Радість за останні досягнення ЗСУ затьмарюють сумні кадри, зроблені на місцях нещодавніх битв у Харківській області. Фотоматеріал агенції АР.

Святогірськ — туристичне українське містечко, яке ще у 2014 році стало надійним прихистком для багатьох переселенців із Донецької та Луганської областей. Його називали маленькою Швейцарією у Донецькому регіоні. Місто радо приймало туристів з усієї України, але не цього року. З приходом російських військ життя тут змінилося… Святогірськ три місяці перебував під окупацією. 12 вересня стало відомо, що українські військові зайшли у місто. Наразі сили оборони проводять стабілізаційні заходи, працюють сапери, правоохоронці виловлюють колаборантів, а вулиці розчищають від розбитої техніки. Перше, що бачиш при в’їзді у місто — це Святогірська лавра. Це той самий монастир, який став прихистком для багатьох українців. Там перебували переселенці та місцеві жителі. Жили вони у страху, тому що ворог нищівно завдавав ударів по інфраструктурі. Заїхати у саме місто не так просто. Всі мости були зруйновані під час російської окупації, тому дорога пролягає через переправу. Про перебування тут російської армії нагадує все: вщент розбомблені будинки, зруйновані дороги, на яких валяються уламки від ракет, покинуті автівки та боєприпаси. У місті, де колись проживало понад чотири тисячі людей, тепер не нарахувати й сотні. Тут наразі відсутні газопостачання, електрика, вода. Місцевий житель Дмитро пережив тут всю окупацію, евакуюватися не збирався. Розповідає, що раніше тікав сюди від «русского міра» із Донецька. Почав нове життя, але і тут його наздогнала війна. — До початку війни тут було світло, газ та можна було купити все. Я працював на хлібзаводі й спокійно жив. А прийшли російські солдати і все розбомбили. Заходили у домівки й проводили обшуки на наявність зброї. З чоловіків знімали одяг та шукали татуювання з українською символікою, — розповідає Дмитро. Літня жінка, побачивши українських військових, кидається в обійми та плаче. Зі страхом згадує пережиті події.— росіяни прийшли сюди стріляти по людях і по хатах. У мене розбитий будинок, вікна всі повилітали, — говорить Ганна. — Сподіваюсь, що вони не повернуться. Ми — українці, самостійна нація й Україна у нас одна. Попри те, що місто понівечене росармією, місцеві вірять, що у них є майбутнє разом із Україною, а от у російських окупантів єдиний вихід — бігти… Як із Святогірська, покидаючи техніку, зброю, одяг, амуніцію і, звичайно ж, своїх. Військовослужбовець на позивний «Вуйко» жартує: «москалі тікали, ходаки губили». — Вони намагалися зберегти своє життя, тому що на той час їм було вже не дуже солодко. Ми ускладнювали їхнє пересування. Тепер ситуація у місті стабільна. Ми плануємо і надалі вибивати ворога із сусідніх населених пунктів, — говорить «Вуйко». Про те, що Святогірськ — українське місто, свідчать синьо-жовті прапори вздовж вулиці. Їх знімати окупанти не насмілилися, наче відчували, що наші військові прийдуть звільняти свої землі… — Святогірськ — курортне місто. Тут Лавра й сюди постійно приїжджали віряни. Тому тут багато готелів і приватних садиб. Це «Донецька Швейцарія», розташована в низині серед лісів із чудовим кліматом. Тепер тут зруйноване місто, понівечені людські життя, — розповів воїн ЗСУ на псевдо «Професор», який родом із цих країв. Звільненню та зачистці Святогірська передували важкі та тривалі бої, розповідають наші хлопці. — Два тижні тому заїхала якась «спецура». У них були дрони камікадзе, то вони ними «розносили» місця нашої дислокації, — каже «Професор». Однак мужність, стійкість, професіоналізм