Топ-3 українські долі, за якими можна зняти голлівудський блокбастер

Мене доволі часто питають: мовляв, кого б ти запропонував, якби міг вибрати кілька українців, про яких варто зняти грандіозно крутий фільм? Зрозуміла річ, що одразу на гадку спадають кілька гетьманів (обов’язково про Сагайдачного й Мазепу), нам явно не вистачає крутого фільму про геніальну й справді виняткову долю Тараса Шевченка, про Миклухо-Маклая чи Сковороду, про Роксолану чи Олену Телігу. Але всі ці фільми були б досить одноманітними й за великим рахунком широкому світовому глядачеві нецікаві.

Натомість маю сміливість припустити, що маємо 3 українські долі, настільки гарячі й заплутані, помережані то шпигунством, то зрадами й інтригами, революціями й авантюризмом, жінками, коханнями й коханками, що їхня біографія вже є готовим смачним сценарієм для захоплюючого фільму. Пропоную свій власний топ-3 цих людей:

Вільгельм фон Габсбурґ, можливий король України, австрійський аристократ, українець з вибору, в часи української революції відомий як «Василь Вишиваний». Я вже писав про нього під трохи іншим кутом, зауважуючи, що з жінками у нього якраз проблем не було – через гомосексуальну орієнтацію. Гарний вийшов би фільм: нащадок найславетнішого європейського імператора зламу століть завдяки бунтівному й романтичному характеру обирає собі Батьківщиною не Австрію, а знедолену Україну, вчить мову й звичаї, воює за незалежність України й у степу заживає слави блискучого полководця, потім гірка поразка, розпад Австро-Угорщини, шалені, богемні, п’яні й розпусні двадцяті-тридцяті роки у Парижі, бідність, шпигунські місії на користь США, війна, викрадення і смерть від рук комуністів у Лук’янівській в’язниці Києва. Він жив, як король, хоча королем України так і не став – з тієї трагічної причини, що й України не стало.

Михайло Чайковський. Більшості його ім’я невідоме, але з однієї простої причини: неясно до якого народу його зарахувати. А це, однак, одна з найколоритніших постатей Центральної Європи ХІХ столітті. Народився на Житомирщині, помер на Чернігівщині, першу кар’єру зробив як польський шляхтич, хоча сам найбільше пишався своїми літературними успіхами – писав романи про козаків. Брав участь у польському антиросійському повстанні 1830-х років, потім співпрацював з князем Чарторийським і «Готелем Ламбер» у Парижі, саме там дістав завдання шпигувати, в якості розвідника поїхав на Балкани, де в Сербії заввиграшки заварив змову й провів державний переворот, потім перебрався до Константинополя (Стамбулу), де за лічені роки злетів на самісіньку гору мрій – став так званим «Садик Пашею», султан присвоїв йому титул «око, вухо й правиця престолу», саме на руках у Чайковського помирає Адам Міцкевич, саме Михайло створює у Османській імперії козацькі полки, які віддано воюють з Росією.

І після цього всього Михайло Чайковський продовжує писати літературні твори, отримує славу авантюриста європейського рівня, любить Болгарію з усіх сил і тихо придушує болгарське повстання, тричі за життя змінює віру (католицизм, іслам, православ’я), п’ять разів змінює дружин (завжди за трагічних обставин), сам цар Олександр ІІ після всіх зрад погоджується стати хрещеним батьком його дитини. Михайло Чайковський, цей авантюрист і улюбленець долі, який встиг прожити добрячий десяток різних, часом кардинально протилежних життів, наприкінці життя переселяється на Чернігівщину, живе на хуторі, пописує спогади, а потім – як найвправніший письменник – сам ставить крапку у геніальному сценарії свого життя: пускає кулю в скроню.

Віктор Петров (Домонтович), людина неймовірного таланту й загадкової долі. Письменник-модерніст, один із фундаторів українського інтелектуального роману як такого. Працював археологом та етнографом, їздив у експедиції, літературні твори підписував псевдонімами «В.Домонтович» та «Віктор Бер». З початку 30-х років співпрацював із радянською розвідкою. Коли більшість його колег уже були розстріляні під час сталінських чисток, Петров продовжував спокійно працювати і навіть – що не робить йому честі – закрутив роман з дружиною розстріляного поета-неокласика Миколи Зерова (з нею, Софією Зеровою, у 1957 році і одружився). Наприкінці війни зі спеціальним завданням опиняється у Німеччині, де входить до складу різних українських еміграційних груп, бере участь у створенні діаспорного «Мистецького українського руху (МУР)» і Вільного українського університету у Мюнхені. Тобто, найвірогідніше, як радянський агент втирається в довіру українського середовища й стежить за ними. 18 квітня 1949 року раптово зникає з Мюнхена, цю подію всі трактують чи то як убивство, чи то як викрадення чільного діяча радянськими шпигунами. Ха-ха, а він сам був радянським шпигуном! Після зникнення з Мюнхена живе у Москві й Києві (в останньому й похований – до речі, на військовому цвинтарі). Його власна психологічна драма полягає в тому, що він був одночасно великим, видатним українським письменником і – як радянський агент, що доносив на українську інтелігенцію – ворогом України. Закрутив роман і одружився з Софією Зеровою, хоча розстріляний Микола Зеров був його близьким другом. Так чи сяк, а після закінчення місії суперагента й повернення з Мюнхена Петров літературних творів більше не писав (а прожив ще 20 років і в історію України ввійшов саме як геніальний письменник) – єдиним літературним виданням, до якого був причетний, стали вибрані вірші Миколи Зерова. Мабуть, сумління мучило.. Зрештою, Віктор Петров сам зізнався, що псевдонім «Домонтович» знайшов у литовській мові, і означає він «той, що багато каламутить».

P.S. Якщо маєте власні ідеї чи пропозиції щодо українців з неймовірною й придатною для екранізації долею – залишіть їх, будь ласка, у коментарях під колонкою.