доволі великому парку можна – за контрастом - побачити відремонтований гостьовий флігель та занедбаний міст. Вже в наші часи на березі збудовано альтанку.

17kianica-Youstas_S

Кияницький палац. Фото - Youstas S

В радянські часи палац довгий час займала база відпочинку. Зараз це власність Сумського аграрного університету, що дозволяє підтримувати споруду у відносно «притомному» стані.

Кулішівка: перший в світі пам'ятник… мамонту

Ця атракція Сумщини довгий час була чи не головною дивиною регіону, адже пам'ятників мамонтам півтора століття в світі не було ніде, окрім цього населеного пункту. Рештки мамонта тут викопали восени 1839-го, коли власник села, попечитель Харківського університету граф Юрій Головкін (1762-1846) вирішив будувати винокурню. Під час копання фундаменту робітники й побачили кістки «допотопного чудовиська». Головкін, дарма що мав під 80 років, швидко примчав до розкопу - та одразу зрозумів, що треба кликати спеціалістів.

Таким спеціалістом став харківський науковець Іван Калениченко (1805-76). Він та його асистенти за десять днів розкопок (далі завадили ґрунтові води та дощі) зібрали два повних скелети мамонтів – дуже важливу знахідку на той час, яка мала, за великим рахунком, світове значення. Познаходили й кістки інших великих тварин – шерстистого носорога, великорогого оленя та диких коней. Це вказувало на те, що колись тут була стоянка первісної людини.

18kulishivka

Пам'ятник на честь знахідки решток мамонта в Кулішівці. Фото - сайт громади села

Аби увічнити цей факт, завдяки якому Головкін на схилі років, а також його маєтність, стали відомими у наукових колах, граф вирішив 1841 року спорудити на місці знахідки пам’ятник – перший в світі не тільки на честь мамонта (що зрозуміло), а й взагалі на честь будь-якої палеонтологічної знахідки. Автором проекту пам’ятника став той самий Калениченко – тобто, він ще мав й цей талант.

Цікавий факт:

Діяльність Калениченка не те, щоб забута, але відома зараз хіба що дослідникам історії Харківського університету. Знахідка решток мамонта стала чи не головною подією його життя, але ж він мав дуже широке коло інтересів – був фізіологом, медиком, геологом, орнітологом, ботаніком, мікологом (вивчав гриби) досліджував народні методи лікування тощо.

Отже, кого відкопав Калениченко? Це був дорослий самець роду Mammuthus trogontherii – найбільших мамонтів, які коли-небудь існували. Самці цього виду сягали 4,5 м заввишки, та були приблизно 18 т вагою, мали бивні під 5 м. На жаль, доля скелета кулішівського мамонта (навіть двох) достеменно невідома – все було передано до зоологічного музею Харківського університету, але за ревізією, яку проводили німці в 1942 році, решток гіганта там вже не було…

Тому від кулішівської знахідки нам залишився лише пам’ятник, але і це добре, бо він, з вказаних вище причин, унікальний.

19kul2-s.xanin

Фото - С. Ханін

Цікаві факти:

Автором написів на пам’ятнику, судячи з усього, був Головкін. Причому він увічнив не тільки факт знаходження мамонта, але й історичний факт, пов’язаний з Кулішівкою. На одній зі сторін пам’ятника написано: «Село Кулешовка. Место сие было границею между Польшей и россією». Причому слово «россія» чомусь написане з малої літери.

Малий Вистороп: невідома архітектурна перлина та бронетанковий маршал

Два села с дивними назвами «Вистороп» - Великий та Малий – знаходяться поблизу Лебедина. В Великому Висторопі, який за населенням зараз менше свого «малого» собрата, стоїть незвична за архітектурою церква Параскеви П’ятниці (1898 р.) На всю Сумщину вона така – єдина. В Малому ж Висторопі Михайлівський храм (1904 р.) більш стриманий за архітектурою, та потребує реставрації. Обидві церкви демонструють цегляний стиль пізньої імперії та ступінь його розвитку в слобожанських землях.

Але нас особливо цікавить будівля агроколеджу в Малому Висторопі – дивного вигляду архітектурний витвір, зведений як будинок управляючого Харково-Романівського цукрозаводу. Сам завод розібрали ще після пожежі в 1920-х. Нові корпуси коледжу стоять як раз на його місці, тобто, поруч з будинком-теремом.

Вежечки та шатра, люкарни та щипці, мансарди та ажурний балкон, грати для витких рослин, тераси та мавританського стилю альтанка – все це створює надзвичайне відчуття казкової оселі.

