«Я втратив усе: роботу, машину, телефон..»

Загальновідомо, що важливою є не так сама подія, як наше ставлення до неї. Переконати себе можна майже в усьому, хоча ні – абсолютно в усьому. І в покращенні, і в погіршенні. Та взагалі – в чому завгодно.

Перед Новим роком я писав, що слід зробити якусь хорошу справу, бо інакше буде непереливки. Коли людина має два тижні вільного часу – знайдеться момент самотності, в який почнеться копання в собі, докори сумління і перші стадії депресії. Тому важливо мати за плечима якусь хорошу справу – як алібі для самого себе.

Мої друзі, про яких я часто згадую в колонках, їх не читають, а тому й не знали, що перед Новим роком слід зробити щось добре. Це такий закон: якщо не читаєш колонок – то потрапляєш у них як тема. Отож, мої друзі Юра і Слава (для зручності я зміню їхні імена – хай будуть Слава і Юра, щоб ніхто не впізнав) напружено і весело відсвяткували Новий рік. Потім відсвяткували ще кілька перших днів Нового року. Потім, остерігаючись перепадів артеріального тиску, ще два-три дні підліковували здоров’я святковими засобами. І нарешті після цього всього дзвонить Слава до Юри й плаче в слухавку. Обоє знаходяться в депресивному, я б навіть сказав – пригніченому стані: Слава ридає, раз у раз повторюючи одну й ту ж фразу, потім знову сльози душать йому горло, Юра ж скрушно зітхає, одною рукою тримаючи слухавку, а іншу виставивши перед собою й намагаючись переконати себе в тому, що вона не тремтить. Так триває хвилин п’ять: Слава рюмсає, Юра голосно видихає повітря й прислухається до свого організму – де закололо, де заболіло, а де й взагалі вже нічого не відчувається. Словом, ніч перед Різдвом.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

А фраза Славина, трохи причепурена й відцензурована, звучить так: «Я втратив усе: роботу, машину, телефон…». Хвилин п’ятнадцять триває розмова, фразу повторено теж разів зо п’ятнадцять, вилито відро сліз, Юра внутрішнім слухом продіагностував усі свої органи і в кожному знайшов проблему, аж тут раптом в голові в нього немов зблиснуло. Слава якраз повільно розжовував свою фразу «Я втратив усе: роботу, машину, телефон..», коли Юра спохватився: «Слухай, старий, мені дуже прикро, я допоможу тобі чим зможу, але здається, що ситуація не така вже й критична. Ти кажеш, що втратив усе, навіть телефон. Але здається, що телефон ти таки не втратив, ти ж із нього мені дзвониш!». На хвилину западає мовчанка, потім у слухавці поволі стихають схлипування, і Слава зміцнілиим голосом каже: «Хм, ти маєш рацію, телефон таки я не втратив… Поки що».

Виявилося, що не втратив він нічого. Просто було Славі погано, за годину від батьків мала повернутися дружина, яка, побачивши його в післясвятковому стані, мусила б його покинути, він з горя продовжив би святкувати, його б вигнали з роботи, невдовзі довелося б продати машину, щоб вижити, а потім вже й телефон обміняти на найнеобхідніше. Вибудував він собі таку перспективу, повірив у неї і гірко заплакав. Добре, що знайшовся справжній друг, який його підтримав у важку хвилину. Так само добре, що друг у цей момент також не втратив усе, в тому числі телефон, і таки зміг прийняти дзвінок. От і поговорили.

Сила переконання – страшна штука, особливо після свят. Янукович впевнений, що він патріот і все робить правильно. Азаров впевнений, що покращує людям життя. Прикро тільки, що з моїм другом Славою у них є щось спільне: їхні переконання не мають нічого спільного з реальністю.