НОВОСТИ ДНЯ: Полиция начала разгон протестующих в Беларуси  NASA показало снимки исчезнувших ледников Арктики  Обнаружен самый большой ударный кратер от метеорита  Из-за COVID-19 британцы на год отложат полевые исследования в Антарктиде  От ледника Канады откололся айсберг размером с Чернигов  В «Ранку з Україною» рассказали о правилах безопасного отдыха в Египте в условиях пандемии  У Зеленского подсчитали, сколько будет стоить восстановление Донбассавсе новости дня
Колонки
Андрiй Любка
20.04.2012 7342

«Кілер»: маленька імпровізація на клавіатурі, або спроба авторської майже післямови

Цю книжку почав писати мій прадід, коли пішов із рідного села Олешник (тогочасна угорська назва — Еґреш) на Другу світову війну. Його дружина, змахнувши сльозу, поставила на піч готуватися суп для їхніх 12-ти дітей. Поки він закипів, прадід уже повернувся додому.

Про таку Другу світову довжиною в прогулянку двома вулицями, я хотів написати ще тоді, коли вперше почув цю історію від родини. Коли, власне, ще не вмів писати. Знаю й інше, про що писати б не хотілося, але доводиться: одразу після обіду тим гарячим і запашним супом за прадідом прийшли військові комісари і таки забрали на війну. Більше він не повернувся. Ніколи.

Прадід Василь зник безвісти. Родина схиляється до думки, що його було вбито. Я ж часом у європейських країнах вдивляюся в зустрічні обличчя — з надією впізнати знайомі риси. Ну бо й справді — не міг же він померти просто так, не залишивши мені жодного знаку у вигляді внуків і правнуків, не відправивши мені листа довжиною в новий сімейний родовід. Щось мені у всій цій історії не подобається. Хоча б те, що воював він нібито за Червону армію, якої о тій порі на Закарпатті ще не було. Зник безвісти та й воював невідомо за кого — не міг мій рідний прадід так зі мною вчинити. Втім, може це й є його подарунком — я сам можу вибрати армію для нього і його героїчну історію. Я можу усе це вигадати і розповідати, як істину. Так із родинних переказів і народжується література.

Більшість людей на планеті Земля облизують обгортку морозива чи йогурта перед тим, як викинути її в смітник. Мало хто, щоправда, має сміливість у цьому зізнатися, бо це ніби й соромно, і невиховано, і жадібно. Коли у цукорниці в нас удома закінчувався цукор, мій дід заливав гарячий чай прямо в неї, аби розтанули й ті солодкі залишки, що залишалися на її стінках. Я спостерігав за цим процесом сотні, мабуть, разів і вже тоді знав, що збираю в свою пам'ять не просто колекцію спогадів, а віднотовую характери, підсвідомо вірив, що усе це мені знадобиться. Знадобилося — завдяки цій дідовій звичці один із героїв мого оповідання чинить саме так. Діду Степане, чуєш мене там, не небесах? Дякую!

liubka

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008).  Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів.  Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Аби написати «Кілера», я перетворився у спостерігача, шпигуна і підслуховувача. Я крав слова і людські жести, комбінував персонажа із сотень реальних людей. Пам'ятаю як у часи, коли ЖЖ тішився такою ж масовістю і популярністю, як зараз Фейсбук, я запостив туди один вірш. Відбувалося це наприкінці серпня, може навіть 31-го числа. Одним із перших коментарів був такий: «Із цього вірша і розпочнеться нам осінь». Вслухайтеся лишень у цю фразу! Розпочнеться нам осінь — і взагалі осінь, і ця конкретна осінь, і осінь життя, і саме із вірша, із цього вірша. Прочитавши її з монітора, я покрутив пальцем біля скроні — як можна розкидуватися такими шикарними фразами в якомусь ЖЖ?! Цю фразу я поцупив і потім включив до одного з текстів. Я шукав такі фрази й людські вислови у гущавині нашого світу, ходив за ними, немов по гриби.

