Державний кордон: для чого треба одних людей відділяти від інших

У випадку з Україною, кордон не завжди означає кордон України, бо перейшовши його, скажімо, з російською боку, відчуваєш, що нічого не змінюється: ні люди, ні мова, ні ментальність. Змінюється хіба валюта, але ця декорація ще нічого не означає, бо маючи, наприклад, долари, завжди даси собі раду. Не пропадеш, словом. Той кордон взагалі дивний: він існує тільки на пунктах пропуску, від яких вправо і вліво тягнеться безкінечне поле. Сумне й депресивне, як наша «спільна» історія.

Кордон взагалі – це уявна лінія. Скільки воєн розпочиналося через спробу переділити кордони, скільки людей померло, захищаючи свій кордон! Тобто захищаючи уявну лінію. Ця лінія йде не тільки землею, вона ділить і підземні надра, і простягається у височінь, яку не осягнеш поглядом. Кордон може бути й водою.

Два чи три роки тому мене попросили написати есей про Чорне море. Я вже було почав писати чергову веселу історійку про пригоди на березі моря, але щось мене зупинило. Я зрозумів це вже дописавши текст: берег і море – це дві зовсім різні історії. Берег – домівка, море – подорож, берег – Ітака, море – Одисеєві мандри. Проект був міжнародним і про українське розуміння Чорного моря випало написати мені. Тож ніяка історія про дискотеку на березі моря в Ялті не підходила, хай навіть яким романтичним гепі-ендом мала закінчитися. Треба було написати про значення, яке має Чорне море для українців. Десь на його берегах, може навіть наших, поховано Овідія, останнього великого поета Золотої доби Римської імперії (як звучить!), та це не головне. Бо для українців це море – не просто вода, не просто кордон, а та щаслива перешкода, яка не дозволила нам повбивати одне одного з нашими сусідами. У Балканів такої розкоші не виявилося, тому там турецьке панування відкликається досі – як не мечеттю, то війною, як не цвинтарем, то музикою. А нас значною мірою захистило Чорне море. Ось що значить справжній, неуявний кордон.

Кордон на річці Тиса, який ділить Україну з Румунією і Угорщиною, такого щастя нам не подарував. Натомість тут спрацювали гори, бо саме Карпати на майже тисячу років розділили Закарпаття та Україну. Саме тут, на Заході України, де кордон справді існує у матеріальному вигляді: і прикордонних постів, і паркану з колючим дротом, розумієш, що «межа», «границя» може слугувати й іншій меті: відділити одних від інших, відгородити їхній успіх і лад від нашого перманентного скиглення й хаосу. Потреба мати візу – це найкрасномовніша ознака того, що з вашою державою є проблеми, а відтак – і з народом. Чесно кажучи, це інструмент, який використовують, щоб відділити кращих від гірших, тих, що змогли, від тих, кому ніяк – уже сотні років – не вдається. Можна, звісно, вважати, що це негуманний підхід, і закидати громадянам ЄС черствість і бажання вивищитися, але факт залишається фактом: Янукович у них президентом не став би ніколи. Значить, проблеми в нас не тільки з владою, а й із тими, хто цю владу обирає.

Пам’ятаю як я колись заздрив героям Гемінґвея , які в романі, відомому в нас  як «Фієста», йдуть на ранкову риболовлю і з ними стається приблизно таке (цитую з пам’яті): «ми піднялися стежкою на пагорб і перед нами відкрилася Іспанія». Ото б і мені жити в такій державі, щоб рибалити я ходив через пагорб в умовну  Іспанію! Але я в такій не живу, натомість у мене паспорт країни, громадянам якої потрібні візи. І хоча на світі вже й так забагато кордонів, мені все ж здається, що одного не вистачає. Цей мій улюблений кордон мав би пролягти всередині України. Навряд чи він колись з’явиться. А це означає, що і надалі мені потрібні будуть шенґенські візи, а українці так ніколи і не відчують себе героями старого Гема. І більше додати мені нічого.