«Кілер»: маленька імпровізація на клавіатурі, або спроба авторської майже післямови

Про таку Другу світову довжиною в прогулянку двома вулицями, я хотів написати ще тоді, коли вперше почув цю історію від родини. Коли, власне, ще не вмів писати. Знаю й інше, про що писати б не хотілося, але доводиться: одразу після обіду тим гарячим і запашним супом за прадідом прийшли військові комісари і таки забрали на війну. Більше він не повернувся. Ніколи.

Прадід Василь зник безвісти. Родина схиляється до думки, що його було вбито. Я ж часом у європейських країнах вдивляюся в зустрічні обличчя — з надією впізнати знайомі риси. Ну бо й справді — не міг же він померти просто так, не залишивши мені жодного знаку у вигляді внуків і правнуків, не відправивши мені листа довжиною в новий сімейний родовід. Щось мені у всій цій історії не подобається. Хоча б те, що воював він нібито за Червону армію, якої о тій порі на Закарпатті ще не було. Зник безвісти та й воював невідомо за кого — не міг мій рідний прадід так зі мною вчинити. Втім, може це й є його подарунком — я сам можу вибрати армію для нього і його героїчну історію. Я можу усе це вигадати і розповідати, як істину. Так із родинних переказів і народжується література.

Більшість людей на планеті Земля облизують обгортку морозива чи йогурта перед тим, як викинути її в смітник. Мало хто, щоправда, має сміливість у цьому зізнатися, бо це ніби й соромно, і невиховано, і жадібно. Коли у цукорниці в нас удома закінчувався цукор, мій дід заливав гарячий чай прямо в неї, аби розтанули й ті солодкі залишки, що залишалися на її стінках. Я спостерігав за цим процесом сотні, мабуть, разів і вже тоді знав, що збираю в свою пам'ять не просто колекцію спогадів, а віднотовую характери, підсвідомо вірив, що усе це мені знадобиться. Знадобилося — завдяки цій дідовій звичці один із героїв мого оповідання чинить саме так. Діду Степане, чуєш мене там, не небесах? Дякую!

Аби написати «Кілера», я перетворився у спостерігача, шпигуна і підслуховувача. Я крав слова і людські жести, комбінував персонажа із сотень реальних людей. Пам'ятаю як у часи, коли ЖЖ тішився такою ж масовістю і популярністю, як зараз Фейсбук, я запостив туди один вірш. Відбувалося це наприкінці серпня, може навіть 31-го числа. Одним із перших коментарів був такий: «Із цього вірша і розпочнеться нам осінь». Вслухайтеся лишень у цю фразу! Розпочнеться нам осінь — і взагалі осінь, і ця конкретна осінь, і осінь життя, і саме із вірша, із цього вірша. Прочитавши її з монітора, я покрутив пальцем біля скроні — як можна розкидуватися такими шикарними фразами в якомусь ЖЖ?! Цю фразу я поцупив і потім включив до одного з текстів. Я шукав такі фрази й людські вислови у гущавині нашого світу, ходив за ними, немов по гриби.

Колись одна дівчинка намагалася мене вразити і запросила послухати, як вона грає на фортепіано. «А зараз буде маленька імпровізація для фортепіано», - загадково підморгнула вона. Вразила вона мене вже після гри і зовсім не музикою, але вже в ту хвилину я знав, що одне з оповідань матиме назву «Маленька імпровізація для фортепіано». Бо література є такою ж самою імпровізацією, тільки на клавіатурі. Зрештою, й цілі у цих імпровізацій часто подібні.

Я писав «Кілера» впродовж трьох років у трьох різних країнах. Дякую мові, холодним балтійським вітрам, поїздам і літакам, усім випадковим супутникам, снігові й ночі, чаєві й ромові у невідповідних пропорціях, дякую синьому честеру й червоним ґалуазам, дякую своєму комп'ютеру і його ніжній клавіатурі, моїй любові й моїм коханням, дякую ранкам, птахам і е-мейлам, водію автобусу до Коломиї, музиці, друзям, безнадійним київським надвечір'ям і гарячому варшавському літу, книгарням і лісові, натхненню, вірі й бажанню продовжувати.

Пишучи книжку, я постановив собі єдине правило: не писати про себе. Тож у «Кілері» одинадцять оповідань, бо дванадцятим є моє власне життя. Далі буде...