25mv-koledj

Терем в Малому Висторопі. Фото - з сайту Сумського агроколеджу

Цікавий факт:

Через розташування на перепаді рел'єфу, будинок свідомо збудований з різною поверховістю. Причому якщо перший поверх – суто кам'яний, то другий – дерев'яний та обкладений цеглою, а третій «полуповерх», що здіймається над західною частиною – й поготів дерев'яний.

На початку учбового 2020 року фасад будинку, зрештою, після багатьох років, був пофарбований в один колір, що, однак, надало йому одноманітності – занедбана «багатофарбність» такій будівлі навіть більш пасувала. Частина приміщень всередині зачинена через аварійність, але продовжує діяти народний меморіальний музей маршала бронетанкових військ Павла Рибалка (1894-1948) – уродженця села. Йому ж в селі встановлено і пам'ятник у пофосному стилі сталінської доби. В старій шкільній будівлі, де колись навчався майбутній маршал, вже багато років – сільрада.

Завдяки Рибалку та агроколеджу терем в Малому Висторопі пережив радянську добу, та на його майбутнє можна дивитися зі стриманим оптимізмом.

Телефон коледжу (і музею): 05445-36243.

Могриця: парк Крейдяного періоду

Білі скелі та пагорби Могриці – одна з природничих «фішок» не тільки Слобожанщини, але і країни в цілому. Знаходиться цей «заповідник краєвидів» на північному сході області, недалеко російського кордону. Палеонтологам тут – роздолля: 200 млн років в цих місцях плескався теплий та неглибокий океан, залишивши по собі скам’янілі скелети черепахових панцерів, кальмарів-белемнітів та стулки мушель, що їх називають по-народному «чортові пальчики».

26mogr-dimon2

Крейдяні пейзажі Могриці. Фото - DimonM

Цікаві факти:

Залишки молюсків здавна використовували в народній медицині регіону – в перетертому вигляді додавали у ванни та робили з них теплі примочки, що мають протизапальний ефект, допомагають боротися з алергією, укріплюють кістки, лікують шкіру тощо.

За радянських часів в Могриці активно видобували крейду, чим і створили штучний пейзаж гігантського білого кар’єру. Тепер від колишніх цехів практично нічого не залишилося. Природа настільки очистилася, що в Могрицю вже років 20 тягнуться туристи, природознавці, археологи (тут є городище племені сіверян), художники, фотографи та кіношники. Серед різноманітних акцій на тлі тутешніх пагорбів особливої популярності зажив вже сталий ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», що проходить з 1997 року.

Поруч з крейдяним царством – природничий заказник «Банний Яр» - масив листвяного лісу, серед хащів якого можна знайти рештки монастирського хутору, та Миропільский гідрологічний заказник в заплаві ріки Псел.

В самому селі Могриця стоїть Миколаївський храм (1852 р.) – один з проектів відомого імперського архітектора К. Тона. Недалеко Могриці, вже практично на самому кордоні, знаходиться колишнє заштатне містечко (а зараз просто село) Миропілля з доволі цікавою, хоча й занедбаною, забудовою центральних вулиць в цегляному стилі та величезним Михайлівським храмом (1885 р.; на фото нижче) з найвищою зі збережених на Сумщині дзвіниць (п’ятиярусна, 50 м заввишки).

29v.polianko

Миколаївська церква в Миропіллі. Фото - В.Полянко

Низи: тут грав Чайковський

Адрес, пов'язаних з геніальним нащадком українського роду Чайок, в Україні багато: вони є на Вінниччині (Браїлів), Черкащині (Кам'янка і Вербівка), Києвщині (Копилів), а на Сумщині таких адрес дві – Тростянець та Низи. До останніх Петра Чайковського запросив Микола Кондратьєв – представник провідної сумської родини (його пращур, власне, заснував Суми). І хоча флігель, в якому мешкав композитор майже щоліта в 1871-79 рр., був знесений ще на початку ХХ ст., садибний будинок зберігся. 

Чайковський написав тут оперу «Черевички» - одну з двох на суто українську тематику (інша – «Мазепа»), Другу («Українську») та Третю симфонії, вальси – «Салонний», «Дрібничка» та найвідоміший – «Сентиментальний».

Цікаві факти:

Усі три вальси – «подарунки» Чайковського жінкам (так-так, жінкам!), що мешкали в маєтку. Господині - Марії Кондратьєвій – призначався «Салонний», їхній доньці Надії (Діні), на той час підлітку – «Дрібничка», а «Сентиментальний» - гувернантці-француженці Еммі Жентон, виховательці юної Діни. Ну і, звичайно ж, не оминув увагою Петро Ілліч і господаря будинку – Миколу Кондратьєва: йому він присвятив цикл п’єс «Вечірні мрії».

