Epic fail: Нас уже не 52 мільйони, а комуністи досі в парламенті

Скільки себе пам’ятаю, весь час навколо повторюється думка, що в наступному скликанні Верховної Ради вже не буде представників комуністичної партії. Наводяться різні аргументи. По-перше, час уже не той, сама ідея застаріла і навряд чи може спокусити постмодерного виборця ХХІ століття. По-друге, українські комуністи – це карикатура на комунізм, бо і не українські, і не комуністи. Мовляв, не будуть люди вже за них голосувати, бо продажні буржуї вони, а не представники пролетаріату. І, нарешті, по-третє, бо виборці їхні цей-во, тю-тю. Вимирають тобто. Як цинічно це б не звучало.

У моєї родини своє ставлення до КПУ, Леніна та іже з ними. Після приходу совєтів нашу сім’ю розкуркулили, а 11 дідових братів і сестру залишили голодними – без поля, худоби. Ніколи не забуду хвилини, коли ми з нині вже покійним дідом проїздили на велосипедах з Олешника до Виноградова повз Лемаковицький ліс. Дід розповідав, що він, цей ліс, колись належав Любкам, і досхочу фантазував скількох комуністів вдалося б «приземлити» під кожним деревом.

Ще одного мого родича колись у розпалі застільної політичної дискусії запитали: «Так ви антисовєтчик?!». «Це я, бл…, антисовєтчик?! Ану пішов на.. звідси!», - дещо стримано відповів він, бо ненавидів будь-що пов’язане з комунізмом, а тим паче совєтчиків і антисовєтчиків. Гени є гени, мені це передалося вповні.

А минулий вікенд я провів у Прибалтиці, куди мене запросили з виступом на літературний фестиваль. Зворотна дорога пролягала через Ригу, де доля подарувала цілий день між пересадками на літак. А що ми зазвичай робимо, потрапивши в Ригу? Зрозуміло що: набережна, ресторани, бальзам, кондитерські, рибні делікатеси, підвищення градусу. А для мене ще й відвідини Музею окупації, який розташований у центрі латвійської столиці (до слова, у Вільнюсі теж є такий музей, навіть масштабніший).

Тим часом у фойє латвійського Музею окупації неочікувана виставка – про Голодомор в Україні. Приблизно сорок стендів з фотографіями, коментарями різним мовами, поруч у мисках – «страви» з трави, картопляного лушпиння і різних харчових відходів, які їли українці під час Великого Голоду. Поміж усім цим ходять нажахані бліді латвійці, які час від час перепитують працівників музею чи це справжні фотографії. «Справжні», - відповідають їм, після чого відводять погляд.

Моя супутниця порозглядала ці фотографії, зупинилася біля стенду, присвяченого Харкову, тодішній столиці Совєтської України, і риторично промовила: «І як же вони там на Сході далі голосують за комуністів, адже тисячі людей вмирали й розкладалися просто на вулицях, як можна підтримувати комуністів у місцевостях, у яких, мабуть, досі стоїть нестерпний трупний запах?».

«Тому й голосують, – дещо роздратовано відповів я. – Бо там Голодомор таки досягнув своєї мети».