Чорна людина: Слободан Мілошевич довів до трагічного краху і себе, і свою країну

Власне, саме 5 жовтня у Белграді зібралося кілька сотень тисяч громадян, які вкупі з тиском міжнародної спільноти змусили Мілошевича піти у відставку наступного дня. Напередодні, у вересні, відбулися президентські вибори, і підконтрольна владі виборча комісія оголосила, що переміг Мілошевич, а опозиційні кандидати не набрали достатньої для виходу в другий тур кількості голосів. Нічого не нагадує? Тоді головний опозиціонер – від, зрозуміла річ, «демократичних сил» – закликав людей вийти протестувати. Протести стали настільки масовими, що змогли дотиснути владу, переконати ключових «силовиків» не чинити збройного спротиву, тож Мілошевич втратив свою посаду, а в наступному році його справу передали в Гаазький трибунал, в якому він помер від серцевого нападу, так і не дочекавшись вироку.

Слободан Мілошевич – харизматична й неординарна постать, саме його вважають розпалювачем балканських воєнних конфліктів й роздмухувачем націоналізму. Він неодноразово вдавався до маніпуляцій, популізму, апелював до найнижчих амбіцій людей, брехав, тиснув на ЗМІ, забороняв законами й судовими ухвалами ворожі організації, неелегантно «юзав» інтелігенцію й лідерів суспільної думки, ба навіть (це не доведено) наказував спецслужбам викрадати і вбивати своїх  політичних опонентів. Словом, класичний східноєвропейський набір посткомуністичного політика, який прагне втриматися у владі за будь-яку ціну. Навіть ціною власного життя.

І не тільки власного. За свою владу й становище Мілошевич заплатив велику кармічну ціну. Це звучатиме трохи метафорично, але й справді навколо Слободана утворився немов вихор, який ламав долі всім його оточуючим. В якомусь сенсі він ішов у владу по справжніх трупах. І не тільки політичних опонентів. Наприклад, обоє його батьків наклали на себе руки.

Зрештою, жертвами Мілошевичівської жаги влади стали і його країни: спочатку Югославія, а потім і Сербія. Тому Коштуниці й вдалося перемогти, а краще сказати – перетиснути Слободана: президент просто втомив свій народ поразками. Судіть самі: Сербія офіційно не брала участь у балканських війнах, але суспільна думка всього світу саме її вважає найбрутальнішою й дикою стороною, яка й спровокувала початок різанини й стрілянини. У 1999-му році НАТО бомбардувало Сербію не так через те, що ситуація в Косові була критичною (довести це неможливо, не вдалося це й Гаазькому трибуналу), як через те, що весь світ встиг – стереотипно, звісно – так зненавидіти сербів, що звинувачував їх у всіх звірствах. Символічно, що велика кар’єра Мілошевича почалася в Косові, де він колись виголосив палку націоналістичну промову, яка й дала початок відкритому протистоянню, яке закінчилося розпадом Югославії й війнами. Саме після натівських пост-косовських бомбардувань його кар’єра й закінчилася: Сербію поставили на коліна, публічно принизили і покарали; народ цього не зміг пробачити своєму президенту, якого, ніде правди діти, таки палко любив. Зрештою, Косово ніколи б не отримало незалежності, якби не всі провали й огріхи Мілошевича. Парадокс, але саме йому косовські албанці мають завдячувати Незалежністю.

Він помер у 2006 році у в’язниці (слід підкреслити, дуже комфортній) Гаазького трибуналу. Існує думка, що Мілошевичу, який мав серйозні проблеми із серцем і тиском, «допомогли» відійти в інший світ. Це було вигідно всім, навіть Слободану, який у народній пам’яті залишився мучеником і патріотом-героєм. Найбільше ж ця смерть підняла настрій гаазьким суддям, які впродовж довгих п’яти років так і не змогли довести провину оскарженого. Воно й не дивно, адже йшлося про щось таке, що довести неможливо, як неможливо довести існування диявола, йшлося про своєрідний «дух історії»: сам Мілошевич наказів убивати чи розпочинати війни не давав, боснійських сербів у Боснії й Герцеговині офіційно (військами, грошима) не підтримував, плану «зачистки» Косова від албанців за його підписом теж не існує. Чесно кажучи, процес Мілошевича у Гаазькому трибуналі в якийсь момент почав видаватися карикатурним, а звинувачення розсипалися на очах. Зрештою, якщо аналізувати суто юридичні моменти, то Мілошевича варто було виправдати й випустити. Так часом буває: всі навколо знають, що причиною, витоком більшості кровопролитних процесів на Балканах був Мілошевич, що він був ідейним натхненником гонки націоналізмів, всі переконані, що саме він спонукав боснійських сербів до сепаратистської війни, але перед законом, юридично – його руки чисті. Тож усім була на руку його смерть – і суд не зганьбився політично мотивованим рішенням, і Мілошевич пішов зі сцени з гідністю.

Хай там як, а є в житті деякі речі, які раціонально годі пояснити. Як-от постать Мілошевича, яка все навколо приводила до краху. Навіть антимілошевичівська революція 5 жовтня закінчилося своєрідним провалом і обнулінням (як і дві інші, грузинська і українська, «кольорові революції»), бо зараз Президентом Сербії є Ніколіч, представник в якомусь сенсі мілошевичівського крила націоналістичного руху.

А юридично – руки чисті. Батьки покінчили життя самогубством, сам Мілошевич помер (убитий?) у в’язниці, його дружина божеволіє в Москві, донька відстрілювалася від поліції, син утік із країни, а саму його країну поставили на коліна і зробили винною у всіх гріхах і звірствах, сотні тисяч людей померли під час балканських воєн. Ось і не вір після цього в людську енергетику.