In vino veritas: у чому секрет популярності чилійських вин?

Протягом останніх кількох років з особливою приємністю спостерігаю за просуванням винної культури в Україні. Поет і дисидент Ігор Померанцев, відомий також своєю пристрастю до вина, годинами може розповідати (і навіть книжку про це написав, яка так і називається – «Винарні») про різницю між горілчаною й винною культурами. Для вина потрібен теплий клімат, сонце, добрий ґрунт – і земляний, і людський, терпіння і багаторічна витримка, виноробні школи, знання, які передаються з покоління в покоління. Вино – це тяглість традиції, розкошування відтінками й букетами, зрештою, недарма вино – метафора мудрості. Вином смакують, горілкою впиваються, вино роками витримують, дбаючи навіть про бочки, про келихи з тонкого скла, горілка ж, а краще назвати її водкою, допоможе забутися в лютий сибірський мороз після чергового вбивства чи більшовицької революції. Вино – це дегустація, торжество смаку, гурманство і гедонізм. У розумних дозах, ясна річ.

Тому поява в Україні винних супермаркетів, винарень, фестивалів вина, розширення винного асортименту в ресторанах – усе це події, які не можуть не тішити. Особливу увагу провокує шалений успіх і популярність на українському ринку чилійських вин. Я спостерігав за цим у кількох центральноєвропейських країнах – усюди вина з Чилі міцно посідають четверту сходинку популярності (після традиційних – європейських – вин Франції, Італії й Іспанії). У чому секрет такого успіху, адже ще років 20-30 тому чилійське вино було рідкісним і радше екзотичним товаром?

На користь чилійського вина яскраво промовляє співвідношення «ціна-якість». За 3-5 євро ви отримуєте пляшку вина доброї якості, з вишуканим букетом і виготовленого з традиційних для європейського смаку сортів (Шардоне, Каберне-Совіньйон, Мерло, тільки у Чилі чудом збережений сорт Карменере). Звідки така низька ціна і водночас пристойна якість? Зрозуміло, що цей феномен, названий фахівцями винним «чилійським чудом», не міг відбутися без підтримки держави. Чилі має ідеальний клімат для виноробства, але ще на початку 70-х років минулого століття уряд забороняв розширення виноградних плантацій. Справжній винний бум відбувся вже за десять років, коли всі урядові обмеження було скасовано, а також створено умови для іноземного інвестування в галузь. За 20 років майже всі 100% виноградників було пересаджено й оновлено, засновано винні заводи, обладнані сучасним устаткуванням, кілька сотень виноробів поїхали навчатися до найкращих європейських винних домів, а держава якийсь час навіть оплачувала доставку вина через океан на європейські ринки, що суттєво знижувало ціну. Важливим є й державний контроль за якістю продукції – так, у Чилі діє закон, завдяки якому ви можете бути певними того, що у вині точно міститься мінімум 85% того сорту винограду, що вказаний на етикетці. Про податкові пільги й канікули взагалі волію не згадувати, у нормальній країні це очевидна справа для профільної галузі.

В Україні теж маємо два виноробні регіони – Крим і Закарпаття. Втім, значну частину наших виноградників у часи «сухого закону» було викорчувано, а для того, щоб посадити нові й  розвинути галузь – немає ані інвестицій, ані політичної волі. Взагалі складається враження, що в Україні діє якась державна горілчана монополія. Приватне виноробство, яке могло б бути виходом у час браку інвестицій, підлягає драконському ліцензуванню, а ліцензія коштує стільки, що лише одиниці виноробів на свій страх і ризик беруться за цей «бізнес». Маючи добрі кліматичні умови для виноробства, ми навіть власні льохи наповнюємо імпортними винами. Хоча саме Україна, а не Чилі, могла б посідати четверте місце в Європі за продажем вин. Як бачимо з чилійського рецепту, для такого «винного чуда» вистачає 20-30 років. Клімат маємо, 20 років у молодої держави теж знайдуться, залишилося тільки обрати розумний уряд, який зможе забезпечити таке чудо державною підтримкою.