та шалена мотивація зробили своє — й українські воїни вибили ворога. — Вони втекли й залишили нам просто неймовірну кількість боєкомплекту. Таке враження, що вони просто покидали автомати й поїхали. З трофеїв залишили навіть такі рідкісні штуки, як кулемет «Печенєг» із нічником та відстанеміром. А цей набір коштує скажених грошей. Техніки практично не залишили, лише те, що ми спалили, але вони її й не особливо сюди заводили, бо ми їх артилерією били нещадно, — веде свою розповідь «Професор». Він каже, що це було ще те видовище, бо українська артилерія безперестану знищувала ворога, який, не шкодуючи життя та машин, тривалий час намагався перехопити ініціативу і продовжував свій наступ. — Вони намагалися завести у Святогірськ техніку через Ярову по прямій дорозі. Там наша арта їх зустрічала й працювала чергою по три снаряди в квадрат 2 на 2 метри. Горіло там усе: танки, «бехи», бронетранспортери. Другого вересня, коли звільняли Святогірськ, наші артилеристи працювали з восьмої ранку до другої ночі, палили все, працювали каскадом і навіть били їм у тили. А вони перли лавиною, у наших хлопців стволи перегрівалися. Здихали окупанти, як таргани, але й плодилися так само, — пригадує «Професор». — Орки, щоби ви розуміли, коли чують за собою силу — «друга армія світу», а коли тікають — то сиплються, як доміно. Коли відступали, то була в них паніка. У перехопленнях їхніх розмов ми чули лише лайку. Звучали накази не відступати, інакше буде розстріл, — розповідає воїн ЗСУ на псевдо «Мисливець», який працює в підрозділі радіо- та аеророзвідки. — Гадаю, там дійсно розстрілювали, але вони себе й самі калічать. «Мисливець» стверджує, що окупанти відстрілюють собі пальці, аби не потрапити в поліетиленовий мішок.— Вони там нікому не потрібні. У їхніх переговорах чути, що є поранені, а вони відходять на марші та їх залишають. Насамперед киває п’ятами керівництво. Вони виїжджають і лише за кілька годин доводять наказ організовано відходити. Але й це в них не виходить, одна з їхніх колон відступила і досі в цих краях кружляє, то наша артилерія вже третій день їх довбе, — каже «Мисливець». Дії окупантів не перестають дивувати українських воїнів. Одним із прикладів стали четверо російських полонених, які під час наступу українців купували горілку в місцевому магазині.— Чуваки вирішили поїхати за горілкою в магазин, коли ми вже були на вулицях Святогірська. Були в цивільному, але це їх не врятувало, біля прилавка і взяли, — розповідає «Професор». Та не всім щастить, як згаданим окупантам, які вирішили випити горілки під час українського наступу.— Чули в переговорах навіть таке: орк у рацію кричить про трьох «трьохсотих» і просить про евакуацію, а йому у відповідь — «та ні, укропи дають „тягла“, ми зараз не можемо, давай вечора почекаємо». За кілька годин знову виходять на зв’язок, і питає, чи буде евакуація, бо вже не три «трьохсотих», а півтора «двохсотих». У відповідь лунає: «як півтора?». То він каже, що снаряд попав, то, може, півтора нашкребуть… Це їхнє ставлення до людей, які, як розхідний матеріал. Тільки в голові не вкладається, чого вони настільки тупі, що самі цього не розуміють, — розмірковує «Мисливець».Його слова доповнює напарник на псевдо «Грізлі», що є інформація, начебто росіяни застосовують загороджувальні загони, тож, мовляв, ніде діватися, але однаково дурні, були б розумні, то в полон здавалися б.Окупанти кажуть, що наші хлопці вже оговталися, підтягнули резерви й почали обстріли з артилерії та реактивних систем залпового вогню.Воїни ЗСУ повні сил та оптимізму й ні на секунду не сумніваються в перемозі.