Біля входу в садибний парк стоїть храм Іоанна Богослова, зведений 1910 року, а біля самого палацу – пам’ятник Чайковському.

30nyzy-v.kistol

Палац в Низах. Фото - В. Кістол

Нова Слобода: а що ви знаєте про горюнів?

В селах Нова Слобода, Линове та деяких інших Путивльського району мешкає етнічна група, яка називає себе «горюни». Тобто, не тільки в Карпатах існують цікаві етнографічні осередки, а й тут, в десятку кілометрів від російського кордону.

Про походження горюнів дослідники не домовлися й досі, самі ж вони себе називають нащадками переселенців з далекого Полісся. Але є версія, що мається на увазі Полісся Східне, тобто сусідня Чернигово-Сіверщина - і в такому випадку, горюни – це автохтонне (корінне) населення.

Цікаві факти:

Архаїчний діалект горюнів містить багато білоруських слів, та взагалі може вивчатися як зразок мови мішаного середовища: філологи підрахували, що українських, білоруських та російських слів в їхній мові приблизно однакова кількість. Такий собі прикордонний «суржик», освячений прадавністю.

До прикладу, горюни говорять «йон», «йость» замість «він», «є», а також промовляють «я» замість «є» в окремих словах, де колись була буква «ять». Архаїчно звучить їхнє «ляпо» (давньоруське «лєпо») - тобто «добре». Серед інших східнослов'янських діалектів до горюнської говірки ближче мова білорусів Гомельщини.

33ns-o.borovik

Горюнські жінки в традиційному святковому одязі. Фото - О. Боровик

Походження назви «горюни», знов-таки, достеменно не встановлено. Виводять його або зі слова «гора» (мешкали десь нагорі), «горіти» (тобто, це колишні погорільці) або з «горя» - в останньому випадку говориться про те, що переселенці покинули свої домівки від якихось злиднів, та мігрували аж до цих країв.

Термін «горюни» вперше з’явився в документах путивльських писців 1519 року.

Чисельність горюнів наразі – декілька тисяч осіб (з часів перепису 1925 року, яка їх вперше зафіксувала як окрему етнічну групу, воно зменшилося більш ніж вполовину).

Горюнський фольклор проявляється, в першу чергу, у піснях. Дивні слова та акцент створюють враження, що чуєш якусь суто іншу слов'янську мову. Найбільш відомими в наш час є записи у виконанні ансамблю «Горюночка» з села Линове.

Цікаві факти:

Горюнські співанки виконуються суто силою голосу, практично без музичного супроводу. Чи не головною їхньою характеристикою є «гуканки» - вигуки певної довжини і висоти, які промовляються в кінці або середині пісень.

Поступово співоча традиція горюнів зізнала спрощення: якщо записи сторічної давнини фіксували багатоголосся на 5-7 голосів, то в наші часи співають, здебільшого, на два голоси. Окрім того, виконуюттся співи тільки жінками.

Зі специфікою горюнського життя та фольклору знайомить музей, відкритий 2017 року. В ньому відтворено побут горюнів доколгоспної доби. Музей – осередок популяризації горюнської самобутності та усіх свят і вистав, які проходять в цих селах.

Адреса: вул. Партизанська, 33. Часи роботи: 9.00-17.00. Телефони: 068-192-47-71, 05442-53-410.

37ns-v.skvirskiy

Софронієво-Мовчанський монастир в Новій Слободі. Настоятельский корпус з церковю Св. Іллі. Фото - В. Сквірський

Нова Слобода відома також монастирем, який так само, як і в Путивлі, іменується Мовчанським (Молченским). Більше того: Путивльський монастир колись був «філією» цього, відомого як Софронієво-Мовчанська пустинь. В середні віки він декілька разів руйнувався, більш-менш спокійний перід в його існуванні почався тільки з 1630-х. Більшовики, ясна річ, його закрили, а в 1939-40 року тут був один з таборів для утримання польських офіцерів перед розстрілами. В повоєнну добу головний храм розібрали, але багато споруд монастиря вціліло. Можемо побачити надбрамну Покровську церкву в стилі українського бароко, двостовпову (єдину такого планування в Україні) трапезну, лікарняний та настоятельський (з храмом Св. Іллі; на фото вище) корпуси.

