Arrhythmia absoluta: часом серце б’ється, ніби грає джаз

Але повторюся – одного разу, неважливо, коли це буде: восени, влітку, взимку, весною, - ти вперше відчуєш, що в тебе є серце. І звідтоді це (сумне, ой яке сумне!) враження не покидатиме тебе ніколи.

Саме так і було того пам’ятного разу – я прокинувся в Італії й відчув, що в мене є серце. То був той тривкий період, коли минаєш сейсмічну зону віку двадцятирічного й м’яко переступаєш на мінне поле двадцять першого свого року. Стояв жовтень, авто мчало нас на південь Італії, я сидів збоку від водія, широко розплющив очі і заслухався всередину себе. То було зовсім нове відчуття, серце собі гралося всередині, як мала дитина, але при тому всьому я ніяк не міг пов’язати його зі своїм тілом, вперше того осіннього пообіддя я відчув, що моє серце – це окрема територія, не підвладна нікому, навіть мені. І ти можеш пручатися, кричати, читати вголос прекрасні вірші про любов, але все ж доведеться змиритися, що серце, ця велика граната любові, - матеріальне.

Того дня ми поверталися з Парижа. Вся ця подорож, галопом, на неймовірних швидкостях, трохи більше тижня - не набереться й десятка днів – мчала нас невідомо куди, в залежності від того, як розгорнеться мапа чи яким буде ранковий настрій. Саме так – волею долі – ми й опинилися тоді в Парижі. Приїхали туди з центральної Німеччини, де лише добре витримане вино вкупі з чарівною осінню змогли зробити наш настрій настільки романтичним і авантюрним, що ми вирішили рвонути до французької столиці.

У Парижі, ніде правди діти, було добре. Винесемо подробиці за дужки, залишимо лише доречне нашій оповіді. Два дні, проведені в цьому місті, були вибуховими – бо, по-перше, нам довго ходилося й роздивлялося, ми майже не спали, а я, користуючись з тої нагоди, що не був за кермом, вдався до подорожі незнайомими берегами різноманітних вин; нічний Париж був зовсім іншим, другим Парижем, тому вночі ми так само не зупинялися, бродили, як пси, розкошували винами й цигарками.

Якби хтось попросив мене назвати смак тої осені, то я так його і сформулював би: червоне вино невеликими ковтками зі ще меншими перервами на куріння. Так було в Німеччині, так продовжилося в Парижі.

Щойно через дві доби, вранці, закутавшись від холоду у натівський військовий бушлат з німецьким прапорцем на лівій руці, я всівся до салону машини, яка виверталася між потоку автомобілів і вантажівок на виїзді з Парижа, ввімкнув якусь ненав’язливу радіостанцію, запалив цигарку і довго вдивлявся в ранкову сутінь за склом, у якій з різних боків пливли жовті й червоні очниці фар. Сигарета приємно зігрівала руку, дим потроху обпікав губи, все в роті почало гіркнути й терпнути, тепло розливалося тілом, гнане теплим бушлатом і автомобільною пічкою, я загасив цигарку й заснув.

Отож, вкотре повторюся, ми виїхали з тунелю під Монбланом, я прокинувся, і саме тоді вперше відчув важкість на серці, якщо це можна так назвати. Руки дрібно тремтіли, з кожним подихом – в міру того, як легені набрякали повітрям – ставало все важче й не приємніше дихати, незрозуміла слабкість розливалася тілом, на якому виступив прохолодний піт. Це було зовсім нове відчуття, я ще не знав куди його доправити – матриця життя лише формувалася, і далеко не всі полиці були заповнені й названі. Не знайшовши кращої ідеї, я запалив цигарку. І стало трохи гірше, але звичніше. Кілометри миготіли за вікном, а моє серце все не давало спокою. Бо часом буває так, що серце б’ється, ніби грає джаз.

Я згадав про це через рік. Був теплий вечір, наша чималенька компанія розташувалася на терасі ресторану з австрійського боку Альп, подавали якісь місцеві страви і вино. Час від часу всі голосно сміялися, жартували – фестиваль, яких всіх зібрав, добігав кінця, тож можна було пуститися берега, - а моє серце, знову виснажене кількаденним шалом, відбивало свій ритм. Власне, така ж ситуація була у всіх, про те й велася розмова. І вже наприкінці хтось із іншого боку столу викрикнув: «Arrhytmia absoluta!», а всі дружно зареготали – так, ніби це зовсім не про них йдеться, наче це не їхня печаль, немов життя й справді безмежне, як цей теплий вечір.

І ще одне, на завершення. Ти називаєш мене «серцем». Коли я ввечері сиджу перед лептопом, ти нечутно підкрадаєшся зі спини, обіймаєш, куйовдиш рукою волосся, цілуєш мене за вухом, і тихо кажеш:

- Вже пізно, серце моє, пора спатки.