Поховання знайшли поряд із кладовищем, де під час окупації російськими військами міста Ізюму в період з 2 квітня до 15 вересня ховали цивільне населення під безіменними похованнями. Наразі невідома точна кількість людей, які захоронені в могилі, також невідомо, хто похований у сусідніх могилах. Триває розмінування території. «Ми так порахували, тут десь близько 20-25 людей. Хоча напис тут був 17. Ми перевіримо це уже коли будуть підіймати (тіло - ред.)», - повідомив уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Олег Котенко. Після звільнення міста 12 вересня депутат Ізюмської міської ради Максим Стрельніков заявив, що щонайменше тисяча цивільних жителів Ізюму загинула за час російської окупації. Після деокупації Київщини у квітні у визволених містах і селах були зафіксовані масові випадки загибелі цивільних жителів. Україна і деякі представники Заходу вимагають притягнути Росію до відповідальності за воєнні злочини через події на Київщині. Кремль «категорично відкидає будь-які звинувачення у вбивствах цивільних», навіть попри те, що факти вбивств цивільних у період російської окупації були підтверджені супутниковими знімками.

Лише за першу добу активних контрнаступальних дій у Харківській області українські військові просунулися уперед на 19 кілометрів, за 5 днів – пройшли 110 кілометрів, звільнивши від окупації майже 400 населених пунктів, заявив президент України Володимир Зеленський. Під контроль ЗСУ перейшли зокрема ключові міста Харківської області – Балаклія, Куп’янськ та Ізюм. Втрату останнього експерти називають однією з найбільших стратегічних невдач Москви у повномасштабній війні в Україні, оскільки для російських військ Ізюм був базою та важливим вузлом постачання військ. Через Куп'янськ проходять важливі шляхи постачання з Донбасу, а також просування на півдні. За словами Володимира Зеленського, станом на зараз Харківська область зараз майже повністю деокупована. «150 тисяч українців, які залишалися на цій території, тепер знову відчувають, що таке нормальне безпечне життя», – сказав він. Фотокореспонденти зафіксували на деокупованих землях емоції людей: тих, хто пережили окупацію і хто побачив тих, які пережили; тих, хто вперше за кілька місяців побачив рідних, а також тих, хто брав участь у боях за визволення цих територій.

Харківщина: фотографії трофейної російської техніки і покинутого боєкомплекту. У результаті швидкого контрнаступу Збройних сил України на Харківщині, в результаті якого було звільнено за даними Генштабу понад 3 тисячі квадратних кілометрів української території, українські військові здобули значну кількість покинутої російської техніки та боєкомплекту. Це є у фотосвідченнях з фронту. Натомість, у Росії стверджують, що на Харківщині відбулося сплановане відведення російських військ для «досягнення заявлених цілей звільнення Донбасу з-під українського контролю».

Головнокомандувач ЗС України Валерій Залужний: «Збройні Сили України продовжують звільнення окупованих росією територій. Від початку вересня понад 3000 кв км повернуто під контроль України. На Харківському напрямку ми почали просуватися не тільки на південь та схід, а й на північ. До виходу на Державний кордон залишається 50 км. На цих світлинах - результати роботи кількох підрозділів Збройних Сил. У тісній взаємодії вони звільнили села Байрак, Нова Гусарівка, Щурівка й Вільхуватка. Захоплення потужних укріпрайонів російських військ, котрі вони гордо назвали «Масква», «Омск» й «Пітєр», дало змогу розгорнути контрнаступ на Балаклію, Ізюм та Куп‘янськ.Пишаюся і вдячний кожному українському військовослужбовцю. Маю за честь боротися пліч-о-пліч з вами. Вічна Пам’ять полеглим в боях за Україну!».

Раніше артилеристи воювали на радянській техніці і нині їм є з чим порівнювати. Разом з тим, кажуть на передовій, у них з’явилося і більше можливостей, і підтримка цих машин уже відчувається на фронті. Як воюють українці на німецьких САУ «PzH 2000».

Війна на Донбасі сьогодні – це дуель артилерії. У кого її більше, і хто стріляє точніше – у того більші шанси на успіх. Так на Сіверському напрямку неподалік Бахмута, що на Донеччині, українські артилеристи намагаються допомагати піхоті стримувати спроби атакувати позиції ЗСУ. І хоча, російська армія має більше артилерії, ніж Збройні сили України, але українські артилеристі своїми вмілими діями та нестандартними рішеннями продовжують стримувати переважаючі сили супротивника та підтримувати піхоту, кажуть українські військові. Воєнкори Радіо Свобода Мар'ян Кушнір та Сергій Нужненко зафіксували у фотографіях те, як ведуться артдуелі.

Важливою вогневою міццю війська завжди вважали танки. Нині танки на озброєнні ЗСУ відіграють вкрай важливу роль в обороні від наступу агресора. Військові застосовують ці машини для нанесення вогневого ураження армії РФ із закритих позицій, що дозволяє підтримати піхоту та завадити намірам російських сил атакувати позиції ЗСУ. Часто екіпажі працюють без обіду та сну. Як воюють українські танкісти, дивіться у фоторепортажі Радіо Свобода.

ЗСУ надійно тримають лінію оборони, попри щоденні багаточисельні обстріли позицій українських бійців. Тим часом російська армія щоденно здійснює спроби атакувати лінію оборони української армії у напрямку між Сіверськом та Соледаром, що на Донеччині. Українські війська працюють на випередження та намагаються завдати максимального ураження по скупченню російської піхоти та техніки. Як це відбувається, дивіться у фоторепортажі Радіо Свобода із передової у Донецькій області.