Пустовійтівка: батьківщина Петра Калнишевського

Це село зараз, фактично, є меморіалом легендарному останньому кошовому Січі, який тут народився. 1773 року, за два роки до свого падіння, Петро Калнишевський (1690-1803) збудував в Пустовійтівці дерев'яну Троїцьку церкву та подарував їй Євангеліє в розкішному окладі роботи київського майстра П. Равича. Ця книга, дякувати богові, зберіглася, та знаходиться у Роменському музеї.

Цікаві факти:

1929 року церкву закрили та практично зруйнували, зламавши три бані та дзвіницю. Наприкінці існування СРСР це був пункт прийому склотари, і споруда нагадувала старий сарай. Храм вважався втраченим, допоки у 1987 р. його не ідентифікував науковець та реставратор В. Вечерський. Він встановив, що церква зберіглася на 30% об'єму. За два роки виникла пропозиція перенести її на Хортицю та там відновити. Але цього не сталося, і реставрацію почали тільки 2001 року. За Ющенка, 2006-го, її освятили.

39pust2-miz

Троїцька церква в Пустовійтівці. Фото - зі сторінки краєзнавчого музею в Фейсбук

В Пустовійтівці тоді ж відкрили і музей, два зали в якому присвячені Калнишевському – одна з них навіть стилізована під похмуру камеру Соловецького монастиря, де останній кошовий провів 25 років, сягнувши, незважаючи на всі моторошні обставини ув’язнення, феноменального віку в 111 років.

Часи роботи: 8:00-17:00, субота та понеділок – вихідні. Телефони: 05448-938-00, 05448-216-80. Сайт: http://www.posullya.com.ua/ 

В селі також є інша церква – Миколаївська, збудована 1906 р. на території села Оксютинці, приєднаного в радянський час до Пустовійтівки. В церкві - цікавий багатоярусний іконостас. Окрім того, в Пустовійтівці стоїть добре відреставрований вітряк.

Шелехівське озеро: загадкова «підкова»

Якщо Журавлине озеро в Залізняку – метеоритного походження, то Шелехівське – гребельного типу. Вчені вважають, що воно чи не найдавніше в Україні (!), приписуючи йому вік в декілька мільйонів років, та роблячи ровісником Байкалу та озера Вікторія в Африці. Шелехівське сформувалося внаслідок зсуву гір, тобто величезного землетрусу.

Підковообразна водойма знаходиться на дні глибокої лісової балки біля річки Псел. Живиться з джерел. Площа озера – 7 га, але воно доволі глибоке - до 18 м, та з 5-метрової відмітки ніколи не прогрівається. Обривчасті береги заросли багатою рослинністю, оточені змішаним лісом. Тут багато ожини та малини. На озері живуть бобри, але тим, хто вирішить насолодитися дикою природою, треба бути обережними через можливість зіткнутися з гадюкою або ж стадом кабанів.

43shel-discover.sm.ua

Шелехівське озеро. Фото - discover.sumy.ua

Біля озера колись була садиба такого собі сотника Селеховського, від прізвища якого воно і отримало назву. Сліди садиби сотника проглядаються серед кущів, можна знайти його криницю.

Поруч з озером – село Межиріч, засноване 1642 року. Козацьке походження його мешканців і досі виразно промовляє нам назвами вулиць села – вони іменуються «сотнями». Колись це був один з самобутніх центрів гончарства – на жаль, виробництво тут занепало. В селі стоїть Успенська церква (1775 р.), побудована за кресленнями Луки Білоусовича (1706-1761) – архімандрита Києво-Печерської Лаври з 1751 р. Межиріч колись був не просто селом, а, як ми зрозуміли, сотенним містечком, і Білоусович починав в ньому церковну кар'єру, тому факт його уваги до цього населеного пункту стає зрозумілим. Храм дивує своїми формами, схожими на кавказьку архітектуру – і це не дивно, вважаючи, що будувався він як оборонний.

В селі росте могутня шовковиця (має власну назву - «Межиріцька») – одна із найстаріших в Україні. Її вік понад 300 років, висота – 21 м, а діаметр стовбура перевищує 5,5 м.

Ось такою була наша друга віртуальна мандрівка Сумщиною – можливо, малознаним для дуже багатьох краєм, який завдяки цим нарисам став ближчим та цікавішим.

Нагадую, що першу частину нарису про Сумську область можна прочитати тут.

Павло Ковальов

Оценка материала:

5.00 / 2
Неймовірна Сумська область: 12 місць, які треба відвідати 5.00 5 2
Жизнь и Стиль / Общество
31.03.2021 14623
Еще материалы раздела «Общество»