Мій приятель Джордж, або кольоровi бразильськi сни

Джордж перебрався жити в Бразилію п'ятнадцять років тому. Він досі зберігає громадянство США, але за всі ці роки в рідний Нью-Йорк так жодного разу й не їздив. Він там покинув усе, щоб безтурботно жити в країні вічного літа. Ми не могли не потоваришувати.

У Бразилію я приїхав на Міжнародний мистецький фестиваль "Artes Vertentes", який щороку збирає митців з найрізноманітніших країн. Цьогоріч у маленькому містечку Тірадентес зібралися поети, музиканти, актори й режисери з Японії, Мексики, США, Іспанії, Бразилії, Палестини, Німеччини, Нідерландів і України. Кілька століть тому Тірадентес було центром португальської провінції золотошукачів. Тоді тут і побудували неймовірної краси храми й небаченої розкоші вілли. Пізніше золото скінчилося, авантюристи роз'їхалися; сьогодні в одному з найбагатших провінційних міст Бразилії живуть заледве 20 тисяч мешканців. Тож ясна річ, що в такій глуші за 10 днів фестивалю учасники просто приречені познайомитися між собою.

Джордж - не учасник фестиваю, він тут лише підпрацьовує, налаштовуючи фортепіано перед концертами. Ми познайомилися ще в перший день, коли цей сивочолий і завжди усміхнений чолов'яга запропонував мені до вечері кашаси - місцевої термоядерної горілки. Ми розговорилися - і він розказав мені свою історію. Джордж поїхав у Бразилію в справах, залишаючи в Нью-Йорку нещасливе кохання, квартиру й пса. Уже в Ріо він раптом вирішив залишитися - просто не повертатися додому. Поволі він назбирав собі клієнтів і почав налаштовувати фортепіано в Бразилії. Ніколи Джордж не погодився на постійну роботу - каже, що любить довго спати і не любить мати начальників. Цей чоловік здається втіленням мрії і виглядає Індіаною Джонсом.

Сьогодні Джордж - сивий американець у кольоровій сорочці, який живе з того, що налаштовує фортепіано бразилійцям. У нього повний багажник кашаси, повні кишені трави. Це він мудро запропонував нам пити кашасу ввечері, а в обід - остерігаючись спеки - для підтримки фестивального духу братерства курити траву. До цього ми, неофіти, все робили якраз навпаки. Гарячі чорношкірі бразилійки окропом заливають сліди Джорджа. Як я вже казав, ми не могли не потоваришувати.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Минулої ночі після бурхливої вечірки Джордж на своїй тарадайці підвозив мене до готелю. Уже перед воротами він запропонував на коня розкурити ще один джойнт - мовляв, тоді сни будуть кольоровішими. Я промовчав про те, що не бачу снів, і зробив глибоку затяжку. Темне молоко паркої бразильської ночі огорнуло нас, лише цигарка раз у раз засвічувалася червоним. На хвилі відвертості я зізнався, що теж хотів би жити, як Джордж: все і всіх покинути заради тропічної країни, забути старі любові, знайти нову дорогу для себе. Мати повний багажник кашаси, повний салон бразилійок, повні кишені трави. Джордж якось сумно усміхнувся. Я запитав, чи не сумує він за своїм колишнім життям, чи ніколи не жалкував, не думав про тріумфальне повернення. Він видихнув дим і сказав, дивлячись кудись перед себе, у ніч:

- Людина не жалкує, поки не визнає свій жаль. Як тільки я скажу, що хотів би невидимим прошмигнути в Нью-Йорк, попідглядати за тамтешнім моїм життям, показатися на очі своїй дурній колишній, яка тепер, либонь, стала товстою, старою й негарною, - як тільки я все це визнаю, то одразу почну божеволіти, сумувати й хотіти повернутися. Тому ні, я ні про що не жалкую, Андрію.

Ми попрощалися, Джордж повільно поїхав нічним містом. Невдовзі вогні автомобіля зникли серед пальм. Я ще раз позаздрив Джорджеві, моєму другу. Подумав, що я все ж не залишуся в Бразилії. Хоча це й буде найбільшою помилкою мого життя.

Сни й справді снилися кольорові.