Люби мене навіть по смерті

Я люблю цвинтарі. Хоча це можна радше назвати пристрастю, різновидом таємного знання, а не любов’ю. Я знаю, що саме на цвинтарях можна побачити яким було і яким є місто, зробити висновки про його колишню розкіш і теперішній занепад. Або навпаки, що трапляється значно рідше.

Цвинтарі завжди цікавіші й промовистіші за центри міст, за всі площі й ринки, катедри, пам’ятники і бульвари. На кладовищі про історію міста можна дізнатися практично все. Почитайте написи на хрестах і нагробках – і зрозумієте, в яких державах це місто перебувало протягом століть, а в яких – протягом кількох років, яке населення тут жило, поважали тут більше військових чи поетів. За кількістю й пишнотою родинних склепів ви швидко зорієнтуєтеся на яку саме епоху припав розквіт буржуазії й торгівлі в місті, зробите висновок про кількість знаті, зрештою – про майстерність тутешніх ремісників, скульпторів, архітекторів, будівельників. Теперішній стан цвинтаря – кількість бур’яну, квітів, підметені чи забуті стежки, нові могили з фігурами чоловіків у «адідасах» чи генералів у орденах – свідчить про пріоритети, якими місто живе зараз.

Я люблю цвинтарі, але водночас знаю, що їх не може бути багато. Тому є дуже невелика кількість міст, висновки про які я складав також і завдяки кладовищам. Ужгородська «Кальварія», Львівський «Личаківський», Київське «Байкове». Із останніх – цвинтар у Сараєві, на якому аж рябіло від цифр 1992, 1993, 1994, 1995. Цвинтар – це енциклопедія, міський довідник, символ міста.

Книжка, роботу над якою маю намір розпочати невдовзі, й до якої зараз збираю матеріал, розповідатиме про людину, що втікає від великого міста, переселяється у віддалене передгірське селище, де живе відлюдником. Втікає від себе, щоб знайти себе. І не знаходить, звісно. Але я не про це; герой книжки живе неподалік цвинтаря, розташованого на узгір’ї, за яким – річка. До місця риболовлі шлях пролягає через цвинтар.

Мені потрібен був матеріал, я сам мав пройти через цей цвинтар. Тому намовив місцевого історика, щоб він з’їздив туди разом зі мною й принагідно відповів на кілька запитань. Він погодився за дріб’язкову винагороду. Ми зустрілися о 6 ранку на автобусній зупинці за містом. Я прикинув, і так, на око, мені здалося, що в історикові бовтається добрячих сто п’ятдесят свіжих грамів, або вчорашня півлітра. Я заздрив.

За годину ми вже були на старому цвинтарі, який із плином часу перетворився де-не-де на яблучний сад. Зійшло сонце, почало припікати. Стиглі яблука пахли і раз-у-раз гупали то об землю, то об нагробки. Цвинтар збиває пафос, збиває суєту буденності. Тут розумієш, що насправді нічого важливого не відбувається, а твої проблеми – смішні й абсурдні. Бо в кінці кінців із тебе самого виросте розлога яблуня. І, погодьтеся, це не найгірший варіант.

Я придивився до одного нагробка й зауважив, що тут похований чоловік, а поруч нього вже встановлено пам’ятник дружині. На ньому було прізвище й дата народження, а дату смерті впишуть уже по факту. Це дивно й моторошно – приходити на могилу чоловіка, а поруч на нагробку бачити своє ім’я. Жити, аби дочекатися смерті. І воз’єднатися.

Чомусь мені згадалося, що у нас вдома довгий час теж лежала могильна плита з дідовим іменем. Бабуся померла на десять років раніше, а він одразу ж виготовив нагробок і для себе. Нагробок стояв на веранді за дверима, і я щоразу бачив його, коли приходив інспектор, щоб списати показники електролічильника. Бабуся й дід прожили складне життя, і я знаю, що старий багато за чим шкодував. Але вже не міг ані перепросити, ані освідчитися. Тому його плита чекала на нього за дверима веранди.

Ми з істориком нарешті завершили обхід і вийшли на гору. Присіли біля потічка, вимили руки, я дістав якусь перекуску, він із внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку пляшечку з-під мінералки. Невдовзі до запаху літнього лісу додався й запах самогонки.

Ми сиділи нагорі, дивилися на цвинтар, загублений серед дерев і польових квітів. Чомусь мені подумалося, що любов таки є. Що вона існує й після смерті, схована у тиші цвинтарів, у промовистості нагробків. І стало не так страшно.