Ну, что, я начинаю рассказ о шахматистах украинской национальной команды. И первое слово, которое, помолясь, возвышу над шахматной доской, станется про нашего буремного гения, неизменного первого номера Украины, - Василия Иванчука.

Украинские спортсмены хотят, чтобы главное занятие их жизни было профессией, а не хобби.

Этого матча ждали. Главное шоу чемпионата Украины на этот раз имело дополнительную смысловую окраску. Если раньше каждый матч между «Динамо» и «Шахтёром» автоматически воспринимался (и был таковым) как не только футбольное, но и политическое противостояние между Киевом и Донецком, то в среду вечером на НСК «Олимпийский» говорилось о единении страны.

Олімпійське перемир’я закінчилося. Зі стартом хокейного турніру на Іграх в Сочі перестали сприймати перемоги перемогами, а поразки поразками. Ні, звісно був і залишається колоритний норвезький лижник Петтер Нортуґ, який обіцяв завершити кар’єру, якщо програє шведові Юхананові Ульссону в спринті. Програв. І як ні в чому не бувало, вийшов на естафетну гонку.

В той час, коли в спорткомплексі «Айсберг» відбувався шорт-трековий фінал на 1000-метровій дистанції, Сергій Бубка знаходився в рідному Донецьку, на заснованому з власної ініціативи 25-му за ліком легкоатлетичному турнірі «Зірки жердини». Нинішній президент Національного олімпійського комітету України не вірив своїм очам: 27-річний француз Рено Лавілленьє перестрибнув планку на висоті 6,16 метрів і побив той світовий рекорд, який сам Сергій Назарович встановив у лютому 1993-го. Рекорд, який називали вічним.

«Нічого з тебе не буде. Треба молодь набирати», - саме цими словами, якщо вірити новоспеченій олімпійській чемпіонці з фристайлу Аллі Цупер, тодішній тренер збірної України Костянтин Данилов відреагував на п’яте місце спортсменки на Олімпіаді-1998. 19-річна спортсменка була у відчаї. Вихід знайшов особистий тренер Цупер Віталій Шведов. З Рідного Рівного зацькована столичними тренерами й чиновниками атлетка переїхала до Білорусі. Щоб через 16 років після тих драматичних подій піднятися на вершину олімпійського п’єдесталу.

Сніг на олімпійських трасах у Сочі ризикує розтанути швидше, ніж барикади на київському Майдані. В олімпійській столиці +18. Жінки, які змагалися в індивідуальній лижній гонці на десять кілометрів, після фінішу бідкалися, що те, по чому вони бігали, нагадує сніг дуже слабо.

Псувати свято заборонено. Днями Міжнародний олімпійський комітет пригадав про це знову. Мовляв, однією зі складових Олімпіад є радісна атмосфера.

Російська біла Олімпіада розширює свої межі. Аж до української території. Ні, не так, як у 1980-му, коли значна частина матчів футбольного турніру літніх Ігор у Москві відбувалася на київському Республіканському стадіоні. Нині інші реалії.

У Сочі був День України. Не в спортивному контексті, а в популістському. Українські спортивні чиновники взяли собі за звичку на кожній Олімпіаді влаштовувати свято, де чиновників з Міжнародного олімпійського комітету та запрошених представників інших делегацій частують борщем з пампушками, салом з чорним хлібом і варениками під чарку горілки.