Ця прекрасна людська недосконалість

Кілька днів тому я подзвонив до одного відомого російського поета, який теж зараз перебуває на стипендії у Варшаві і живе через одну станцію метро від мене, з проханням прийти й допомогти пересунути велику шафу. У слухавці на якусь мить запала мовчанка, а потім майбутній класик сусідньої літератури відповів:

– Слухай, старий, ти, звісно вибачай, але я не можу. Я в зав'язці. До понеділка. Мушу попрацювати трохи, дедлайни тиснуть.

– Але ж блін, я тебе прошу допомогти шафу пересунути, а не пиячити зі мною всю ніч! – намагався я його переконати.

– Та ну, ти ж знаєш чим закінчиться наша зустріч.

– О'кей, працюй. Зрештою, не так мені вже й муляє око та шафа. Зідзвонимось у понеділок! – капітулював я.

Наші слабкості і творять нас, ніщо так не характеризує тебе, як твої мінуси і розпачливі спроби їх перебороти. Скажу відверто: я найбільше люблю людей за їхню недосконалість, цю кумедну й зворушливу здатність не приймати себе такими, якими ми є насправді.

Сотні, мабуть, разів мені доводилося кидати курити. Тільки цього року я кидав назавжди вже тричі. Переконував себе, що таки маю силу волі і якщо собі щось пообіцяю (востаннє), то так і буде. Моє некуріння тривало по-різному: кілька годин або навіть тиждень, потім — неминуча поразка і швидкі затяжки. Я навіть вигадав теорію, що можу не курити постійно, дозволяючи собі кілька цигарок перед публічними читаннями або під віскі. Таким чином вдавалося не курити по кілька днів, нервових і дратівливих, мушу визнати. Прокидаючись (написати тут слово «зранку» рука не піднімається) я вмикаю музику чи радіо й курю, обмірковуючи справи на цей день. Така комбінація — одна з найбільших приємностей мого нудного й сірого життя. Зараз я підписав мир із собою і курю тоді, коли мені хочеться. А хочеться часто.

Подібна історія з інтернетом: залежність від нього жахлива й часопоглинаюча. Місяць на новій квартирі я прожив без інтернету. Вдалося прочитати неймовірну кількість книжок, дещо написати, дещо перекласти, а головне — не дратуватися від новин, які у Неньки майже, як вірші Тичини, тобто все гірші. Фейсбуки, контакти, скайпи й іже з ними припинили пожирати мій час. Навіть колонки до «Контрактів» я писав, а потім із увімкненим лептопом виходив на подвір'я будинку і надсилав їх, користуючись вай-фай мережею салону краси на вулиці. У такий спосіб вони опинялися на сайті, а ви могли їх читати. У понеділок я не втримався і таки купив собі мобільний модем і тепер, на мій превеликий жаль, я знову в курсі всього того жахіття, яким є наш світ. Залежність не можна подолати, з нею треба змиритися.

Один мій друг завзято качає прес, щоб позбутись живота, але не може собі відмовити у приємності їсти, та що там їсти, нажиратися після другої ночі. Тільки після кількох стейків чи пачки пельменів він може спокійно заснути сном праведника. Щоб прокинутись зранку і качати прес. Інший голову втрачає від модних шмоток. Живучи загалом скромно, він може позичити гроші для купівлі якоїсь футболки чи джинсів. Ще один — безбожний скнара, сигарети він ніколи не купує, «стріляючи» їх у всіх навколо, а коли офіціант приносить рахунок, раптом виявляється, що гаманець він залишив у машині. «Завтра віддам», – радісно він тисне руку перед прощанням. Зрештою, у кожного навколо є кілька бзіків, вулик бджіл у голові, які люди намагаються приховати, але це ніколи не вдається. Саме за них я люблю цих людей, саме ними вони симпатичні — і уявляти своє життя без цих «персонажів» мені навіть не хочеться.