Колись одна дівчинка намагалася мене вразити і запросила послухати, як вона грає на фортепіано. «А зараз буде маленька імпровізація для фортепіано», - загадково підморгнула вона. Вразила вона мене вже після гри і зовсім не музикою, але вже в ту хвилину я знав, що одне з оповідань матиме назву «Маленька імпровізація для фортепіано». Бо література є такою ж самою імпровізацією, тільки на клавіатурі. Зрештою, й цілі у цих імпровізацій часто подібні.

Я писав «Кілера» впродовж трьох років у трьох різних країнах. Дякую мові, холодним балтійським вітрам, поїздам і літакам, усім випадковим супутникам, снігові й ночі, чаєві й ромові у невідповідних пропорціях, дякую синьому честеру й червоним ґалуазам, дякую своєму комп'ютеру і його ніжній клавіатурі, моїй любові й моїм коханням, дякую ранкам, птахам і е-мейлам, водію автобусу до Коломиї, музиці, друзям, безнадійним київським надвечір'ям і гарячому варшавському літу, книгарням і лісові, натхненню, вірі й бажанню продовжувати.

Пишучи книжку, я постановив собі єдине правило: не писати про себе. Тож у «Кілері» одинадцять оповідань, бо дванадцятим є моє власне життя. Далі буде...

Оценка материала:

4.93 / 14
«Кілер»: маленька імпровізація на клавіатурі, або спроба авторської майже післямови 4.93 5 14
20.04.2012 7342
comments powered by Disqus
Еще колонки: Андрiй Любка
  • Прощання з літом: Зима буде довгою Прощання з літом: Зима буде довгою

    Після того випадку в готелі ще довго панував переполох. Манекенного типу рецепціоністки хоч і намагалися створити хорошу міну при поганій грі, усміхалися й робили вигляд, буцімто нічого не сталося, але ВСІ про це вже знали. Знали старші пані, літні німкені, які у своїх величезних капелюхах походжали терасами – тепер вони не дивилися навколо, а лише собі під ноги.

  • Політична премія Дарвіна: "гасконці" Коломойського і "Правий сектор" змагаються в електоральному самогубстві Політична премія Дарвіна: "гасконці" Коломойського і "Правий сектор" змагаються в електоральному самогубстві

      Колись їхня історія може увійти до підручників з політології, політичного піару і словника літературознвчих термінів (стаття про трагікомедію). Справді, треба мати неабиякий талант і здібності, щоб так швидко вбити себе і свої перспективи. Раніше здавалося, що найбездарнішим політичним проектом в історії України є "Наша Україна" Ющенка. Тепер місце на п'єдесталі політичної премії Дарвіна впевнено здобувають "Правий сектор" і липкорукі "гасконці" Коломойського.

  • Двадцять років різанині в Сребрениці: Росія знову на боці зла Двадцять років різанині в Сребрениці: Росія знову на боці зла

    20 років тому, посеред спекотного липня 1995-го, відбувся найбільший злочин після закінчення Другої світової війни – етнічна чистка в боснійському місті Сребрениця. За різними підрахунками, військові і парамілітарні підрозділи Республіки Сербської тоді вбили 8 000 боснійських чоловіків (мусульман), тобто все чоловіче населення міста у віці від 12 до 70 років.

  • Ідеї Ганни Гопко пішли в народ, або Безалкогольний День народження Ідеї Ганни Гопко пішли в народ, або Безалкогольний День народження

    Їй-Богу, за 27 років життя я встиг утнути чимало дурниць, взяти найактивнішу участь у багатьох ідіотських ініціативах, палко підтримувати абсурдні ідеї, але одного разу трапилася зі мною подія, від спогадів про яку стає моторошно. Безалкогольний День народження. Погодьтеся, навіть звучить так, ніби йдеться про якесь жахливе знущання над людиною. Зрештою, так і було.

  • "Бей хохлов, спасай Россию": гол Шевченка збірній Росії, або Як я став русофобом "Бей хохлов, спасай Россию": гол Шевченка збірній Росії, або Як я став русофобом

    Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Сталося це жовтневого вечора 1999 року під час футбольного матчу Україна-Росія. Це був останній вечір дитинства й перший вечір юності; маркером порогу стало те, що тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором. А все через те, що збірна Україна програвала Росії 1:0. Більшої катастрофи годі було й уявити.