«Чорний вівторок»: похорон Патріарха Володимира

На світлинах вулиці Києва 18 липня 1995 року. Це похорон Патріарха Володимира – «Чорний вівторок».
Історія не знає такого знущання над похоронною процесією. Суть конфлікту полягала у виділенні місця під поховання такої визначної особистості. Адже патріарх повинен бути похований на території Храму, а не на світському цвинтарі. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до Кабінету Міністрів України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря і забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви Київського Патріархату та її вірян.
18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вулицю Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники “Беркуту” використовували спецзасоби – сльозоточивий газ і гумові кийки. Підійшовши до стін св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. В цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоб переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно.
О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав. Міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходи на керівників держави. Не відомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але те, що такий наказ був наданий – це точно. У таких випадках міліція самостійно ніколи не приймає рішення.
О 19.20, коли робота по копанню могили була завершена, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дає розпорядження загонам “Беркуту” розігнати процесію. Хтось скомандував: “Натовп бити – унсовців калічити!” Відчинилась брама дзвіниці і з неї вискочило кілька сот розлючених “беркутівців”. Учасники тих подій переконані, що це був «привезений беркут». Такої жорстокості Київ ще не бачив. Били усіх: жінок, дітей, священників, Народних депутатів, очевидці кажуть, що і Патріарху Філарету дісталось кийком. Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск “Беркуту”, поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала та топтала українські державні прапори. Внаслідок злочинних дій міліції, величезна кількість людей отримали серйозні травми.
Саме у той день кияни вперше продемонстрували не лише непокору владі, а і здатність оборонятись та перемагати.
За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика, цей «чорний вівторок назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України».