Як я деградував завдяки Януковичу

Кажуть, що до хорошого людина швидко звикає. На превеликий жаль, до поганого процес звикання відбувається ще швидше. Ще інші кажуть, що, мовляв, скажи мені хто твій ворог — і я скажу тобі хто ти. Якщо до цього додати ще анекдот «Ніколи не сперечайся з ідіотом, бо в суперечці ти опускаєшся до його рівня, а там він вже легко давить тебе своїм авторитетом», то отримаємо повну картину змін, які сталися з Україною й українцями з моменту інавгурації Януковича.

Я ж, здається, сам казав після перемоги Януковича на виборах 2010 року, що нічого кардинально поганого не відбудеться, бо зміни в свідомості й житті українців після Помаранчевої революції незворотні. Ми ж отримали щеплення від утисків, залякувань, фальсифікацій, тому вихідець з Єнакієва вже нічого не зможе з нами вдіяти. Як показують два роки, які всі ми прожили під «покращенням» Януковича, він зміг значно більше: опустити нас до свого рівня і там вже й справді «задавити» своїм авторитетом.

Суспільство кардинально змінилося, стало цинічнішим, зміліло. Ми прийняли правила гри провокаторів і завзято обговорюємо відео з тюремної камери, ми вже звикли, що з кожним днем новини будуть все гіршими й жахливішими, ми сміємося з ляпів «гаранта» й розважаємося створенням демотиваторів для Фейсбуку. Так, нам смішно, але вже не соромно, бо ми впустили їх у своє життя, свій простір, свою свідомість.

Чоловік, схожий на Януковича, і зграя, схожа на команду реформаторів, переступили всі можливі межі. Те, що відбувається в державі, на жодну здорову голову не налазить. Ми завзято аплодуємо, коли ще один європейський політик покритикує нашу владу, ми отримуємо від цього задоволення, повну сатисфакцію. Європейські політики підписують петиції, голосують за резолюції, відмовляються співпрацювати з Януковичем. Ми ж у цей час чекаємо, що вони нас нарешті визволять і репостимо демотиватори.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Подивіться на скани листів до президента, які пишуть політики, журналісти, громадські діячі. «Шановний Вікторе Федоровичу!». Як рука може піднятися написати про нього «шановний»? Як можна сидіти в телевізійних студіях і на повному серйозі дискутувати з ними про щось, з усіма цими богословськими, колесніченками, кузьміними й порошенками? Приклад Порошенка якраз показує, що вже немає особистих ігор в політику, що кожен, включаючись у гру на стороні темних сил автоматично стає гвинтиком, постійно ображеним на «народ», який не розуміє масштабів покращення і «голослівних популістів», які тільки критикувати й вміють. Пристойне товариство ніколи б не опустилося до дискусій на поважні теми з імбецилами, а ми спромоглися на таке і сприймаємо їх всерйоз. Жодного рукостискання, жодних звертань «шановний» і «пане/пані», жодного спільного перебування на одному гектарі, а не те, що в телевізійній студії, - ось що ми мали їм протиставити. Ізоляцію, публічну зневагу, побажання піти ще повчитися в школі чи взагалі зібрати свої чесно награбовані речі й виїхати кудись подалі, пораду заснувати свою донецько-кримську державу й відгородитися від нас кордоном, але зовсім не дискусію типу «рівний з рівним».

За ці два роки я особисто втратив відчуття спокою й філософського погляду на світ. Я став злим, я ненавиджу, я бажаю «команді реформаторів» тільки найгіршого, не просто найгіршого, а чогось найжахливішого. У мені не залишилося співчуття до них і їхньої відсталості, я став затятим песимістом і впевнений, що жовтневі вибори будуть сфальсифіковані. Мені страшенно не подобається наш народ, який спочатку вибрав собі цю владу, а тепер її затято терпить. Немає таких придатних для друку слів, якими я охарактеризовую ті 15-18% населення, які найближчої неділі згідно соціологічних опитувань проголосували б за партію влади.

Коли твоя країна перетворюється на в'язницю з тупим і агресивним наглядачем на чолі, ти мимоволі й сам переймаєш і цю агресію, і цю тупість, і цю тотальну обмеженість. Що й сталося з нами. Як там у Шевченка: «Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала»? Ех, якби була знала...