Хліб коментатора

Під однією з моїх колонок на цьому порталі користувач під ніком «Олег» написав: «андрій любка вже не має про що писати – бере найбанальніші теми – від сніду, собачих какашок і тепер до вина. Наступна колонка буде, напевне, про картоплю як другий хліб: )))». Хоч згаданий юзер, мабуть, і намагався мене вжалити, йому це не вдалося – мені цей коментар сподобався, я люблю людей з почуттям гумору і нормально ставлюся до критики.

І не зважаючи  на те, що у мене в паспорті стоїть штамп прописки «Виноградів», і хоч я й люблю вино, і хоч дуже дивуюся такій суперпопулярності чилійських вин, і справді, цілком щиро вважаю, що поява винних магазинів і винної культури свідчить про прихід цивілізації на наші території, хоч все це вкупі підтверджується тим, що я сам, своїми руками вмію робити вино, і робив це неодноразово і щоразу в об’ємі понад три сотні літрів, справа, однак, полягає в іншому. Не в самому коментарі, бо люди мають право думати що їм заманеться і можуть вільно висловлювати свої думки, і у всіх різні вподобання, «на колір і смак товариш не всяк», як то кажуть. Отож, справа не у в’їдливій реакції, а в її анонімності – «Олег» може означати будь-що: і, наприклад, Романа, і Світлану, і справжнього Олега.

Олегові, який побоявся написати власне прізвище і – найімовірніше – навіть чужим ім’ям підписався, я хочу відповісти й справді розказати історію про хліб. Сім років тому після невдалої спроби революції чи радше кволенького протесту проти фальсифікації виборів Президента Білорусі, мене й моїх друзів затримали на центральній площі Мінська й посадили до в’язниці. Затримали й посадили – так пише клавіатура, так висловлюється мова, насправді ж боєць спецназу ударом ноги в сонячне сплетіння повалив мене на землю, кілька разів вдарив у нирки й грудну клітку, і вже коли я почав задихатися – поволік у автозак. Далі були чотири доби у тюрмі, під час яких мені не дозволяли ані повідомити про свою долю близьким, колегам чи хоч би українське посольство. За ці чотири доби повного безправ’я мене спокійно могли б убити – і ніхто ніколи б не дізнався де і куди я зник.

На четверту добу мене повезли в суд, який засудив мене на п’ятнадцять діб тюрми і депортацію на 10 років. Зрештою, у цьому нічого дивного, натомість на все життя я запам’ятаю інше: в суд і назад мене везли у великій вантажній машині з написом «ХЛЕБ» на бортах. Серед білого дня наприкінці березня 2006 року центром європейської столиці їхала машина з написом «ХЛЕБ», а всередині, у маленькій камері розміром з біотуалет, у наручниках, з головою між колінами, у взутті з витягнутими шнурівками їхав я. Після цього я вже не зможу розлюбити Центральну Європу, я досі живу, зачарований її дикістю й чарівністю, її жорстокістю й любов’ю, її хлібом і її видовищами.

Більше того, я більше ніколи не купував собі взуття без шнурівок і саме з цієї причини, до речі, не дуже люблю сандалі. Шнурівки стали моїм приватним символом свободи, останнім набоєм, який можна використати, щоб у потрібну хвилину знищити останнього найзапеклішого ворога – себе.

За останні три роки наша центральноєвропейська країна перетворилася на вантажівку з написом «ХЛІБ» на бортах і в’язнями всередині. Деклароване «покращення», цей символ достатку і хліба у кожному домі, насправді є лише брехливою ширмою, за якою сидить побитий народ у наручниках. Народ без права голосу, у відчаї від власної безпомічності й безвиході. І єдине, що йому залишається – прийти додому і посеред ночі тихо накатати злісний анонімний коментар, щоб хоч якось випустити назовні свою лють, свою затаємнену й застрашену злобу, тихо написати донос на більш успішного сусіда, у темному провулку вдарити ножем у спину чи пляшкою по голові. І відчути полегшення.

Коментаторе! Напиши свій коментар так, як вважаєш за потрібне, можливо, це твоє єдине задоволення і єдиний спосіб помсти за втрачене життя у проклятій країні. Краще напиши коментар, вилий свій біль і образу, хоча б для того, щоб ніколи не скористатися шнурівками не за призначенням.