Симулянти на полі

Тільки лінивий ще не висловив свою думку про прекрасні перспективи проведення футбольного чемпіонату в Україні. Люди, більш тверезо мислячі, не стомлювалися підраховувати видатки і порівнювати їх із прогнозованими прибутками. Влада теперішня, як і попередня, гордо взяла Євро-2012 на прапор успіху і «покращення», покладаючи на турнір чи не останні надії побачити в Україні впливових західних політиків чи бізнесменів (бо, крім футболу, звісно, їх в напівтоталітарній державі вже нічого не цікавить). Опозиція так і не змогла чітко висловити свою думку з приводу потрібності проведення чемпіонату в Україні. Зрештою, як і з усіх інших концептуально важливих питань.

Здається, мав би пролунати голос морального авторитета, «совісті нації», який би сказав, що ми чесно маємо відмовитися від права приймати Євро. Або такого голосу в країні нема, або нація в своїй апатії досягла тієї критичної межі, коли чує «авторитетів», тільки зовсім не моральних, - тих, які говорять усім зрозумілою «фенею».

Кілька років тому, коли ми виграли право проводити футбольний чемпіонат, доля дала Україні ще один шанс (як тільки вона не втомлюється вчергове й вчергове кидати нам рятівні кола – то крахом імперії, то революцією, а то й можливістю прийняти європейський турнір!). Добрий і вірний, але вже добряче втомлений янгол-охоронець України ще раз казав: «Вам туди, дорогі мої, вам туди», показуючи в сторону Заходу.

У чому ж суть Євро-2012, яку багато хто розуміє тільки як телевізійну картинку протягом одного літнього місяця? Чому саме Польща і Україна виграла право проводити чемпіонат? Відповідь проста: бо футбол – не тільки бізнес, а – найголовніше – вид спорту, яким захоплюються мільйони.

Готуючись до турніру, ми могли побудувати сучасну спортивну інфраструктуру, нові дороги, відремонтувати музеї, за кілька років підготовки навчити хоча б мільйон українців англійської мови. Усім цим (на піку зацікавлення спортом і футболом зокрема) потім могли б користуватися діти, тобто чемпіонат – потужна реклама здорового способу життя, що для вимираючої країни вкрай важливо. Більше того, ми могли презентувати себе й свою культуру як гостинну, відкриту, цікаву й сучасну спільноту. Не кажу вже про те, що мільйони наших співвітчизників могли на власні очі побачити й познайомитися з голландцями, італійцями, словенцями, шведами, британцями, швейцарцями, переконатися, що всі вони переважно люди хороші й виховані, і подорожують без зловісних танків НАТО.

Усі ці можливості втрачено. Наша міліція не говорить англійською й укотре чекає на можливість злісного знущання й здирництва. Якщо навіть ти живеш біля Олімпійського стадіону в Києві, то не матимеш можливості сплатити абонемент і зранку там бігати. Для наших спортсменів не побудовано якісних тренувальних баз, на яких вони ще десять років зможуть тренуватися. Термінали летовищ будують без рукавів для літаків, а дороги зможуть прослужити рівно два місяці. На митниці й прикордонній службі не проведено грандіозної чистки кадрів, тому на кордоні іноземцям ніхто не усміхатиметься і не допомагатиме. В українських футбольних клубах не стало грати більше українців, не створено нових юнацьких спортивних шкіл для виявлення й розвитку молодих талантів. Матчі української збірної закінчуватимуться так само – гіркою від поразки пиятикою.

Причина цьому одна – відсутність розуміння у влади засадничого принципу її існування: держава існує для людей, для охорони й забезпечення їх інтересів, а не навпаки. Хочеш мати розвинену країну – інвестуй насамперед у своїх громадян, а не в нові станції метро. Зміни потрібно починати з голови, а не з вертолітних майданчиків.

Наш шанс на зміни знову перетворено на фарс і показуху, на симуляцію небаченого досі масштабу. Так сім’я, де чоловік б’є дружину й знущається над дітьми, в неділю запрошує гостей й імітує про чуже око сімейне щастя, злагоду і затишок. Мовляв, гляньте, який дорогий у нас стадіон! Дивіться, ми не шкодуємо сто тисяч доларів з бюджету, аби про нас у позитивному ключі написало впливове американське видання! І начхати, що це ж видання двічі на тиждень безкоштовно друкує головні новини України, які продукуються переважно у тюремних камерах.

Усе це схоже мені на ситуацію, коли підліток бере машину в батька, аби похизуватися перед дискотекою, а дівчина з гуртожитку зичить намисто подруги, аби виглядати гарніше. Але після грандіозної забави опівночі прозвучить дзвін – і всі знову стануть такими, якими вони є насправді: нещасними, закомплексованими, злими, на межі виживання.