Несподіванка для Путіна: київська влада виявилася більш «сепаратистською», ніж сам Донбас

Помиляються ті, що називають піклування про державу обов’язком влади. Перш за все, скрізь і всюди, влада завжди дбає про саму себе, про збереження влади, власних позицій, свою безпеку. Шляхетною й патріотичною ми називаємо владу, що поза цими своїми первісними турботами не забуває й про державні інтереси. Одна з цілої низки помилок Путіна полягала якраз у цьому: стратегія Кремля передбачала, що Україна за всяку ціну домагатиметься повернення Донбасу під свій контроль, а виявилося, що нова українська влада передусім піклується про збереження своєї влади. На щастя, інтерес нових київських владоможців збігся у цій ситуації з інтересом цілої держави.

Потрапивши в свої крісла після революції Євромайдану й анексії Криму, Порошенко, Яценюк та іже з ними чітко зрозуміли, що будь-які кардинальні зміни стануть підставою для зміни влади в Україні. Уявімо на хвильку, що Донбас повертається в Україну. Попри загальний колапс, який би ця подія викликала, одним із наслідків була б потреба виборів – аякже, бо ж попередні парламентські й президентські вибори відбулися без участі цих територій, що робить їх (вибори) у новій ситуації не цілком легітимними. Іншими словами кажучи, влада розповсюджується тільки на ті райони, де вибори відбулися, а якщо Єнакієво не брало участі у волевиявленні, то має певні підстави Порошенка президентом не вважати.

«Народний фронт» Яценюка не виграв би й чергових парламентських виборів, не кажучи вже про позачергові, на яких голосував би і Донбас. Чи був би шанс у новій Верховній Раді сформувати проєвропейську коаліцію, якби голосували й мільйони виборців Донбасу? Це питання зовсім не риторичне, бо відповідь на нього очевидна: ні. А значить, і Яценюк ніколи б уже не став Прем’єр-міністром. Подібна ситуація і в Петра Порошенка, який будь-яких радикальних змін уникає, намагаючись стабілізувати свою позицію. Приклад сусідньої Польщі, де ще два місяці тому чинний тоді Президент Коморовський мав найбільший рейтинг, а вже через місяць поступився колишньому аутсайдеру, показав, що зайвий раз краще не ризикувати.

Ось і виходить, що в телезверненнях Яценюк обіцяє через рік повернути Крим, Порошенко називає Донбас навіки українською територією, а насправді обоє поволі, але послідовно, обривають усі зв’язки України з сепаратистськими республіками. Відмова платити пенсії, запровадження більш жорстких правил отримання перепусток, будування «стіни», продуктова блокада, формування через ЗМІ «образу ворога», ‒ усе це в сумі метафорично можна назвати перерізуванням пуповини, що сполучала Україну й Донбас. Схожі процеси відбуваються і в самих ДНР-ЛНР: з кожним днем тамтешнє населення все більше ненавидить Україну, споживає російську пропаганду і у всіх своїх бідах звинувачує Київ.

Тому процес сепаратизації ДНР-ЛНР чітко показує двосторонній рух у протилежні боки: не лише Донбас віддаляється від Києва, а й Київ усіма способами намагається позбутися цього «головного болю», джерела економічних проблем і фактору небезпеки для зовнішньополітичного курсу держави. Тому-то лідери ДНР і ЛНР нещодавно виступали із черговою пропозицією внесення змін у Конституцію України, але українська влада з цього лише покепкувала. Хоч ніхто з перших ешелонів українського політикуму й не каже вголос про те, що прийнято рішення поволі «відпускати» Донбас, а пряміше кажучи – позбуватися його, насправді це так. Парадокс же полягає в тому, що Путін насправді не хотів і не зацікавлений у збільшенні незалежності ДНР і ЛНР, а вони з дня в день стають все більш далекими від України, а значить – незалежними. Дякуючи і російським військам, і блокадній стратегії київської влади. Не знаю, як це для терористичних республік і Кремля, але для України – точно на краще.