Біда одна не ходить

Насправді не розпалася, бо в українській мові немає такого слова, яке би повністю окреслювало те, що сталося з групою. Найближчі за значенням слова – крадіжка і рейдерство. Коротка історія конфлікту: одного дня музиканти «Гайдамаків» прокидаються і бачать новий сайт групи – аж настільки новий, що поруч з фронтменом на фотографіях знаходяться невідомі широкому загалу люди. Спритний, як на вокаліста, Олександр Ярмола встиг зареєструвати на себе торгову марку «Гайдамаків», юридичні права на гурт та інформаційні канали (сайт, сторінки в соцмережах, розсилку і т.д.). А останній концерт у нормальному складі «Гайдамаки» дали, відкриваючи Національний стадіон у Варшаві всього місяць тому.

Гурт існував понад 15 років. Унікальне звучання, яке й принесло «Гайдамакам» світову славу, було спільним здобутком всіх – і фронтмена Олександра Ярмоли, і музикантів Володимира Шерстюка, Івана Леньо, Олександра Дем’яненка, Сергія Борисенка та Сергія Солов’я. Це разом вони створили те, про що Європа зачаровано казала «козацький рок».

Не знаю, чи будуть зараз музиканти судитися, це вже мене найменше цікавить. Бо і «Мертвий півень», і «Гайдамаки» важили більше, ніж просто музика. В умовах тотального засилля третьосортної попси нашого і московського «шоу-бізу», їхня музика і концерти були (ех, вибачайте за пафос!) одкровенням. Ти приїжджав на фестиваль, над тобою зяяла чорна карпатська ніч, для тебе грав гурт, який не грає на корпоративах, новорічній йолці чи восьмому марта, ти вірив їм і усе щастя Всесвіту тонким пучком світла і звуку било тобі просто в серце. І «Мертвий півень», і «Гайдамаки» були іконами стилю. Я не знаю, чи є в Україні люди, готові воювати за Крим, але я знаю армію, яка за ці гурти й їхні пісні була ладна на все. Здається, я й сам щотижня на стрісі чистив зброю для цього.

Додайте до цього те, чого «Мертвий півень» не мав – світове визнання і комерційний успіх. «Гайдамаки» непогано чухалися по всіх цих Америках, Канадах, Німеччинах, Франціях, Нідерландах і всій іншій Польщі. Усе це Ярмола в жовчному інтерв’ю «Українському тижню» приписує собі. Ось невеличка скромна цитата: «Немає сенсу хизуватися, однак я не лише вокаліст, а й фактично автор усього закордонного успіху «Гайдамак». У всьому світі існує практика, що вокаліст як «обличчя» гурту не забирає собі бренд, а створює власний сольний проект. То й справді – якщо ти такий бомбезний, талановитий і успішний, то йди своєю сольною дорогою, як це зробили Озі Озборн, Пітер Габріел чи наш Святослав Вакарчук. Чи слабо? Невже краще набрати у гурт (sic!) «Гайдамаки» поляків і дискредитувати не тільки себе, а навіть назву?

Я вже не бачу принципової різниці між діями Бойка, Іванющенка, Фірташа, Сім’ї чи Ярмоли, але якщо перші списані одразу як уособлення жахливої української дійсності, то Ярмола мав шанс врятуватися тим, що називається «хороший тон», «гарний жест», «смак». Бо в людини зі смаком на певних поворотах спрацьовує простий інстинкт – вийти із ситуації хай навіть із втратами, але з гідно піднятою головою. Ця можливість зберегти добре ім’я й репутацію, якою Олександр не скористався, дискредитує його найбільше.

Іосіф Бродський у Нобелівській лекції казав, що естетика вище етики. У Олександра Ярмоли був шанс гідно піти, але він ним не скористався, вирішивши натомість продовжити свою кар’єру в зовсім непривабливий спосіб. Навряд чи ця кар’єра буде успішною, бо яку музику може творити людина без елементарного естетичного чуття?!