Така мирна, така воєнна Одеса

Війна наздоганяє мене в Одесі. Після зустрічі зі студентами філологічного факультету Одеського національного університету виявляється, що поверхом нижче виступатиме Національний хор імені Григорія Верьовки, тож вирішуємо всі йти туди. Причина такого виступу – 150-річний ювілей університету. Актова зала, інтер’єр у червоних кольорах. На сцену виходить ректор, говорить якісь офіційні слова, запрошує виступати якихось «заслужених діячів», «заступників голів комітетів», «академіків» і «Героїв України». Позаду вишикувався хор, який чекає завершення вітань. Від офіціозу й совєтчини аж верне. Раптом ведучий запрошує на сцену вояків із зони АТО, які після поранень лікуються в госпіталі неподалік, тож їх також запросили на концерт. Виходять хлопці – хтось накульгує, в когось підв’язана рука, вбрані в спортивні костюми, камуфляж, домашні капці; дехто із важче поранених на сцену піднятися взагалі не може. Після людей у костюмах вартістю з танк і ряджених «Героїв України», які досі на лацканах носять ордени й всілякі почесні хрести, ці прості хлопці виглядають справді героями.

Це момент істини, бо відчувається, що Україна воює – і провадить також внутрішню війну, боротьбу з совком, із червоним паразитом, що руйнує зсередини. Поранені бійці помітно нервують, вони не звикли до сцен і червоних доріжок, їм ніяково поряд із ректорами і урядовцями, які щось розказують про патріотизм і свої промови закінчують вигуками «Слава Україні!». Після всього фальшу і совєтського протоколу проведення ювілеїв ці недоладно вбрані прості хлопці в спортивках і камуфляжі виглядають не просто справжніми героями, а й святими мучениками. Величезний зал встає і вітає їх стоячи. Хор починає співати пісню «Ой, у лузі червона калина похилилася», з цими словами українці йшли на війну помирати сто років тому. Історія зробила чергове коло – і тепер на ювілею університету стоячи вітають людей, не всі з яких мають за плечима вищу освіту. Для мене це був один із найважчих моментів за півтора роки війни. У нашій мові є влучне означення цього стану – «коли очі на мокрому місці».

А тим часом закінчується весна важкого 2015-го року. Одеса завмирає в очікуванні курортного сезону, розкладаючи столики для терас і готуючи пляжі. Вітер шарпає вивісками, небо хмарне і водночас зоряне, ніч тепла, як жіноча шкіра. Війни немає навколо, про неї воліють не говорити, адже почати артикулювати її й боятися – це вже зробити послугу ворогу. Тому всі живуть і роблять свою роботу, зціпивши зуби. Пані Галина Дольник розкладає книжки в «Книгарні-Кав’ярні» на Катерининській, ніби нічого навколо не відбувається, наче все як завжди. І справді – прийшли читачі, купа студентської молоді, позамовляли своїх кав і латте, чекають на початок презентації. Ніхто з п’ятдесяти присутніх не дивиться на вулицю, ніби не зауважуючи, що одразу під книгарнею припарковано авто, в якому цілодобово вартують двоє міліціонерів зі зброєю й у бронежилетах. Аякже, це ж бо Український дім, українська книгарня – а значить, одна з ключових мішеней для терористів, що своєю вибухівкою намагаються нагнати на це вічно вільне місто страху. Дідька лисого! Попри все приходить молодь, замовляє каву, читає книжки й слухає вірші. Не можна залякати тих, що не лякаються.

Місто не дозволяє війні хазяйнувати тут. Люди встають і стоячи аплодують пораненим воякам, але не допускають, щоб дух війни розлився вулицями. Немає нервозності, страху, зневаги чи ненависті – навіть до «ватників», яких тут чимало. Надвечір приходить новина, що губернатором області призначать Саакашвілі. Після секундного шоку й розгубленості настає мить ентузіазму й радості: цей, мовляв, зможе нарешті поламати тут усі схеми й навести порядок; тут може дати собі раду тільки хтось зовні, той, що не має місцевих кумів, племінників і бізнес-партнерів. А дехто навіть починає жартувати, що тепер в Одесі нарешті готуватимуть найсмачніший шашлик – грузинський. У цьому піднесеному настрої й закінчується день, добігає кінця важка весна, вулиці порожніють, люди розходяться спати, залишаючи бульвари, вулиці й набережні молодому вітру. Завтра – новий день, в який треба йти з оптимізмом. І хоч сил давно вже нема, якась невидима пружина змушує Одесу й усю країну триматися. Благо, це не так важко тепер, коли ночі коротшають, а світанки такі кольорові. А повітря таке свіже і трішки солоне, ніби створене з молодості й сліз…

На фото: 23 травня Міхеїл Саакашвілі взяв участь у Мегамарші вишиванок в Одесі