Україна всесвітня

Ярослав, 45 років, громадянин Польщі, живе у Варшаві, відпочивати їздить до Криму чи українських Карпат. Він ніколи не був громадянином України та при нагоді просить потримати в руках український паспорт. Його батьки — з переселенців, української мови в польській школі не вчили, тому я вголос дивуюся відсутності в нього акценту, наводячи для порівняння приклад Азарова.

Мій приятель відповідає, що кращим за Азарова бути неважко, і в мові теж. Народжений і вихований у Польщі, Ярослав ходить до греко-католицької церкви, добре орієнтується в українських політичних процесах, у його домашній бібліотеці — вся сучасна українська література. Він у доброму сенсі наш «агент», українець всесвітній — котрий знає мову, цікавиться Україною, і в міру своїх можливостей робить для України й українців щось хороше: видає газету, виходить пікетувати українське посольство з карикатурами на Януковича, підтримує талановиту молодь стипендіями, бере на роботу українців або й просто співає в церковному хорі. Ну гаразд, про останнє я пожартував.

Інший всесвітній українець — Олекса. На початку 2000-х років виїхав до Праги, згодом отримав чеське громадянство та повертатися не збирається. Як і Ярослав, він чимало робить для України, часто приїздить і подорожує з наплічником Карпатами, розповідає про улюблені страви української кухні, завантажує з інтернету всю найновішу українську музику, входить до складу якоїсь української організації. Після енного пива ми з ним співаємо українських пісень. Але повертатися, як я вже казав, не збирається. Українець, громадянин Чехії.

Виявляється, у Бразилії один мільйон українців. Один мільйон! Цілі українські квартали, українські магазини, видавництва, церкви, українські бандити й українські святі — словом, усе те, що потрібно для нормального національного життя. Кажуть, 24 серпня у багатьох вікнах — жовто-блакитні прапори. Українське життя Канади ще насиченіше, нашого брата там повно всюди: і серед найвищої влади, і серед простих моряків чи листонош. Ми мало знаємо про закордонних українців. Держава не цікавиться ними так само, як і нами, українцями України.

Чеський письменник Мілан Кундера в часи комунізму виїхав до Франції й там залишився. Комуністичні режими впали, але до рідного Брно він не повернувся, більше того — ще й почав писати французькою мовою. Він і надалі має світову славу, але французи так і не вважають його письменником французьким, чехи про Кундеру теж чути не хочуть. На старості він залишився без Батьківщини і навіть без права на пам’ять у рідній літературі. А пише він так, що я б радо забрав його в літературу українську. Мілан Кундера — український французькомовний письменник, есеїст і теоретик літератури, живе в Парижі — хіба не звучить? Кундера залишився на узбіччі, бо подумав, що досконало опанувавши французьку мову, купу років проживши в Парижі та ставши однією із ключових постатей французького культурного життя, зможе й зовсім стати французом. Не зміг.

Я проваджу до простого твердження: якщо ти ланос, то мерседесом не станеш, і навпаки. Якщо ти народився українцем, то ним вже й залишишся, і неважливо, мешкаєш ти у приватному будинку чи багатоповерхівці, зранку п’єш каву чи чай, любиш Angry Birds чи Тетріс, живеш ти в Україні чи за кордоном. Люди, які виїхали жити до інших країн, — вони не зникли, залишилися у вашій пам’яті, ваших випускних альбомах, ви з ними френди у Facebook, подарунки від них лежать на полиці біля телевізора, вони світяться зеленим у списку контактів вашого Skype. Бо всесвітні українці такі ж, як і ми, хоч і з нюансами, ясна річ.